Валентина Семеняк

Валентина Семеняк

журналіст, фотохудожниця, письменниця

В Україні з’явився письменник провидець?

19.03.2020 12:43   Джерело: TeNews
Автор : Валентина Семеняк

Цей роман я читала у лютому. У ньому так само як і в нас з вами «все» почалось з того, що просто в один прекрасний момент… в Україну не прийшла зима… А потім – почалось. І ось зараз я про це згадала. Тому хочу поділитися з вами.

Все, про що пише український письменник Олексій Ганзенко, спонукає до критичного мислення. Це якраз те, чого бракує нашому люду, особливо поколінню 50+.  Себто прямим вихідцям із країни есесерії. Країни, де думанню не лише не сприяли, а якщо хтось і мав намір це робити, то йому дуже спритно відбивали будь-яку охоту. Загадкова назва роману «Курява» (разом з ілюстрацією на обкладинці),  відразу викликає в уяві події на Сході країни. Саме так я й міркувала, взявши до рук пригодницький роман… про російсько-українську війну. Однак яким був подив, коли в анотації прочитала, що «Україна зазнала поразки у війні 2010-20-х років…– від невигубної корупції, від запроданства й розбрату, від всевладдя та зажерливості казнокрадів. Нові маріонеткові керманичі приєднали країну до Союзної Держави Росії і Білорусії. Минуло сімдесят років».

Як так? Не може такого бути, та ніколи! Такою була перша реакція на прочитане. Відразу охопило внутрішнє не сприйняття упереміж із болісним передчуттям, гірким розпачем і ще чимось таким, чому й неможливо було дібрати слова. А тут, ще й як на гріх, потрапила на очі аналітична стаття сучасного філософа Сергія Дацюка, зокрема, ось цей її абзац: «Потрібне цілісне громадянське суспільство. Попередня влада його розколола. Політичні сили мають свої канали і розхитують українців щохвилини. Також проти нас працює Захід. Нахабно вимагає оплату за антиросійські санкції у вигляді нашої землі, стратегічних підприємств. Зазвичай основний тягар на себе беруть міста. Вони зберігають культуру, діяльність інфраструктури. А села годують. Коли відбувається функціональна фрагментація, це не працює. Країна перестає належати її жителям, неможливо підтримувати життєдіяльність держави… Перебуваємо на порозі великої руїни». Не могла не процитувати, бо якраз у «Куряві» і йдеться про Велику Руїну, в якій опинилися українці. Відтак частина території держави перетворилася на… пустелю. Туди втікають ті, хто не згідний із тиранією правлячого режиму, де: концтабори, виживання, продкартки, поліцейських за кількістю більше, аніж самих людей, можете уявити – Дніпро висохло. Читаєш і мимоволі спадає на гадку фраза Євгена Дударя, яка вже стала крилатою:«Не товчіться усі біля головного корита, бо перетопчете один одного». Чуєте, не товчіться, годі!

Про пустелю. Це і є та сама Курява, її мешканці – пустельники, які з великої любові до землі, там, де оселяються, облаштовують хутори, розводять верблюдів, вирощують (чого тільки там не має!) навіть фініки. Одним словом, все довкола процвітає. Але… до пори, до часу, поки урядові війська не візьмуться стерти  з лиця землі «Куряву»… Так зароджується і формується Нова Січ. І де б ви думали? У глибокому підземеллі, де колись (за прадавніх часів) була одна із станцій Дніпропетровського метро (не Дніпровського, інша влада – інші назви). Щоправда, майбутнім новітнім козакам доводиться озброюватися «до зубів», аби захищати себе від пустельних бандюків –грабіжників. Зброя з Китаю. Влучними і зрозумілими стають рядки з Франкової поеми «Каменяр», які автор не просто так поставив на місце епіграфу:

«Я бачив дивний сон. Немов передо мною
Безмірна, та пуста, і дика площина,
І я, прикований ланцем залізним, стою
Під височенною гранітною скалою,
А далі тисячі таких самих, як я».

Сподіваюсь читачі не забули, що там є ще й інші промовисті рядки: «Лупайте сю скалу! Нехай нi жар, нi холод/Не спинить вас!/Зносiть i труд, i спрагу, й голод,/Бо вам призначено скалу сесю розбить». Нова Січ, Нове українство у згаданому романі таки «злуплює сю скелю», і – перемагає. Але скільки жертв буде віддано цій, на перший погляд, примарній перемозі, знає тільки один Бог. Схоже на те, що автор роману не байдужий до творчості Івана Франка. Бо, подаючи образ одного з героїв твору Діда Стопуда (на знак особливого пошанівку пишеться скрізь із великої букви) називає його вічним революціонером. І цього, між іншим, достатньо, аби зрозуміти і відчути дух і настрій Діда (за тим же Франком): «Вічний революціонер –/Дух, що тіло рве до бою,/Рве за поступ, щастя й волю, –/Він живе, він ще не вмер». До слова, Дід Стопуд, єдиний, у Куряві, хто пам’ятає слово Майдан. У ті давні жертовно- історичні часи йому було 8 років і на головну площу країни малого водив тато. Тому й не дивно, що такі як він, у будь-якому віці здатні на жертовний подвиг. Саме він ціною власного життя, рятує сотні інших. Молодь Куряви живе в іншому часопросторі та з іншими пам’ятними датами: епоха Великої Евакуації, День взяття Верховної Ради. Про останнє не можу, щоб не процитувати: «У Верховній Раді створювалися нові й нові спеціальні комісії, продовжувалися чергові та призначалися позачергові сесії, а обуреного люду на вулицях не меншало. Врешті-решт народу увірвався терпець і одного затишного лютневого вечора до порожньої  на той час будівлі парламенту ввалилася гурба бунтівників і почала люто нищити все, що траплялося їй на шляху. Невідь звідки виникли бульдозери та інша важка техніка, й до ранку від будинку залишалася лише купа битої цегли, на якій встановили жовто-синій прапор і урочисто оголосили, що революція перемогла». Хоча згодом відкрилося, що знищення парламенту було спланованою оборудкою.

Кілька сюжетних ліній окреслюються за іменами головних героїв. Соловій, Локі, Крепс, Дід Стопуд, Воля. Ім’я онуки Діда Стопуда надзвичайно символічне – Воля. Окремі розділи представлені заголовком «Вони». Йдеться про владу, яка повністю зрадила народ, відмежувалась від нього і живе своїм життям. У її представників свої «розборки»: кожний пильнує іншого (такого ж як і він) і прагне знищити, аби захопити його крісло. «Пильнування» відбувається не на життя, а на смерть. Та й сам президент не тримається занедбаного Києва, він на Шацьких озерах, бо ще тільки там є водне плесо. А що ж столиця? Пам’ятник Батьківщині-матері з відваленою рукою, на площі Нового возз’єднання (колишній Майдан) гнітюча атмосфера, на Хрещатику величезні купи ношеного китайського ганчір’я… і єдиний Перший державний телеканал.

У центрі всіх подій любовний трикутник: Соловій, Локі і Воля. Пригоди закоханих варті доброї екранізації на тлі решти подій. Був би добрячий український блокбастер, принаймні, кращий від беззмістовних та одноманітних голлівудських. Соловій і Воля – неймовірно-чудові молодята, однак через що їм  доведеться перейти і що пережити! Треба віддати належне автору: він щоразу виводив своїх героїв із таких карколомних ситуацій, де виходу, здавалось, вже не було ніякого…

Ще одна невидима ниточка любові «тягнеться» через увесь твір: Любов пустельників Куряви до Материзни. Так вони називають ту частину України, яку ще не захопила своїми суховіями-лещатами пустеля. Зауважте, не Батьківщина, а Материзна. Яка глибинна суть! Першопочаток, первинні витоки, але разом з тим – один крок до іншого слова, відтак – іншого значення – тризна. Крім поховального обряду слово має ще й інше значення: веселощі вояків з приводу захоплення ворожого поселення. Дві паралелі, два протилежних світи. Пустеля насправді – не лише явище природи, а й символ духовної порожнечі, однак генетична пам’ять не дає її мешканцям спопеліти духом, спогади про Материзну живлять витоки родоводу. Тому й не дивно, що в діалозі з китайцем, який відповідав за постачання пустельникам зброї, були ось ці слова Енея: «Знаєте, українська пустеля по-особливому люта, бо вітер гонить нею не зернистий пісок, а дрібнюсінький чорний пил – залишки колишнього чорнозему. Це прах землі, а прах – не порох, його не продають!».    

Динаміка твору насичена не лише інформативно, а й ситуативно. А ще ж –  чисельна кількість імен, до яких відразу й не звикнеш: це окрема барвиста тема. Меліса, Співанка, Соловій, Сміх, Доля, Воля, Світла, мати Щириця, Лобода, Пирій, Еней – генеральний канцлер, Батько Сміх – Наказний гетьман. До слова. Дійних верблюдиць «називали лагідними українськими найменнями» – Квіткою, Зіркою, Ласунею. А які назви пустельних хуторів! Бодай вслухайтесь:  Полумисок Батька Пригорщі (мешканців забрано до концтабору на Материзні), Ніжинський  – Батька Десни,  Піраміда – Батька Фараона…  Всі вони були знищені. Чоловіки з хутора Галичина Батька Чолового полягли всі до одного. Щоб ви розуміли, згадані хутори були оснащені за останнім словом техніки: сонячні батареї, пересувні опріснювачі, імпульсна огорожа, водневі заправки, вежі з приладами стеження. Засоби зв’язку хуторян не просто вражають, приголомшують: покоління органічних мікроглобів, чіпи, які вживлюються в тіло. Замість планшетів – активні аркуші. Особисто мене зацікавили сережки із зображенням китайського філософа Конфуція у вухах кількох старшин (які не піддаються скануванню).  Зрештою не так самі сережки, а зображення на них. Інтуїція мене не підвела: Конфуцій – це натяк на модель управління державним устроєм. А що це так, достатньо зазирнути до Вікіпедії, де йдеться про вчення згаданого вчителя китайської філософії, який вважав,  «що найвищої ефективності управління державою можна досягти лише на принципах патріархально-кланової форми підпорядкування – по старшинству в родині. Держава – це одна велика родина, де влада імператора – влада батька, а відносини правителів і підданих – родинні стосунки. Конфуцій пропонує будувати відносини у середині держави на засадах принципів доброчинності. Всі проблеми в суспільному житті мислитель пояснював недосконалістю суспільної моралі і вважав, що від моральності правлячих залежить моральність підданих». Ну, що тут ще додати? Останнє ніби списано зі всіх наших «правлячих верхівок», які були, є і....

Автор не дуже щедрий на емоції (у порівнянні з авторками жіночих романів), але ті, які зустрічаються на сторінках книги (художньо-виражальні засоби), завжди влучні і вчасно «вистрілюють»  саме там, де треба. Нічого зайвого: «До сказу хотілося поворушити язиком, але той стримів у роті, наче носак теплочеревика, видавався таким само громіздким і гумовим»; лантухуватий, непоспішливий, безпам’ятний. Справжньою лексичною окрасою стало порівняння двох закоханих у дівчину Волю, але «мовою» її очей, її серця: «Соловій… він лагідний, милий… прохолодний світанок, Локі – пекучий полудень. Соловій – теплий дощик у весняній Сальві, Локі – нестримний табун хаптагаїв. Соловій – легенький вітерець, Локі – пилова буря».  Ну, і нові словотвори, їх в романі, як завжди, чимало!Без них Ганзенко – не Ганзенко, ось тільки вслухайтесь: прохарчівок, стріливо, вкривала, глобзв’язок, воднезаправка, Держкомпустелі, телегукай, вирячкуватик, розвідач. Це тільки те, що «вихопило» моє око. Насправді їх там більше. У них важлива місія, бо додають незвичної колористики написаному. 

Не можу оминути присутність у романі Шевченка на невидимому енергетичному рівні. Вражає! Лише два слова, але ж які! «Хтось із незнайомців сказав Соловієві, що на тому он горбі була колись могила українського поета Шевченка. – А зараз? – запитав гетьманчук. – Зараз нема! Полізли, а там розрита могила!»… Те, що Шевченко живий поміж нас у Слові, беззаперечна істина, то ж чи не час ще раз перечитати його знамениту «Розриту могилу», але на цей раз іншими – усвідомленими очима? Дослухатись, нарешті, до Пророка нації. Бо ж  хіба не казала Ліна Костенко, що  «У майбутнього слух абсолютний»? І чи не написав у своїй «Куряві» Олексій Ганзенко про те, що «Вони відібрали в Діда Стопуда надію на гарне майбутнє для своїх дітей і онуків, перетворили колись квітучий піднебесний едем під назвою Україна на пустелю, вони загнали в цю пустелю родину старого, а тепер прагнуть знищити її й тут. І Воля – просто ще одна їхня жертва»…Одне тішить, що «Курява» закінчується хепі-ендом. То, може, й не все так погано. Проходимо через очищення? Один Бог знає.


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.
Джерело: TeNews  



Загрузка...