Борсуківський став: крізь віки і роки

29.08.2019 08:43   Джерело: lannews.net
Опубліковано : Новини Тернопілля

Кілька десятків років тому борсуківський став вважали одним із найбільших на Тернопільщині. Здавна він привертає увагу своїми краєвидами і є візитною карткою села.

На жаль, пошуки дати його “народження” не увінчались успіхом. Проглядаючи хронологію прізвищ володарів борсуківської землі, можна допустити, що почали будівництво у середині ХІХ століття нащадки Адама Вавжинець-Ржевуського. Тоді, разом з будівництвом літнього палацу, розпочато поглиблення низовини, що перетинає глибоководну річку Горинь. За твердженнями старожилів, що передаються з покоління в покоління, проводили цю важку роботу без використання технічних засобів завезені… китайські землекопи. Вони плетеними кошиками, прикріпленими на коромислі, переносили землю з майбутнього дна водойми на прокладання дамби, що досі слугує шляхом до села Борщівка, та збільшували територію маєтку, роблячи насип висотою понад 10 метрів. Пізніше від ставу до палацу змурували сходи, а біля берега – пристань, де знаходилося кілька човнів. Навколо насипу посадили липи, які досі поодиноко милують око, а біля палацу – великий сад. Стримували водяну стихію три дубових мости.

Як розповіла місцева жителька Марія Хаблюк, її дід Микита (Гривас), як знавець мостобудування, разом з іншими земляками-теслями будував і ремонтував їх. Став був глибоководним і при негоді розбурхані хвилі переливались через дорогу, інколи викидаючи на берег рибу.

Зима 1942 року навіяла снігові замети більше метра. З низьких хатин господарям доводилось прогортати тунелі для переходу в господарські будівлі. Талі води ринули з усіх сторін у водойму й середній міст (біля Старшинових) не витримав. Наступного року на висохлому дні селяни копали торф, пасли худобу, а дорога з Борщівки на Ланівці пролягла через міст “янкового” млина, обминаючи село Борсуки. Тільки в кінці 40-х років минулого століття міст засипали, а через десять років замість дерев’яних збудували залізобетонний.

У 20-30-ті роки, за панської Польщі, борсуківською землею, як і землями сіл Борщівка, Синівці, Нападівка, Великі Кусківці, володіла сім’я Ржевуських: Леон з дружиною Ядвігою та донькою Ніною. Проживали у літньому палаці, а ще був зимовий. Під кінець німецької окупації, у 1944 році перший палац спалили недалекоглядні озброєні люди невідомих політичних поглядів. У 60-70 роки на цьому місці збудували будинок культури та середню школу.

Водне плесо приносило Ржевуським великі доходи: його енергія рухала три млини, а виловлену товарну рибу, в основному коропів і щук, відправляли на продаж спецвагонами у великі міста Речі Посполитої.

Графиня Ядвіга Ржевуська активно займалася громадською діяльністю, організовуючи навчання молодих селянок кулінарії, вишиванню, шиттю одягу на машинці “Зінгер”, а велика бібліотека була доступна для здібної молоді села. У 1939 році сім’я поміщика разом з польським військом виїхала спочатку до Львова, потім у Познань (Польща). Граф, за різними версіями, як офіцер польської армії, воював в Армії Крайовій і, потрапивши в полон радянським органам, був розстріляний у відомій Биківні (Київщина). За іншою версією – після війни виїхав в Англію і там проживав без сім’ї. Графиня, змінивши прізвище на дівоче Ташкевич (чи Тишкевич), з дочкою Ніною проживала у м.Познань.

За радянських часів, після Другої світової війни, на березі борсуківського ставу організовано рибгосп “Борщівка”, який з 1953 року з Борщівки перемістився у Борсуки. Першим директором господарства був борщівлянин Роман Андрійович Венгер. Після нього очолювали рибгосп ще 8 керівників. Серед них Петро Сергійович Стогній, який віддав господарству майже всі трудові роки, пройшовши шлях від робітника до директора.

85-літній ветеран розповів, що у найкращі часи в рибгоспі працювало близько 70 робітників, було 15 автомашин, 12 тракторів, моторні човни різних модифікацій. Вони обслуговували водойми ще у 8 селах. Середньорічний вилов товарної риби, що відправляли в усі кінці СРСР, становив 500-700 тонн. Крім цього, біля північного берега ставу працював цех, де вирощували 80 тисяч свійських качок. Здавали їх державі згідно стандартів – 1,3-1,5 кг кожна. В рибгоспі працювали досвідчені, захоплені цією справою люди. Це ветеран війни В.Г.Шандрук, рибалка з тридцятирічним стажем, Д.П.Фарина, молодші В.С.Шандрук, І.Т.Бик, С.Д.Волянюк та інші, а очолював цех з вирощування птиці фельдшер С.О.Нукало.

В кінці 60-х, на початку 70-х років на підприємство прийшла молода зміна спеціалістів, внісши свіжий струмінь наукового ведення рибництва: Валерій Яценюк, Зінаїда Самодєлова (Яценюк), Надія Касапа (Кирея), Віра Рутковська (Фарина), Іларіон Шандрук. Не пройшло багато часу і дівчата знайшли у селі свою долю, повиходивши заміж за місцевих хлопців.

Тоді на став насувалась небезпека масової появи очерету, рогози, а на дні – мікроорганізмів, що не тільки забруднювали водойму, а й загрожували зменшенням кількості риби. Рибалки використовували спеціальні моторні косарки, але марно. Керівництво вирішило відправити перспективного, захопленого своєю професією (адже виріс біля річки Горинь) Іларіона Шандрука в одине з найбільших науково-дослідних господарств СРСР, аж в Узбекистан. Після двох місяців вивчення досвіду, він, оберігаючи, мов зіницю ока, віз додому кілька оснащених киснем спецконтейнерів з мальком білого амура та товстолоба. На вокзалі Москви кисень вичерпався і виникла загроза життю мальків. Тоді Іларіон, оббігавши аптеки, за свої кошти купив кисневі подушки та успішно довіз у господарство цінну рибу.

Учні скорочували собі шлях до школи села Борщівка, сміливо прямуючи навпростець по примерзлій водоймі. За панської Польщі яскраво та велично організовували тут “Свято Боже”, в теперішні часи – святкування Водохреща.

На водному плесі ставу водилось безліч різноманітної дикої птиці. Цілими зграями раювали чаплі білі і сірі, водяний бугай, кулики, курочки водні, качки, дикі гусі. Справжнім святом для мисливців ставала перша половина серпня – відкриття сезону полювання на пернату дичину. Сюди з’їжджалися і з’їжджаються досі любителі з усіх куточків області. Не минало його обласне керівництво, збудували дерев’яний мисливський будинок, що на початку 90-х років кудись зник. В ці дні над селом безперервно пролітали розтривожені зграї дикої водоплавної птиці, вишукуючи безпечні місця.

Останнім часом кількість фауни зменшилась, лише сиротливо туляться в зарослях очерету чирка, ласка, зрідка чапля та сідають відпочити перелітні дикі гуси. Та й сам став зменшився, обмілів. Ще у 60-ті роки ХХ століття закортіло комусь з вищого керівництва здійснити нездалу, економічно й екологічно необгрунтовану реконструкцію, змінивши материнське русло Горині, відкраяти частину ставу для сажавок і зменшити водне плесо до 280 га. Показати б авторам цієї авантюри шрами ставка, викривлене русло річки…

З давніх-давен селяни очеретом утеплювали на зиму стіни невеликих глиняних хат, накривали ним дахи клунь, використовували для палива, а рогозу висушували для годівлі худоби.

Після переходу на ринкові відносини, в середині 90-х років рибгосп переживав стресові часи і хирів разом зі ставом. Зникали товарна риба, фауна, техніка, обладнання. Нелегку ношу на себе взяв відомий на Лановеччині підприємець Ю.Г.Кравчук, орендувавши господарства, створив на його базі приватну фірму “Сазан”. Відтак, збільшилась кількість нових видів риби, зросла продуктивність, поліпшилось обслуговування ставу.

Втомлене за день сонце, прополоскавши у воді свої промінці, повільно сідає спочити за горизонт. Стишується село. Тільки став продовжує жити своїм розміреним, природнім життям, черпаючи сили від невпинної трудівниці Горині. Віриться, що нинішнє і прийдешнє покоління дадуть їм спокій, належно доглянуть, збережуть.

Григорій ВОЛЯНЮК
с.Борсуки


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.
Джерело: lannews.net  



Загрузка...