Місіс Ченс із Театрального скверу в Тернополі

10.03.2020 09:43   Джерело: Тернопільська липа
Опубліковано : Олена Лайко

Що там, знову наче на дощ збирається? Жахливий у вас тут клімат, чесно скажу вам, дарлінг, — то дощ із його пронизливою вогкістю, то спека, така гаряча, що дихати нічим. І цей мій сірий костюм у вашій місцевості зовсім недоречний. Хоча спочатку я так тішилася, яким його зробили стильним і модним, — у вас навіть мало хто ходив у таких, я звертала увагу. Але тепер ця скромна спідниця з піджачком та брошкою на лацкані вже втратили, звісно, свою модну актуальність. Та й погода тут зовсім не сприяє тому, щоб підтримувати нормальний зовнішній вигляд. Однак назад до Америки, щоб привести все до ладу, мене, на жаль, ніхто вже не повезе.

Та ви присідайте біля мене, дарлінг, не соромтеся. Я так тішуся, коли з’являються співрозмовники. Після того страшного випадку, як у мене забрали мою подругу — міс Мітінг, — відчуваю безмежну самотність. Коли нас привезли сюди зі Штатів, нам усе дуже подобалося: місто, мова, люди. Так було приємно з міс Мітінг обговорювати те, що бачили довкола. Міс Мітінг? О, чудова, чудова жінка, з таким тонким почуттям гумору. Ми з нею дуже були близькі душевно, розуміли одна-одну з напівпогляду. Щоправда, жодної фамільярності у спілкуванні ніколи не допускали — зверталися лише на «ви», «міс», «місіс». А прізвища? Так вони написані тут, на табличці! Справді, дарлінг, ця табличка — назва скульптурної композиції, але ж ми не якісь безіменні особи, а серйозні дами. І перше слово — «ченс» — ми вибрали для мого прізвища, а «мітінг» — для Кейт. О, Кейт! Я лише раз дозволила собі звернутися до неї по імені, — тієї страшної ночі нашого викрадення. Це було просто жахливо — безцеремонні руки, які нас кудись потягли, кинули мене в кущі, а міс Мітінг понесли далі. Ось я тоді з розпачу й дозволила собі крикнути: «Кейт!», — щоб покликати її, дізнатися, де вона, але не почула жодного звуку у відповідь.

Коли мене знайшли ваші полісмени, я була просто в шоці від усього, що зі мною сталося. Тим більше, що втрачати близьких — це завжди трагедія. А ми з Кейт, тепер я можу дозволити собі так її називати, справді стали близькими подругами. Це тільки за ідеєю автора ми з нею мали уособлювати випадкову зустріч, — мовляв, дві незнайомі дами присіли у сквері на лавочці та розговорилися. Але ж після тривалого спілкування люди стають практично родичами, правда?! Так і з нами трапилося. І коли міс Мітінг не стало, я навіть іноді, з відчаю, міркувала: чи не краще було б, якби мене викрали разом із нею? Як тільки уявлю, де вона може бути зараз, що з нею, — відразу сльози на очі навертаються: це добре, якщо перебуває в когось у колекції, сидячи самотньо, як і я тепер. Але ж могло все обернутися і набагато гірше… Краще про це навіть не казати.

Чесно кажучи, після того випадку мені довго не вдавалося отямитися, але я старалася не виказувати своїх емоцій, адже справжня леді не може собі такого дозволити. Тим більше, коли перебуваєш постійно на виду, то мусиш тримати марку…

Хоча іноді й мені вдається поговорити з розумними особами. Це велика удача, що тут, у міському сквері, зібрали разом аж трьох жінок. А де є дами, то чому б їм і не перекинутися зайвий раз словечком? Однак, скажу чесно, дарлінг, такої співрозмовниці, як міс Міттінг, мені вже ніколи не мати. Бо ми всі три зараз тут — як різні планети. Пані Крушельницька, звичайно, чудово знає англійську, і я страшенно тішуся, почувши знайомі слова. Але вона постійно витає десь там, у творчості, задумана своїм, високим, тому їй, погодьтеся, дарлінг, не до жіночого базікання. Лише іноді, коли є настрій, бува, скажемо одна одній кілька загальних фраз — про погоду, настрій. Та мені все одно приємно.

А Незалежність, запитуєте?! О, ця мила дівчинка така юна, і зовсім не знає англійської. Вона страшенно соромиться з цього, а я ще не настільки добре оволоділа українською, щоб вільно з нею спілкуватися. Тим більше, вочевидь, дівчина комплексує від того звучного імені, яке їй присвоїли, тому попросила називати її Орисею. Хоча я на «Орисю» не відважуюсь і звертаюсь до неї «Орислава», — погодьтеся, що так солідніше звучить, адже статус «Незалежності» зобов’язує. Хоча їй там, відкритій усім вітрам та негодам, я думаю, теж дуже самотньо.

Однак мені, дарлінг, чесно кажучи, гріх скаржитися, — біля мене постійно люди. Хтось просто підходить посидіти, коли на довколишніх лавочках немає жодного вільного місця, хтось навмисне вмощується сфотографуватися зі мною. У такі моменти я почуваюся дуже гордою, що стала візитівкою вашого міста, незважаючи на зовсім не українське походження.

Однак, чесно кажучи, я так часто виступаю свідком усіляких подій, які вирують довкола, що вже давно почала почуватися мешканкою Тернополя. Направду, — концерти, мітинги, свята — я завжди в курсі всіх справ. А про особисті моменти життя людей взагалі мовчу: щодня переді мною розгортаються різноманітні сімейні картинки за участі дорослих і дітей. Біля мене гуляють мами з візочками, пролітають малюки на велосипедах, повагом походжають поважні пани та пані різного віку, цілуються закохані. Я вже навіть достатньо добре розумію українську, щоб уловлювати перебіг подій.

Ось якось біля мене на лаві юнак зізнавався дівчині в коханні. Я була страшенно розчулена. А нещодавно одні закохані сварилися. І це вже навіть не зовсім юні з’ясовували тоді стосунки. Очевидно, він захотів усе розірвати. Чоловік стояв поруч зі мною, а жінка сиділа на лаві й навіть не намагалася з ним сперечатися. Я сама навіть дібрала кілька вагомих аргументів, щоб її підтримати, але не наважилась втручатися в особисте життя незнайомих людей, — така поведінка не личить справжній леді.

А знаєте, дарлінг, буквально вчора пізно ввечері до мене підсіла одна дама — така симпатична, вишукана, я б сказала, елегантного віку. Вона заговорила зі мною, наче зі старою знайомою. «Що, пані, — сказала дама, — теж сидите тут сама, і ніхто й не запросить на чашечку кави? Мовчки спостерігаєте, як повз вас бурхливо пропливає чиєсь життя, а у вашому — жодних подій, окрім роботи і кицьки вдома на дивані?..»

Я навіть не знала, що їй відповісти, але жінка, зрозуміло, і не чекала відповіді з мого боку. Просто встала і пішла собі далі алеєю в бік театру. Кажете, чи схожа вона на міс Мітінг? Ні, знаєте, вона більше схожа на мене — така ж спідниця у дрібні складочки, піджак, біла блузка. Кажете, ми змогли б потоваришувати? Сумніваюся, бо такі дами рідко дозволяють собі випадкові зустрічі, випадкові розмови, випадкові знайомства… А я, незважаючи ні на що, з радістю з кимось випадково поспілкувалася б, от як зараз із вами, дарлінг.

А ви вже йдете? Шкода. Так рідко вдається знайти чуйного співрозмовника, який любить просто слухати. То приходьте завтра обов’язково, якщо не буде дощу. Мене тут завжди можна зустріти…

P.S. Ця розмова могла б і не відбутися, якби письменниця Сельма Лагерлеф у казці про мандрівку хлопчика Нільса з дикими гусьми не відкрила таємницю, що пам’ятники вночі можуть розмовляти…

P.P.S. Місіс Ченс та міс Мітінг, а точніше, елементи скульптурної композиції «Випадкова зустріч» («Chance Meeting») потрапили до Тернополя в 2002 році. А взагалі з’явились вони у нас завдяки волонтеру Корпусу Миру американцю Джону Звожеку. Архітектор за фахом, Джон Звожек все життя прожив у місті Прінстоні (штат Нью Джерсі), пішов на пенсію. Але коли померла його дружина, важко переживаючи цю подію, він раптом прийняв рішення кардинально змінити своє життя, не опускати руки і ще бути корисним людям. Тому вступив до Корпусу Миру і попросився до Європи. В результаті «випала» йому Україна, точніше – Тернопіль: відділу екології Тернопільської міської ради тоді якраз надзвичайно виявився потрібним ландшафтний архітектор, і кандидатура Звожека підійшла ідеально. Був тоді 1999 рік…

Джон полюбив Тернопіль з першого погляду, і потім, коли термін його перебування в Корпусі Миру завершився, залишився тут жити. Як фахівець мав купу ідей, як зробити наше місто кращим, красивішим, затишнішим. Одним із таких задумів, який йому вдалося втілити в життя, стала поява у Тернополі скульптури «Випадкова зустріч». З її автором – сучасним скульптором та мільйонером Стюартом Джонсоном – Джон Звожек товаришував. Саме тому й попросив його подарувати для нашого міста одну зі своїх робіт. Стюарт погодився і запропонував встановити у Тернополі «Випадкову зустріч», – ту саму композицію, у якій дві симпатичні леді випадково зустрілись, присівши на лаву, розговорились і… Навіть місце для неї Джон і Стюарт за фотографіями міста разом обирали. Більше того, автор сам оплатив доставку скульптури в Україну.

Після довгої подорожі зі США кораблем до Одеси, а тоді – поїздом до Тернополя, навесні 2002 року композицію «Chance meeting» встановили у Театральному сквері, в самому центрі міста. Вартість скульптури, виготовленої зі спеціального сплаву, на той час оцінювалась орієнтовно у сто тисяч доларів. Однак ця інформація не афішувалась. Більше того, навпаки, говорили, що зроблено її з такого матеріалу, який подальшій переплавці не піддається, тому особливої цінності вона не має, – думали таким чином врятувати цей шедевр сучасного мистецтва від зазіхань мисливців за кольоровими металами. Але це не допомогло. Влітку 2003 року одну з металевих леді було викрадено. Зловмисники, щоправда, націлились відразу на обидві фігури, від’єднали їх від лави, до якої фігури були прикріплені металевими заклепками. Але якимось дивом чи за збігом обставин, – все таки, центр міста, поруч відділення міліції, випадкові свідки – перехожі, двірники (а відбувалося все це на світанку) – одну з дам злодії вивезти не встигли: коли пропажу помітили і здійнявся переполох, її знайшли у кущах неподалік. Інша ж героїня скульптурної композиції – мила жіночка у беретці, брюках, чобітках та із сумочкою, – безслідно зникла назавжди…

Джон Звожек дуже болісно переживав цей випадок, навіть зліг із серцевим нападом. Але, хочеш не хочеш, змушений був змиритися із ситуацією, коли замість двох симпатичних співрозмовниць, яких він привіз до Тернополя з далекої Америки, у сквері на лавці залишилась лише одна, – у елегантному костюмі-двійці з білою блузкою, спідницею у дрібну складку, брошкою-квіткою на лацкані піджака та чорних туфельках-човниках на зручному, середньої висоти каблучку.

В 2006 році Джона Звожека раптово не стало… Однак його скульптурна Місіс Мітінг – завжди усміхнена, вишукана та стильна – і досі живе у центрі Тернополя, уособлюючи собою той позитив, любов до людей та життя, якими так щедро ділився з оточуючими Джон Звожек…

Олена Лайко


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.
Джерело: Тернопільська липа