Кіно, яке стало зірковим ще до своєї прем’єри

15.12.2019 11:13   Джерело: TeNews
Опубліковано : Валентина Семеняк

Особисто для мене кіно – це особливий і неповторний вид візуального мистецтва. Неймовірно тішусь, що вже кілька останніх років переглядаю велику кількість фільмів українських режисерів за участю українських акторів. І найголовніше – рідною мовою. Якихось 5 років і всі вже звикли, чи не так?

Ось і напередодні цих вихідних у Тернополі завдяки зусиллям «Кінокомісії» відбулась пресконференція – зустріч із режисером та виконавицею головної ролі у фільмі «Мої думки тихі», відтак  – його допрем’єрний показ. Це дебютний фільм молодого режисера Антоніо Лукіча. У головних ролях – відома і популярна акторка, заслужена артистка України Ірма Вітовська та актор Андрій Лідаговський. Несподіваний тандем, несподіваний сценарій і, як результат, добротна і якісна кінострічка та ряд фестивальних перемог: спеціальна премія журі, програма East of West, Міжнародний кінофестиваль у Карлових Варах, 2019; приз глядацьких симпатій, премія FIPRESCI за найкращий український фільм, премія за найкращу акторську роботу (Ірма Вітовська) та спеціальна згадка журі (Андрій Лідаговський), Одеський міжнародний фестиваль, 2019; премія «Відкриття року», премія за найкращу жіночу роль (Ірма Вітовська), Національна премія кінокритиків КІНОКОЛО, 2019. До слова, в заслуженої артистки України Ірми Вітовської це вже друга премія «Кіноколо» («Брама», 2018).

null

Коротко про зміст фільму. Зазнавши безліч невдач в роботі та особистому житті, молодий звукорежисер фрілансер Вадим перебуває в пошуках роботи, зрештою – самореалізації. У нього з’являється чудова нагода співпрацювати з канадським бізнесменом українського походження, а саме – записати голоси закарпатських тварин, що може дати йому шанс назавжди покинути Україну і виїхати до Канади. Довкола Вадима одні проблеми. І все було б нічого, аби на перешкоді не стала… мама. Ірма Вітовська, яка чудово зіграла маму Вадима, зуміла передати в цьому образі  класичний характер матері, який притаманний багатьом українським жінкам: щоб був нагодований (мова про сина) , щоб був взутий, одягнутий. І – тотальний контроль: де був, з ким спав, куди йдеш…

–  Це історія, про яку мені розповів колись мій друг, котрий отримав замовлення записати звуки тварин української фауни, – розповідає Антоніо Лукіч. Щоправда, в історії був присутній батько, я видозмінив його на маму. У фільмі присутні дві сюжетні лінії: комічна – з тваринками, і драматична – з мамою. Одна з тем – еміграція. Наш потенційний глядач – це сентиментальні жінки за сорок, які сприятливо налаштовані до героя фільму – Вадима.

null

Як вдалося вмовити  зірку кіно Ірму Вітовську знятись у фільмі? – перепитує режисер і сам дає відповідь. – Перш за все, порадила моя мама. Вона скинула посилання на ряд інтерв’ю з акторкою, щоб я переглянув. Ну, а приводом став сценарій під час кастингу. Бо моя зовнішність не була конкретним аргументом для Ірми. Коли вона мене побачила, то сказала, хлопчику, проведи мене до головного режисера.

Згадує Ірма Вітовська:

- Після першого прочитання я просльозилась, після другого – посміялась. Яке диво! Хто це написав? Хто? Це дуже зріла робота. Я не сподівалася, що в такому віці можна написати так глибоко і багатопластово, а ще почуття гумору. До речі, почуття гумору – ознака високого інтелекту. Це сильна робота за змістом, за трансформацією персонажу. Я зараз дуже обачно ставлюсь до будь-якого матеріалу. Організм вже не сприймає те, що ти органічно не хочеш робити. У цій картині і сміх, і сльози. Ви побачите себе, і свою маму, мама – себе, вас – самого. Це фільм про звичайних простих людей, зроблений чесно, реалістично. Цей фільм іміджевий, він одночасно і для фестивалів, і для широкого загалу.

Події фільму відбуваються на Закарпатті (рідні місця режисера). Неймовірної чарівливості довколишня краса – релакс для душі і серця. Кожна сценка «виписана» (відзнята) з особливою всепроникною любов’ю до рідного краю. Мама головного героя – це образ матерів 70-х, 80-х, 90-х. Час розгубленості, невизначеності, невлаштованості, вічних проблем і хвилювань за когось і про когось, але не за себе –  рідну, і ще багато й багато «тисяч» отих «не». Син прагне бути самостійним, намагається вирватись з- під материнської опіки. Особливої кумедності у фільмі додає той факт, що синочок має понад два метри зросту, його грає яскравий типаж – Андрій Лідаговський (короткометражний фільм «У Манчестері йшов дощ», 2015).

Це фільм, який змушує думати, спочатку замислитись, а потім – думати, і так – упродовж всього перегляду. Любов матері (кіношної) егоїстична. Почувши, що син намірився до Канади, вона починає всіляко хитрити, вдаватись до різних симуляцій, аби викликати в сина жаль до себе і не залишити її: то їй раптом стає «погано» і вона вимагає викликати швидку, то вона вирішує померти прямісінько посеред польової дороги під колесами красивої іномарки, бо, мовляв, нікому не потрібна. Жінка успішно це робить – лягає поперек шляху і чекає. Сценка доходить до комізму. Бо на горизонті й справді з’являється авто, але, не іномарка, а наша вітчизняна «Славута»…

null

Переповідати стрічку немає потреби – її треба дивитися і насолоджуватися моментом. На те воно й кіно. І в ньому, до слова, дуже багато режисерських знахідок-вдалостей. Ось, хоча б ця сценка, коли Вадим хоче записати звук сміху старого-престарого діда, якому вже, мабуть, за сто. Жодні вмовляння не допомагають, він чує категоричну відповідь: я не можу засміятись. Вочевидь, у цього старшого чоловіка за плечима багатостраждальне життя, воно сконцентрувалось у ньому згустком внутрішнього болю, про це промовляють його очі. Я вбачаю у цьому образі символ проминального покоління нашої нації. І це трагедія… адже сміх і радість мають бути в основі життя кожної людини, незалежно від її віку.

Зрештою, кожна сценка немов віддзеркалення звичайних буднів із життя звичайної української родини. Релігійне свято. Родина зібралась за святковим столом. Судячи з розмови персонажів, можна здогадатись, що це Благовіщення. Але спілкування зводиться до примітивного рівня – що можна робити цього дня, а чого не можна: стригтися не можна, сир пармезан, мабуть, також не можна їсти, бо, мовляв, гріх. На жаль, це « класика жанру» багатьох українських родин, коли відбувається несвідома підміна найважливіших сутнісних понять…

Є ще один важливий нюанс, про який не можу не згадати. Момент туги за рідною землею: канадійський бізнесмен українського походження просить записати звуки українських тварин за плату. Вадим, який кидається виконувати завдання, бо кому не потрібні гроші, між іншим, дивується: а хіба канадійські свині не так рохкають, як українські, чи канадійські корови мукають якось інакше, не так, як українські? Що не кажіть, а є над чим замислитися глядачеві. А що вже й казати про реалістичну сценку з митниками? Ось який коментар залишив у ФБ на сторінці режисера  Мирослав Мочерад: « Направду, фільм запам’ятався , враження позитивні, особливо від закарпатських митників. Це навіть не сценарій для них, а іхнє реальне буття... Айно !». Віра Чупрова: «Дуже сподобався фільм. Тема вічних цінностей, сім'я, батьки і діти, пошук себе, суспільні проблеми. Стільки всього! І разом з тим легко, з гумором, ненав'язливо, ніби бавлячись))) З оптимістичним світлим обнадійливим кінцем (іншого я б не витримала) Браво!!! Успіху і визнання від глядача».

Правду кажуть, що від сумного до смішного – один крок. Шукаючи в глибинці Карпат (на кордоні з Угорщиною) чарівного крижня з рожевим обрамленням пір’я, Вадим потрапляє до рук митників, в особі їхнього начальника на прізвище Качур, про що скромно свідчить табличка з написом на дверях. Супер режисерська знахідка! Для тих, хто не знає, крижень і качур – одне і теж (за винятком окремих деталей).

Фільм починається із таємничої прелюдії, яка, на перший погляд, ну, ніяк не вписується у часові рамки фільму. Однак, це з якого боку подивитись…А мова – про диво. У всі віки людство мріяло… про диво.

Як про мене, то з’ява згаданого фільму – це вже диво у світі кіноіндустрії. Мені здається, що головний режисерський задум залишився десь потай за кадром… Записуючи звуки природи довколишнього світу (мова про Вадима), хлопець й сам не помітив, що сталося диво – трансформація із «серцями» головних героїв… Вони торкнулися «особливих» звуків власних сердець. А що може бути головнішим за це у світі?! І ось в ту мить, коли головний герой замислився над цим (знаходячись у храмі), кінострічка добігла кінця. То ж кому, як не нам з вами (глядачам) здогадатись про це першими і… не сповістити світові.

Валентина Семеняк

Фото автора


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.
Джерело: TeNews  



Загрузка...