У тернопільського поета, перекладача, літературознавця, редактора, телевізійника, кінематографіста Ярослава Гевка загострене почуття справедливості. І він не приховує цього. Іноді здається, що цей чоловік увесь зітканий із жахкого болю душі та тіла… Він навіть свою нову поетичну збірку так і назвав «У храмі болю» (Бескиди). Епіграфом до неї стали рядки Василя Стуса: «Благословляю твою сваволю//Дорогою долі, дорогою болю…». До неї увійшли твори останнього десятиліття. Вони пройняті палкою любов’ю до рідної землі та України, а ще – коханої жінки та людей.
Книга складається з трьох розділів: «Вулкан моєї долі», «Моя опора й оберіг», «Дари землі та неба». Особливе смислове навантаження несе в собі вірш «Доля». Це містичні передчуття, які властиві бувають, зазвичай, тільки творчим натурам: «Вулкан /Моєї долі/Вже клекоче – /Ще день,/А може – місяць, рік – /Я вибухну!І магмою любові/У рідну землю/Увіллюсь навік!/В цю мить/Я ні за чим не пошкодую,/Бо жив як вмів:/І мріяв і любив,/І з ласки Божої,/І Божої любові/Я творив!/Тому всеціло/Залишаюся у слові,/Бо долю свою/У слово перелив/».
Перегляньте також:
- Українські школи наповнені приблизно на 70% потужності
- На Тернопільщині переселенці можуть отримати грантові кошти на відкриття власної справи
Найбільше, що мене завжди вражає в цьому чоловікові, це його феноменальна пам’ять. Він з нею на «ти». Заввиграшки цитує величезні поетичні «шматки» тих поетів, кого у свій час досліджував і відкривав світові із забуття. За плечима невтомного тернопільського літературознавця, дослідника історії рідної літератури Ярослава Гевка, нелегке життя. Він ділить його на «до» і «після». 157 днів реанімації, клінічні смерті, три асматичні коми. Часто каже, що Господь вберіг його, аби він міг дослідити й написати про поетів Степана Алича, Степана Будного, Василя Ярмуша, Бориса Павлівського, Миколу Руденка. До речі, 8 років він був очима і руками Руденка, який назвав Гевка найкращим руденкознавцем.
«З Руденком я пройшов 8 років університетів, – каже пан Ярослав, – він відкрив мені космічне бачення світу. Його хресна дорога почалась у 1978 році: 12 років таборів. Після повернення у нього забрали квартиру, сказали ставати в чергу. З Мюнхена надійшло запрошення і він виїхав до Німеччини. Звідти – до Америки на запрошення Рейгана. Руденко точно до місяця вказав дату розвалу радянської імперії. Розвінчав теорію Маркса про те, що додаткова вартість – це праця. А ще підказав, як брати енергію з океану. Проте можновладцям новітні відкриття були невигідні, їм корисливіше брати газ із Росії і набивати доларами кишені. Де найбільша бездуховність, там і найбільша руїна».
Особисто пригадую, як скромно і непомітно презентувалась друга книжка Степана Алича «Розп’ятий промінням», яку також підготував пан Ярослав, у Великобірківській бібліотеці, що неподалік Тернополя. Аличу не судилося побачити жодної з них. Внаслідок трагічного випадку десятирічний Степанко на все життя залишився калікою, у нього був переламаний хребет і пошкоджений спинний мозок. Останні свої роки він жив у Будинку для інвалідів: не міг навіть сидіти, а світ спостерігав через вікно лежачи. 28 років нерухомості. Єдиним порятунком для нього стала поезія. А ще – друг Славко Гевко.
Ярослав Гевко упродовж тривалого часу досліджував життя і творчість поета-політв’язня Бориса Павлівського. Упорядкував і підготував до друку кілька томів його творчої спадщини. І це ще не все. Завдяки йому не забули ім’я Левка Крупи як драматурга. Єдиний він звернувся до його творчості. Місцевий театр не здійснив ані постановки «Тернове поле», ані «Морозенка». Пан Ярослав узяв студентів Теребовлянського училища культури і сказав, що артистів йому не треба. Отож першу виставу здійснив у Товстолузі…
Ось так. Скільки добрих і жертовних справ може зробити одна людина впродовж життя! А скільки б ще зробила, якби ніхто не заважав і якби для того були створені ідеальні умови, а ще… здоров’я. Хоча, хтозна. Мабуть Богові видніше, якими мають бути «ті умови» для кожного з нас насправді, і за яких «умов» людська душа може реалізуватись стовідсотково.
До слова. Ярослав Гевко член Української Гельсінської спілки (1990), Національної спілки журналістів України(2003), член спілки слов’янських письменників України (2019), член крайового літературного об’єднання при ТОО НСПУ (2001). Цьогорічний лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії ім. П. Ковальчука. Працював редактором творчого об’єднання «Топільче» та редактором мистецьких розважальних програм ТО «Медобори» місцевої обласної телерадіокомпанії, редактором у видавництві «Лілея». Твори друкував у газетах «Літературна Україна», «Вільне життя», «Русалка Дністрова», «Новий шлях»; журналах «Український вісник», «Кафедра», «Літературний Тернопіль», «Жовтень» («Дзвін»), «Основа» (Канада), піврічнику «Поезія-85», альманасі «Подільська Толока». Автор поетичних збірок «Страждаю, радуюсь, люблю» (2012), «Вулкан моєї долі» (2013). На Тернопільському телебаченні вів авторську програму «Не вмирає душа наша» упродовж 1998-2006 рр. Створив телевізійні фільми «Я відшукаю папороті цвіт» (1996), «Сонце у грудях моїх» (1997), «Сонцелюб над Дністром» (про письменника П. Ковальчука) (1998), про поетів-політв’язнів М. Руденка, І. Гнатюка, Г. Радушівського, С. Сапеляка, про драматурга О. Корнієнка, артиста Б. Антківа, професора М. Мушинку (Словаччина) та ін. Редагував відомі книги Миколи Руденка «Гносис і сучасність» (2001), «Син Сонця Фаетон» (2002), «Пером з янгольського крила» (2003).
