Зоряна Замкова

Зоряна Замкова

журналіст, письменниця

Яке небо з колодязя?

19.02.2020 12:43   Джерело: TeNews
Автор : Зоряна Замкова

- Де мені знайти сил? !- важко вдихала повітря Олена, буквально  захлинаючись від жалю. Жалю навіть не до себе, як до несправедливої долі, яка трощила і трощила її життя.  Лише тут, коло  найвірнішої подруги вона могла поплакати, нарікаючи на вселенську несправедливість, розповісти все, як є…

 - Де їх знайти?-  вигукувала, дивлячись у стелю невеличкої квартири,  - та бачила небо.

- Ми жінки, мила. – Підбадьорювала її Оксана, гладячи, як маленьку, по-голові. - Сила сама нас знаходить. От дивися, ти вже стільки зробила для порятунку Сергійка. Якщо порахувати, скільки листів ти написала, скільки організацій обійшла, скільки розповсюдила  прохань про допомогу через соцмережі , то вийде, що ти працюєш краще, як наші чиновники. Бо для твоєї дитини люди жертвували  власні гроші  тисячами. Ще якийсь мізер – і на операцію вистачить.  Тоді лише від твоєї віри та Божого змилування буде залежати, чи виживе малий.  Так що переставай хлюпати, бери себе в руки і  маєш  витримати той останній ривок.

Олена ствердно хитала головою - вона мусить бути сильною, бо залишилася сам на сам із  своєю бідою. Донедавна вона жила – мов дивилася на небо з колодязя, бачила тільки одне сонце – свого чоловіка. Та виявилося, що він великий, міцний, як дуб та порохнею напханий. Коли народився Сергійко, а через рік виявилося, що в нього важка хвороба, чоловік через кілька важких місяців  боротьби за життя дитини здався і пішов від них. З’ясувалося, що мав у Львові коханку – туди й перебрався.

Такий подвійний удар мало не знищив Олену. Був момент, коли вона вже стала ногою на дорогу з наміром кинутися під потік машин, аби та рухома нежива  ріка забрала разом з нею усі клопоти й тривоги, увесь сум та безвихідь. Але її очі мимоволі піднялися на око світлофора і вона побачила в червоному світлі маленького чоловічка, який напружено чекав, наче її маленький Сергійко.  Цей момент вона пам’ятатиме завжди. Вона має жити заради дитини.  Мусить боротися за нього, бо  вона – єдина рідна людина, яка в дитини є.

Відтоді наче сили потроїлися, наче хтось носив її  світом, аби ця слабка жінка усе встигла.

Оперували у Львові. Олена попри власну гордість зателефонувала колишньому, повідомивши , де вони із сином будуть. Але чоловік не прийшов.

Не було його і через місяць на похороні.

Перевезли маленьке тільце Сергійка додому, в їх приміське село і  наче поховали разом дві душі. Оксана з дня на день все марнішала , бо та маленька надія, яка колись живила її силою, зникла разом із сином.  Подруга практично переселилася до жінки – боялася її залишати саму. Відпоювала заспокійливими чаями, читала вголос пригодницькі книжки, аби хоч якось вивести Оксану з прострації. І вивела.

Тепер жінка дивилася з колодязя, але бачила просто небо. Ця блакить заспокоювала її, вона вже не лякалася, що задихнеться з туги. Знайшла приробіток, бо за роботою час іде швидше і темні думки минають голову. Виявилося, що вона – цінний працівник і по деякім часі  керівництво  фірми преміювало її путівкою в Карпати на гірськолижний курорт.  Олена ніколи не їздила відпочивати і спочатку їй здавалося дивним, що можна отак просто цілими днями спати чи кататись на витягах,  харчуватися в кафе.  Там, за обідом до неї підсів чоловік  з надією познайомитись і відповідно провести час . Але вона не пристала на його пропозицію. Щось наче перегоріло в її серці, Олена не могла перейти через те попелище. Не могла ще  побачити свіжу траву, яка з’являється після згарищ.

Так минуло майже двадцять років. Кажуть, найважча самотність - це самотність серця.  Так Олена і не вийшла заміж вдруге.  Не те, щоб  вона не подобалась чоловікам. Але чомусь не пустила в свою душу вона більш нікого.  Подруга не раз казала їй: не хочеш заміж – не йди, хоч народи собі дитину. Та Олена вірила, що  лише в шлюбі, лише у поєднанні двох може народитись справжня сім’я, яка дасть любов і турботу дитяті. А коли цього немає – не варто прирікати дитину на неповноцінне життя. Вона це добре знає, бо сама спізнала в дитинстві, що таке рости без батька, а пізніше і без матері. Яку лишили батьківських прав і вона через кілька літ так і пропала через пиятику.

Тоді, ще підлітком, Олена  дивиться на небо з колодязя – та нічого не бачила. Лише  бетонні  обіддя довкола. І стіни інтернату. Та коли зустріла свого майбутнього чоловіка – їй наче розвиднилося.  І вчепилася його – як п’яний тину.  І любила його – як нікого в житті…

Кажуть, скласти щастя жінки може кожен, хто практикувався в мозаїці. Адже ліпиться воно з найрізноманітніших часточок, які вкупі творять щасливі моменти. Оленина мозаїчна картина була незавершена.

Ще одним штрихом життєвого полотна став дзвінок з лікарні. Телефонувала лікарка зі Львова, мовляв, тут чоловік після ДТП, важкий, просив набрати вас. Хоче поговорити, проститися.

В Олени затремтіли руки.  Справді, це був її колишній. Перед лицем смерті каявся і благав простити його.

- Най Бог простить тебе, - сказала ледь чутно, - а я вже простила давно. -  І збила дзвінок. Але її розтривожена душа не могла заспокоїтись. Ще день вона  мучилася. Під вечір зателефонувала  подрузі, сказала, що їде до Львова і поки та кричала до неї, що той чоловік не вартий, аби на нього сонце світило, зібрала речі.

Лікарі не обнадіювали, а чоловік лежав у комі. Оленина суперниця, до якої той втік двадцять літ тому, дізнавшись, що той при смерті, навіть не прийшла в лікарню.  Вони вже не жили разом. Тож Олена взялася виходжувати того, хто її зрадив у найтяжчу мить.

Виходила. Забрала додому. А через рік їх нового спільного життя знайшла в кімнаті його записку: «Прости, я повертаюся до Львова»…

Хто дивиться на небо з колодязя – той мало  бачить.

Зоряна Замкова


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.
Джерело: TeNews  



Загрузка...