15 років служіння людям із Тернопільщини

12.08.2019 11:13   Джерело: TeNews
Опубліковано : Новини Тернопілля

Нинішній рік — тричі ювілейний для архієпископа і митрополита Тернопільсько-Зборівського Української греко-католицької церкви Василія Семенюка. У квітні виповнилося 15 років його єпископської  хіротонії. У грудні, на святої Анни, владика відзначатиме 45-річчя свого священничого служіння. А днями, коли в наших церквах згадуватимуть святого Іллю, його високопреосвященству виповниться 70. «Святкування Ваших ювілеїв — це велика подія для всіх нас. Разом із Вами зносимо до престолу Всевишнього наші молитви, дякуючи Йому за те, що покликав Нас на дорогу жертовної посвяти церкві та рідному народові», — зазначається у Патріаршій грамоті, якою нагородив владику Василія Верховний архієпископ УГКЦ Блаженнійший Святослав (Шевчук).

Недитячі захоплення

«Жертовна посвята церкві та рідному народові» — це дуже точна характеристика владики Василія. Він народився в селі Дора (нині воно входить у межі міста Яремча) на Івано-Франківщині другого серпня 1949-го. Це ще були важкі повоєнні роки з їхніми непосильними податками і працею від рання до смеркання. Нині ж владика дякує Богові, що в дитинстві його «навчили працювати, а не хуліганити», і що в своїй побожній родині він ніколи не чув поганого слова. «Хоч дитинство було і нелегким, але я виростав у релігійному дусі. Мене Бог ніби кликав до чогось важливого», — розповідав мені владика, пише vilne.org.ua.

І згадував людей, які безпосередньо привели його до Бога. Насамперед батьків. Сусіда-інваліда Миколу Марчука, колишнього зв’язкового УПА. Він мав багато книжок — історичних, релігійних. По неділях до його хати сходилися односельці і читали їх вголос. Оскільки в малого Василя була гарна дикція, то читати доручали йому. Прочитане закарбовувалось у дитячій пам’яті. Згадував монаха-студита Мирона Деренюка, який і в радянські часи не скидав монашої ряси, ходив у ній навіть на допити в КГБ і прокуратуру. Його, шістдесятилітнього, на два роки запроторили до тюрми тільки за те, що сповідав дітей. Василь Семенюк був на тому суді, і його вразив той несправедливий присуд.

Ці непокірні люди надихали і його на відважні вчинки. Владика згадує, як у восьмому класі організував у селі коляду. Тоді колядувати заборонялось. А він зібрав кілька десятків чоловіків, залучив троїстих музик — і пішли вони від хати до хати. Люди запрошували до домівок, разом із ними колядували, танцювали, а потім долучались до їхнього гурту. «То була не коляда, то була демонстрація проти того, що вони нам забороняють. Я був задоволений, тішився дуже. Бог подарував мені організаторську здібність із дитинства», — згадує нині владика.

Звісно ж, відвідував і підпільні богослужіння. Не раз добирався на них у Делятин, що за дев’ять кілометрів від Дори. Вночі йшов пішки, щоб удосвіта потрапити на літургію. У Дорі були свої підпільні греко-католицькі священники, але доїжджали і зі Львова та різних околиць. Тоді, ще школяр, Василь Семенюк організував і для них купили чашу, пошили фелони, придбали церковні речі. Щоб священник приїжджав без нічого, а йому усе давали. Бо тоді, якби в дорозі піймали з церковною атрибутикою, підпільного священника могли оштрафувати, а то й заарештувати.

Випробування підпіллям

І все ж: одна справа допомагати, сприяти, а інша — самому стати на тернисту дорогу підпільного священства. Я запитувала владику: невже не було страху, адже з дитинства бачив, якою жорстокою була система до тих, хто їй не корився? І він розповідав: «Так, у той час піти у священники означало, що ти йшов у тюрму, на Сибір, а могли і вбити. Ти весь час був під пильним наглядом КГБ. Викликали на безкінечні допити. І це було гірше, ніж побили б фізично, бо вони морально вбивали». Владика Семенюк пройшов крізь ті тортури, і його закривали на десять діб і били, що аж непритомнів, але не зламався, бо дуже хотів служити Богові. Його найбільшим щастям було — йти до людей, нести їм добру новину, сповідати, потішати.

Нині, з висоти прожитого і пережитого, владика каже: «Я щасливий і дякую Богові, що міг працювати в підпіллі, служити. Бо справді, в тих людей була сильна віра, греко-католики тоді жили, як перші християни. Як вони любилися! То було щось надзвичайне. Я приїжджав, наприклад, до Зарваниці в четвертій годині. З Доброполя йшов пішки, відмовляв дорогою три вервиці з людьми. Приходив до лісу і до надранку сповідав. За той час люди співали духовні пісні, молилися… Потім відправляв службу Божу — і всі розходилися».

Окрім лісу, відправляв на цвинтарях, а найбільше — в хатах. То були домашні церкви. Чоловік, дружина, тато, мама, діти — всі сповідалися, молилися. Вони довіряли священнику, а священник довіряв їм. Згодом о. Василій Семенюк був віцеректором підпільної духовної семінарії, яка випустила 16 священників. Дехто з них потім став єпископом.

Народний владика

Із відродженням УГКЦ митрополит Володимир Стернюк скерував на Тернопільщину групу священників, у тому числі й Василя Семенюка. Це було викликано тим, що в нас було мало своїх греко-католицьких душпастирів. Тернопілля було більш «зачищене» від них, ніж сусідні Львівщина чи Івано-Франківщина, розповідає владика. І саме в наших краях сповна розкрились великі організаторські здібності Василія Семенюка. Як ректор новоствореної Вищої духовної семінарії імені Йосифа Сліпого він налагоджував навчальний процес і створював належні умови для навчання майбутніх священників. З 1989-го почалось і відродження духовного центру в Зарваниці. Тоді ще отець Василій очолив його, був там і керівником, і духівником, і виконробом. «Зарваниця — моя велика втіха, — казав мені десять років тому владика Василій. — Тішуся, що ми маємо такий Марійський духовний центр, до якого люди з’їжджаються з усього світу… Люди навертаються до Бога. Ми стараємось усіх приймати лагідно, щиро, незалежно від їхньої національності та віросповідання. Ми всі діти Божі. Хочемо, аби люди пізнали Бога, пізнали, для чого вони живуть тут, на землі. Що ми маємо безсмертну душу і повинні думати, як її спасти. Я так би хотів усіх спасти, щоб люди всі були в небі».

Ота відкритість Зарваниці, її позаконфесійність справді вражають. Скажімо, на сповіді у людей тут не питають, якої вони конфесії та в яку церкву ходять, як це роблять в іншому духовному центрі на Тернопіллі. Більше того, православним священникам у зарваницьких храмах дозволяють відправляти служби Божі для своєї пастви. А які гарні професійні прощі. Як уміють там приймати людей різних професій, розраджувати і наснажувати. Це не раз відчували й журналісти, які тепер залюбки їздять на прощу до Зарваниці на початку червня, у своє професійне свято.

Митрополит Василій усе старається робити з любов’ю і миром. Якось зайшла мова про початок дев’яностих, коли між православними і греко-католиками була боротьба за храми. «Ми підійшли до церкви Різдва Христового у Тернополі, десь до десяти тисяч людей. Могли силою забрати цей храм. Але я не хотів цього робити, бо була б велика бійка. І тепер прекрасно живу з православними єпископами, священниками. Ми є діти однієї церкви — Христової», — твердив Василій Семенюк.

Для мене він — народний владика, відкритий, доступний, готовий кожного розрадити, потішити. Уміє пожартувати, знайти гарне народне слівце, щоб підбадьорити людину, додати їй впевненості. Його шанують, його люблять, йому довіряють. І це ті земні скарби, яких не купиш за жодні гроші.

З ювілеєм Вас, високопреосвященний владико! Хай Господь дарує Вам ще багато світлих і теплих літ, а плоди діл Ваших належно оцінюють люди. Хай ще довго тішить Вас розквітла Зарваниця та гідне служіння Богу і людям Ваших вихованців.

Галина САДОВСЬКА


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.
Джерело: TeNews  



Загрузка...