Світлана Пушкар: «Андрій чув мене, а я – його. Ми вміли йти одне одному назустріч»

Андрій Пушкар із Кременця був найсильнішою людиною на планеті, багаторазовим чемпіоном України, Європи та світу з армспорту.

28.08.2019 21:43   Джерело: НОВА...
Опубліковано : Новини Тернопілля

 На жаль, життя рукоборця обірвалося торік 14-го листопада у ДТП. Йому було лише 33. Яскрава зоря спортсмена згасла передчасно, але він залишився у серцях багатьох. На День міста у Тернополі відкриють зірку пам’яті Андрія Пушкаря, яка нагадуватиме містянам та гостям Тернополя про вагомий внесок нашого земляка в український спорт. Напередодні урочистостей «НОВА…» зустрілася з дружиною спортсмена Світланою у спортивному клубі «Колізей», що на вулиці Крушельницької в обласному центрі.

— Світлано, ви продовжили справу Андрія — керуєте спортивним клубом «Колізей». Тут кубки, медалі вашого чоловіка…

— Хочу, щоб жило те, що створив Андрій (очі наповнюються слізьми, — авт.). Плачу в усіх місцях, де він був. «Колізей», спортзал для армспорту в Кременці, величезна команда вихованців мого чоловіка. Команда, яка цьогоріч виборола першість на чемпіонаті України з армспорту. Думаю, Андрій ними пишається. Мій чоловік та його друг Олег Кривий створили «Колізей» у 2015-ому. Олег — високотитулований спортсмен, чемпіон з бодібілдингу, володар про-карти професійної ліги. Коли виникала необхідність, я допомагала чоловікові у залі, але здебільшого була осторонь. Після похорону було важко, я довго приходила до життя. Лише в лютому почала включатися активніше в справи. Робота відволікає.

— Окрім цього, ви ще десь працюєте?

— Я — психотерапевт. Маю практику, постійних клієнтів. Утім, нині мало працюю в цьому напрямку, більше часу забирає виховання сина і наші з чоловіком справи. Синочкові Леву 2 роки і 8 місяців, потребує багато уваги.

— З ким ще мешкаєте? Хтось вам допомагає у побуті?

— Лише з сином. Андрієві батьки померли: мама — 16 років тому, тато — 11. Свою маму я поховала цьогоріч 8 червня. Моєму батькові майже 80 років, допомагати не в силі. Підтримують нас наші рідні.

— Світлано, звідки ви родом?

— Із села Розтоки Кременецького району.

— Андрій оберігав ваше приватне життя, не надто розповідав…

— Так, він не любив публічно говорити про сім’ю. Ми познайомилися з ним у Кременецькій обласній гуманітарно-педагогічній академії ім. Т. Шевченка. Андрій навчався там на факультеті фізичного виховання,  я — на педагогічному (спеціальність «Дошкільна освіта»). Тривалий час ми були добрими знайомими, романтичні стосунки почалися у 2008-ому. Відтоді ми були нерозлучні.

Андрій Пушкар з дружиною Світланою і сином Левом.

— Знаю, що ви теж займалися армреслінгом…

— Оскільки ми часто тренувалися разом, то чоловік навчив мене технічно боротися. Вдавалося, але моїм уподобанням була практична психологія, тому вирішила розвиватися в цьому напрямку. Хоча не скажу, що армспорт не для жінок. Адже жінки займаються набагато важчими видами спорту: бодібілдингом, боксом, боротьбою, пауерліфтингом. Армспорт — значно легший, доступний усім, бо можна боротися будь-де, малотравматичний. Тепер я знайшла себе в організації наших спортивних клубів. Але психотерапія мені й далі до душі. Маю ступінь кандидата психологічних наук, певний час працювала у вищих навчальних закладах. Навчалася в Кременецькому педколеджі ім. Т.Шевченка, Чернівецькому національному університеті ім. Ю. Федьковича, була здобувачем у Східноєвропейському національному університеті ім. Лесі Українки. Щоб впевнено вести практику, навчалася у приватних закладах, продовжую й досі. Поглиблено освоюю два напрямки — психодрама і гештальттерапія. Це як у спорті: неможливо в усіх видах бути спеціалістом, важливо вибрати своє.

— Ви допомагаєте людям, які приходять з внутрішніми травмами, болем, відчаєм… Чи психологічні знання допомогли і вам повернутися до життя після непоправної втрати?

— Мене це значно підтримує. Знаю, що проживаю горе, розумію, що зі мною відбувається, як собі допомогти і чим рятуватися. Зі своїми переживаннями відвідую психотерапевта, раз або й двічі на тиждень, якщо вони дуже гострі. Переживши втрату, я отримала психічну травму. Психотерапія допомагає зрозуміти мені свій стан, відчуття і переживання. Знаю, як допомагати собі в момент, коли нестерпно. А нестерпно насправді постійно. Не скажу, що зараз легше, буває навіть гірше… Просто тепер я більш працездатна, ніж у перші місяці після втрати.

— Хто чи що ще додає вам сил?

— Спілкування з невеликим колом рідних і близьких людей, до якого входять мої рідні, колеги-психотерапевти, друзі з «Колізею». Відгороджую себе від осіб, з якими втрачаю сили. Спілкуюся з тими, з ким можу наповнитись, а не гаснути. Роблю тільки те, що мені під силу. Обмежуюсь від зайвих розмов, зайвих контактів, зайвих рухів, навіть зайвої роботи.

— Ви з Андрієм прожили разом 10 років. Згадайте приємні миттєвості…

— У нас десять спільних щасливих років. Не мої та його окремо, а —  спільні. З одного боку, це мало, але ми прожили їх наповнено, якісно. У нас були справжні стосунки. Андрій дуже турботливий, був міцною опорою, я жила, як за горою. Так, я брала на себе окремі обов’язки в побуті — подбати про їжу, дитину, сімейний відпочинок. Ми любили лісові походи, подорожі Україною, лазню. Андрій переважно займався роботою, спортом. Мені іноді жаль, що він стільки часу присвятив спорту, мало жив для себе… Якби не спорт, можливо, довше був би на цій землі. Знаю єдине — смерть не вибирає. І точно це робить не Бог, бо Він не може завдавати стільки болю…

— Чому так сталося?..

— Людська безвідповідальність… Ще не час мені говорити про аварію.

— Як спортсмен ваш чоловік був завжди цілеспрямований, вимогливий до себе, з твердим характером. Яким він був удома?

— Життя Андрія тривало від змагань до змагань. Він був суворий в поєдинку, там, де потрібно зібрати всю силу в кулак, а вдома — люблячий та ніжний. У подружжі важливе взаєморозуміння. В сім’ї у кожного трапляються складні ситуації, буває напруга, цього не уникнути, але якщо люди чують одне одного, то можуть всі труднощі пройти обережно, не ранячись одне об одного. У нас із Андрієм був цей контакт. Він чув мене, а я — його. Здатність чути — це про розум, людську мудрість, вміння домовлятися. Ми вміли йти одне одному назустріч.

— Як Андрій долав колосальне навантаження, втому?

— Бувало, приходив додому виснажений, без веселощів. Приймав душ, їв, відпочивав і повертався до нас і себе. Іноді бував грізним, але я не сприймала це на свою адресу. Довкола чимало людей, які могли добряче дістати. У таких випадках я підтримувала чоловіка: заварювала чай, запитувала, що можу для нього зробити, чим допомогти. Це і є мистецтво стосунків: підтримати одне одного у важкі хвилини.

— Чоловік також підтримував вас? Згадайте якусь ситуацію.

— Коли бачив, що мені кепсько, доволі легко нейтралізував. «Світланка зараз не в дусі…» — казав. Мені цього було достатньо, що він приймає такий мій стан. Просила для себе турботи. Коли народився син, я була заклопотана доглядом, тож Андрій тривалий час сам піклувався про нас — готував їжу, дбав про побут, робив усе на світі! Я досить емоційна особа, чоловік більш раціональний, тому часто «заземляв» мене. Дуже мені цього бракує.

— Ви з таким теплом говорите про, здавалося б, прості речі…

— Це елементарне, але воно рятує людей у житті. Не треба нічого глобального. Так, Андрій робив мені цінні подарунки, бережу їх як пам’ять. Але залишилися і вчинки, які постійно спогадами гріють мені душу.

— Згадайте якийсь знаковий день вашого спільного життя…

— Це був день народження сина. Андрій був присутній на пологах, він — моя колосальна підтримка, з ним було безпечно і легко. Лев народився і відразу потрапив у його руки. Кожна мить із сином була для Андрія особливою. Дивився на нашого малюка як на божество, проводив з ним багато часу. Дуже боляче, що цього більше немає.

— Хто вибрав ім’я для хлопчика?

— Чоловік. Андрієві сподобалося ім’я Лев, яке символізувало для нього силу, а ще чоловік був Левом за знаком зодіаку.

— Чи мріяв Андрій, щоб ваш син став колись спортсменом?

— Підходимо до цього реалістично. Син підросте і сам вибере свою стежку. Говорити щось наперед — порожні слова. Андрій так само міркував. Лев знатиме, що таке спорт, адже росте в цьому середовищі. Часто беру його у спортзал, він любить обстежувати тренажери. Знає, що його татко —  сильний. Також знає, що татка нема. Розмовляю з Левом, пояснюю, коли запитує.

— Завдяки чому Андрій досяг світового успіху в спорті?

— Наполегливість, важка праця, віра в себе і батькова віра в нього. Постійно тренувався, правильно харчувався, дотримувався режиму. Розпочав тренуватися з 11 років, хоч був хворобливою дитиною, у нього була бронхіальна астма. У книзі «Народжений, щоб перемагати» батько Андрія Анатолій Федорович все це описав. Його тато був хірургом, заслуженим тренером України з армспорту. На жаль, звання йому присвоїли за життя, а посвідчення віддали посмертно. Посвідчення Андрія як заслуженого тренера України ми отримали в лютому цього року, хоча він подав документи на його виготовлення ще в березні 2017-го. Два роки бюрократи не могли виготовити. А для чоловіка було надзвичайно важливо отримати його.

— Як ви сприйняли ініціативу відкриття зірки Андрія Пушкаря?

— У мене двоякі переживання. З одного боку, приємно, що житиме пам’ять про нього, нехай люди бачать зірку, говорять про його вчинки, згадують про силу і непереможність. З іншого — це для мене дуже болючий момент. Зірка — ще одне підтвердження, що його немає, а я так хочу, щоб це було неправдою. Хотілось би, щоб Андрій сам бачив і радів, як його визнають тернополяни. Тепер житиме лише людська пам’ять. У день відкриття зірки ми прийдемо разом з вихованцями чоловіка — чемпіонами і призерами чемпіонатів світу, Європи, України і поряд з Алеєю зірок вони проведуть майстер-клас для тернополян, усі бажаючі зможуть помірятись силою. Щиро запрошуємо!


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.
Джерело: НОВА...  



Загрузка...