Керівник прес-служби обласної поліції Сергій Крета розповів журналістам про особисте і не тільки

23.07.2019 22:43   Джерело: Номер один
Опубліковано : Новини Тернопілля

Сергій Крета – підполковник поліції, працює у правоохоронних органах уже 24 роки. Основна специфіка його роботи – комунікація та інформування населення щодо роботи поліції. Журналісти цінують його за оперативне надання інформації, керівництво – за високий професіоналізм. Однак мало хто знає про те, чим цікавиться наш сьогоднішній співрозмовник і як він живе за межами відділу комунікацій, постійних брифінгів та прес-конференцій. Уперше журналістам нашої газети він розповів про те, що потрібно для щастя, улюблене хобі та як це бути супертатом, - пише Номер один.

«У лихі 90-ті на телебаченні платили мало у порівнянні з міліцією і працювати було цікавіше»

– Наскільки мені відомо, в правоохоронних органах Ви працюєте вже дуже давно. Цікаво, а у дитинстві було бажання працювати в поліції чи, можливо, пішли по стопах близьких Вам людей?

– Тут ви праві, в правоохоронних органах я працюю з 1996 року, але при цьому в мене у родині правоохоронців не було. Взагалі це довга історія…

– А ми нікуди не поспішаємо…

 – Ну що ж, родом я із Монастирищини, з села Горішня Слобідка. Моя мама Марія працювала все життя бухгалтером на заводі будівельних матеріалів, а покійний батько – водієм. Ще з дитинства мене називали артистом. Я вів усі заходи, постійно був задіяний у художній самодіяльності школи та будинку культури. Ми ставили вистави за мотивами творів Івана Франка, Михайла Старицького, Тараса Шевченка, Марка Кропивницького. Тоді наш керівник театрального гуртка сказав, що я маю бути артистом або режисером. Після 10 класу отримав направлення з обласного управління культури в Інститут культури в Рівному. Вступити вдалося без проблем, адже на той момент був високим, струнким і красивим парубком (посміхається, – авт.). Можу сказати, що це були найкращі роки мого життя. Чудовий колектив, стара театральна школа. Нам поталанило, на 3-му курсі до нас приїхав викладач із Києва з інституту культури. Він нас так «надресирував», заклав базу, яка послугувала подальшим поштовхом у творчій кар’єрі. Нас відправили на практику в Санкт-Петербург. Там ми стажувалися 4 місяці на базі Палацу культури імені Горького. Це дало можливість відвідувати всі культурні заходи безкоштовно. Ми спілкувалися з творчим бомондом, мало не щодня бували на концертах та театральних виставах (БДТ, театр ім. Пушкіна, Театр комедії і т.д.). Познайомилися з «Машиной времени», гуртом «Чайф», були в гостях у Бориса Гребенщекова. Після того, як повернулися у Рівне, зрозумів, що це новий етап у моєму житті, сформувався як театральна особистість. Коли закінчував останній курс, ставив випускну виставу за мотивами твору Лесі Українки «Лісова пісня». Захистився на відмінно і потім з цією виставою їздив на гастролі Рівненщиною. Цікаво, що акторами були 11-класники Володимирецької школи-гімназії, шестеро з них вступили після цього також в Інститут культури. Після випуску я прийшов влаштовуватись на роботу в Тернопільський театр у 1994 році, тоді він ще не мав статусу академічного, керівником його був народний артист України Михайло Якубович Форгель. Ми з ним поспілкувалися з приводу мого подальшого працевлаштування. Михайло Якубович пояснив мені, що театр зараз перебуває в занепаді, і порекомендував спробувати свої сили на телебаченні. І я пішов працювати на Тернопільське державне телебачення. Мене взяли туди на роботу з умовою, що у подальшому піду навчатися на телевізійну режисуру. Я вступив до Київського театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого. Навчатися там було приємно, адже в основному ми вивчали не теорію, а саме практику. Це була добра школа, навчався знімати масові концерти та спортивні заходи. Згодом на ТТБ я зайняв посаду головного режисера, але так як кадрів професійних було мало, то вів і новини, і спортивні телепрограми, і навіть вітання. Окрім режисера, виконував функції журналіста та редактора. У 1996 році МВС закупило спеціальну техніку для монтажу відео і мене запросили на роботу в центр громадських зав’язків тернопільської міліції. Знаєте, тоді були, як то кажуть, лихі 90-ті, на телебаченні платили мало у порівнянні з міліцією і працювати було цікавіше. Я порадився з дружиною, і ми вирішили, що в міліції буде краще, адже працівники мали відповідне соціальне забезпечення, було багато пільг, і я вирішив погодитися.

– Я так розумію, що про своє рішення зовсім не жалкуєте, адже працюєте в правоохоронних органах і донині…

– Ви праві, абсолютно не жалкую, адже це та робота, яку люблю і звик виконувати. Зрештою у поліції простіше, тут два напрямки – кримінальний і превентивний. Та бували різні моменти, я ходив на чергування, патрулював місто і знімав те, що потрібно для телебачення. За цей час вважаю, що добре оволодів своєю професією, знаю усі нюанси роботи, що можна показувати, а що ні. 

«У мене немає відвертих недругів та ворогів»

– А як Ви стали керівником відділу комунікації поліції області?

– Попередній керівник вийшов на пенсію, тоді моя посада була керівник сектора комунікації. Призначили мене на неї у січні 2014 року.

– Мабуть, це було дуже складно, адже Ваше призначення припало на буремні часи у нашій країні і в місті зокрема, тоді усе горіло та палало?

– Не скажу, що було легко. Революція Гідності була у розпалі, ситуація напружена. Але наш відділ робив свою роботу добре і чесно, ми не надавали переваги нікому, констатували ті факти і висвітлювали ті події, що відбулися.

– Можете поділитися, що у Вашій роботі найскладніше?

– Це стосунки з людьми, незважаючи на те, що я з ними легко сходжуся і у мене немає відвертих недругів та ворогів. Розумієте, справа в тому, що в тій роботі, яку виконує поліція, завжди є потерпіла сторона та винувата, і тому закономірно, що ми відстоюємо позицію потерпілих. Ситуації різні були, зокрема судові позови. Ми й зараз судимося навіть із депутатом обласної ради. Але сприймаємо це як буденну роботу, коли ти робиш це чесно, то немає за що хвилюватися, адже на твоїй стороні закон і правда. Як приклад, можу навести ситуацію, коли у 2000-х ми випускали газету «Досьє 02». Тоді перед новим роком саме виходив випуск і був заголовок «Директор банку Новий рік зустріне за гратами». А історія була така: керівництво банку поцупило значну суму коштів у своїй банківській установі. І ось через деякий час телефонує директор банку і каже, що не зустріне Новий рік за гратами, а ми будемо відповідати, навіть погрожував нам. І як результат, через деякий час провели обшуки, вилучили відповідну документацію, яка підтвердила його причетність, і він сів за грати, хоча й після Нового року.

– Скільки працівників у Вашому відділі?

– Зараз у нас 9 осіб, ми маємо службове авто і достатню кількість техніки. Цей відділ був створений за підтримки тогочасного керівника міліції Василя Облещука, а згодом ініціативу підтримав і теперішній керівник ГУНПУ у Тернопільській області Олександр Богомол. Справа в тому, що після Революції Гідності, коли змінилося керівництво у Міністерстві, нам запропонували написати проект, як ми бачимо розвиток свого підрозділу в подальшому. Я писав довго, кілька ночей, мій проект передбачав створення телевізійних програм, радіопрограми. Хотілося подавати й інформацію у новиновій та аналітичній формі. Незважаючи на те, що наша область не велика, мій проект підтримали. Зараз у нас є три телепрограми на різних каналах області та займаємось поширенням інформації у всіх соціальних мережах.

– А як щодо Вашої співпраці з громадськими активістами?

– Знаєте, я завжди працював чесно та справедливо і пройшов атестацію. Саме за ініціативи громадських активістів був включений до поліцейської комісії, яка займається відбором працівників до правоохоронних органів. Вони висловили мені довіру і це приємно. У мене немає чорних та білих, усе в рамках закону. Ось уже збігає 3 рік терміну повноважень нашої комісії, у серпні відбудеться останнє засідання. Її склад оновлюватиметься і мене у ній уже не буде, адже, згідно з законом, не можу бути в неї включений повторно.

«У поліції робота стресова, люди можуть нагрубити, образити»

– Нещодавно стало відомо, що недобір працівників правоохоронних органів – понад 20 тисяч чоловік. І вже нібито реформу провели, і заробітну плату підняли, надали можливість навчатися у профільних вузах, та все одно бачимо, що кадрів не вистачає. Як думаєте, в чому причина небажання працювати в поліції?

– Я би не сказав, що у нас не хочуть працювати. Дійсно, є проблема в патрульній поліції, адже там велика плинність кадрів. На момент створення «патрульки» заробітна плата була висока, але за весь цей час її фактично з’їла інфляція. Зараз робітники на виробництві отримують більше, зварник може мати 10-13 тисяч зарплати. А у поліції робота стресова, люди можуть нагрубити, образити. Зараз ситуація дещо покращилась та й зарплатню підняли. У нас в області некомплект був 24%, нам вдалося збити цей показник до 13%, буквально залишилося ще трішки, аби привести цей показник у межі норми.

– Ви як член поліцейської комісії із відбору працівників як можете охарактеризувати рівень підготовки потенційних поліцейських?

– Рівень підготовки дещо інший. Усе змінилося з реформою, адже раніше вимоги були більш жорсткіші, як мінімум служба в армії. Зараз особа, яка хоче стати працівником правоохоронних органів, повинна пройти тестування на загальний рівень юридичних знань, здати тест на логіку, пройти співбесіду із психологом,  показати успішні результати фізичної підготовки та пройти медогляд. У разі успішної здачі їх відправляють на курси терміном від 4 до 6 місяців у залежності від спеціальності. У той же час для слідчих вимоги жорсткіші, як мінімум потрібно мати вищу юридичну освіту, що вже дає певні розуміння роботи правоохоронців.

– Вам не здається, що навіть 6 місяців підготовки – це недостатньо?

– Я погоджуюсь, що це трохи замало. Ми побачили це на прикладі патрульної поліції, курс навчання яких 3 місяці. Адже бувало так, що людина з вулиці юридично підкована, могла загнати запитаннями в кут поліцейського. Думаю, потрібно більше практики і витримки, а це приходить із часом. На початку служби завжди не вистачає знань та навичок, але в процесі все компенсується.

– А як щодо питання гендерної рівності?

– Раніше в поліції жінок було одиниці, зараз ситуація дещо інша. Наприклад, нещодавно ми набирали працівників для групи швидкого реагування в районах, із 12 чоловік було 4 жінки.

– Насмішок немає на кшталт: «От жінка, та що вона може?»

– Можливо, на початку було таке. Та розумієте, зараз дівчата в поліцію не йдуть просто так. Вони вмотивовані, бачать ціль, знають завдання, які на них покладено, і готові до випробувань. До речі, користуючись нагодою, хочу зазначити, що зараз дуже хороші перспективи у працівників. Люди з району, які хочуть працювати у поліції і є вакансії, у місті можуть претендувати на компенсацію за оренду житла, а також скористатися соціальною пільгою, яка дає можливість взяти житло у кредит.

– Пригадую, що у 2014 році рівень довіри до поліції впав до критичних 3% у той час, як у європейських країнах він становить 72%. Як Ви оцінюєте теперішню динаміку росту довіри до поліції?

– Довіра до поліції була повернута, коли прийшла патрульна. Це новий підрозділ, рівень довіри до якого на початку становив десь близько 56%. Зараз у загальному цей показник дещо знизився, але не суттєво. Наш підрозділ свого часу робив опитування по районах області, згодом подібне опитування проводила соціологічна служба. У 2018 році Тернопільська область мала найвищий показник довіри населення в Україні – 46%. За перший квартал 2019 року Тернопільщина поступилася Хмельниччині, зараз у нас друге місце. Хочу зазначити, що наша область не є криміногенною. У той час як в інших областях кожного дня фіксують важкий злочин, то у нас таке трапляється не так часто. У нас хороший, молодий колектив, який стабілізувався, працівники виконують свою роботу якісно, та й, зрештою, технічні засоби допомагають розкриттю злочину. Були випадки, коли ми транслювали відео з камер спостереження на телебаченні та поширювали його у соціальних мережах, де люди скоювали майнові злочини, і потім  вони ж приходили до нас у поліцію і просили зняти такі відео з ефіру, мотивуючи це тим, що не хочуть позору. Виходить, що самі здавалися (посміхається, – авт.)

«Кримінальні новини не позбавлені насильства та крові»

– На Вашу думку, професія поліцейського – престижна?

– Упевнений, що так. Бути правоохоронцем завжди було престижно. Погодьтесь, у випадку, коли в людини біда, найперше, що роблять – телефонують у поліцію, саме там люди шукають захисту і допомоги.

– Назвіть три основні якості поліцейського?

– Поліцейський повинен бути справедливим, чесним і постійно на службі, незважаючи, у формі він чи без, і має реагувати на соціальну несправедливість чи порушення, незважаючи ні на що.

– Чи виникають у Вас будь-якого роду проблеми із представниками ЗМІ?

– Дуже часто непорозуміння виникають із приводу надання оперативної інформації. Зараз усі гоняться за тим, аби бути першими, тому часто звертаються з проханням надати їм першим інформацію кримінального характеру, адже вона завжди має резонанс у суспільстві, що дозволяє збільшити популярність ЗМІ. От власне звертаюся до журналістів різних видань: ми не можемо дати вам інформацію першим, бо вона для всіх. Хочу, щоби журналісти зрозуміли, що наш відділ саме для того і працює, аби надавати достовірну, правдиву та офіційну інформацію. Коли вона готова і правомірна, ми негайно її повідомляємо. Прошу не ображатися і не бігти поперед батька в пекло, ми не приховуємо інформацію, просто вважаємо за неправильне поширювати її на рівні пліток. Інколи журналісти пишуть, що ми багато уваги приділяємо застереженням, що стосуються шахрайства. Але розумієте, у нас день починається із шахрайства і ним закінчується. Ми робимо це, аби вберегти людей від негідників, і я готовий писати щодня десятки таких застережень, якщо це допоможе хоча б одній людині. До речі, зараз, якщо дивитися на динаміку, то за три роки рівень шахрайства знизився наполовину. Ми маємо домовленості з релігійними організаціями, передавали через єпархії листи-застереження, які священники у селах і містах після служби зачитували, і це дало свій результат.

– Як би охарактеризували Ваш колектив?

– У нас він класний, усі професіонали і люблять свою роботу. Колектив формувався з людей, які люблять журналістику й інформацію. У нашому відділі майже немає плинності кадрів, є працівники, які працюють уже 20 років плече до плеча. У нас все стабільно, а стабільність – це ознака успіху і того, що ми все робимо правильно. І дуже багато залежить від колективу, бо якби він не був таким, як є, то ми б не досягли бажаного результату. Щира дяка людям, які працюють зі мною, ми робимо добру справу, хоча й треба звикнути до неприємних моментів, адже кримінальні новини не позбавлені насильства та крові…

Щира дяка людям, які працюють зі мною, ми робимо добру справу”

– У продовження Вашого останнього висловлювання, Ви часто стикаєтесь із відверто неприємними новинами, де є місце жорстокості і смерті. За весь час роботи обросли бронею чи все ж таки є злочини, які чіпляють за живе?

– Такою оболонкою може обрости той, хто не має ні душі, ні серця. До такого неможливо звикнути. От приміром, нещодавно повішався 12-річний хлопчик, як можна на таке реагувати спокійно? Звичайно, ти пропускаєш усе крізь себе у випадках, коли гинуть невинні люди, особливо якщо це стосується дітей.

– Перш ніж перейти до особистих запитань, цікаво, чи рівень громадської свідомості виріс, люди часто долучаються, аби допомогти поліції?

– Люди стали активнішими і це факт. Зокрема в ситуаціях, що стосуються пошуку людей. Був випадок, коли ми шукали хлопчика, окрім правоохоронців, за лічені години до пошуків долучилося близько 300 людей, і така небайдужість – приємна.

«Маленький янгол приніс у нашу сім’ю стільки задоволення та радості!»

– Чим Ви пишаєтесь?

– Звичайно, що своєю сім’єю. Бог дав нам дві доньки: у 1996 році – Вікторію та  у 2003-му – Ляну, а півтора року тому народився синочок Марко. Між старшою донечкою та сином – 22 роки різниці (посміхається, – авт.).

– Уперше батьком Ви стали у юному віці, Марко ж народився у зрілому. Чи різниться відчуття батьківства?

– Це небо і земля! Зовсім інші відчуття, цей маленький янгол приніс у нашу сім’ю стільки задоволення та радості! Одна його маленька посмішка і те, як він тебе обіймає зустрічаючи з роботи, усю втому проганяє. Я кажу друзям свого віку, що нічого їм уже в житті не треба, тільки аби з’явилася дитинка, і вони самі відчують, який це кайф. До речі, дехто таки бере з мене приклад (посміхається, – авт.).

– Ваші доньки пішли по батьківській доріжці, планують працювати в правоохоронних органах?

– У нашій родині прийнято, що кожен має право вибору і всі в ньому самостійні. Мої доньки – не виняток. Взагалі вони добре навчалися, ми з дружиною ніколи їх надмірно не пильнували, я лише перепитував, у якому класі вони навчаються, аби знати, куди йти на батьківські збори (посміхається, – авт.).

Вікторія обрала фах юриста, подавала документи у декілька вузів. На той час моя дружина працювала в міграційній службі, а до них прийшло цільове направлення з Києва, яке давало можливість вступити до Одеської юридичної академії. Донька провчилася 4 роки на бакалавра, а згодом ще два – на магістратурі. Хочу зазначити, що на магістратуру вступила з найвищим балом в усій академії. Зараз вона повернулася до Тернополя і працює на одному з потужних сільськогосподарських підприємств.

Ляна ще навчається у школі в 11 класі. Вона має творчі здібності, зрештою, як і моя дружина. Вся квартира у доньчиних малюнках. Раніше вона хотіла стати архітектором або дизайнером. Зараз у неї пріоритети змінилися, хоче вступати на маркетолога.

– Бачу, у Вас в рамці нагорода від Тернопільського прес-клубу «Супертато». Тепер розумію, що вона не випадкова, адже Ви добре володієте інформацією, що відбувається у родині та до чого воліють доньки…

– Насправді, цю нагороду мені вручили після народження Марка. Але з дітьми ми дружимо і на «ти». Нещодавно Ляна мене приємно здивувала. У нас зараз попереду важкий фінансово рік – репетитори, випускний, вступ. Так от, донечка вирішила, що не буде літом відпочивати, а піде працювати, і пішла. Вона дуже свідома, такий самостійний крок. Я радий, що вона дозріла до такого вчинку.

– Якщо з дітьми дружите, то виходить, що не дуже строгий батько?

– У нас так вийшло, що тато – командир, усюди, і вдома теж. Насправді я строгий батько, люблю порядок і дисципліну. Як каже моя бабця, усе має бути поскладано по поличках, починаючи з голови і закінчуючи побутовими речами. І незважаючи на те, що я дуже люблю своїх дітей і у нас довірливі стосунки, вони інтуїтивно розуміють, як потрібно поводитись, хоча я жодного разу на них не кричав і, борони Боже, руки не підіймав.

– Багато часу проводите з сім’єю?

– Мені здається, що його завжди буде мало. Зараз по мірі можливості, адже мій робочий день фактично розпочинається о 8 ранку і закінчується о 8 вечора. Ще раніше працювали навіть в опергрупах, бо натільних камер у поліцейських не було, лише у нас та в експерта. Тоді доводилося навіть уночі виїжджати на оперативні зйомки. Зараз усі вдома чекають моєї відпустки, але це вже після виборів, мабуть, поїдемо в Карпати з родиною на кілька днів.

– Я так розумію, що більше до активного відпочинку схильні?

– Звісно, дуже любимо гори, неодноразово підкорювали Говерлу, навіть із маленькими дітьми. Якось пригадую, Ляна втомилася і каже, що далі не піде, а нас тут почекає. І ось побачила, як на полонині корови випасаються, і каже: «То як корова вийшла, хіба я не зможу?» Так і дійшли (посміхається, – авт.). Поки донька навчалася в Одесі, то протягом 6 років їздили туди на море, аби усією сім’єю відпочити.

«Кожен чоловік помішаний на чомусь, а я – на грибах»

– Бачила декілька Ваших фото, де Ви з величезними грибами. Це Ваше захоплення?

– Знаєте, як то кажуть, кожен чоловік помішаний на чомусь, а я – на грибах. Можу, звісно, поїхати і рибу половити, і з друзями на полювання піти, але гриби – це моє. Можливо через те, що я на Монастирищині виріс, у нас там такі ліси збереглися і в них навіть білі гриби ростуть. Взагалі на грибах знаюся, які їстівні, а які ні, як смачніше приготувати. Коли йду по гриби, то вдосвіта, о 5 ранку, вже маю бути в лісі, поки конкуренти не визбирали (сміється, – авт.).

– А куховарити любите?

– Ну хіба чоловічі страви: шашлик, ребра, рибку посмажити чи підкоптити. Це я вмію і люблю. Хоча коли був студентом, усе навчився варити, тому для мене не проблема зготувати навіть борщ.

– Найприємніший момент у Вашому житті – це…

– Знаєте, перше, що прийшло на думку, – це коли я був присутнім на пологах, як Марко народжувався. Ми з лікарем добре зналися, і він дозволив бути мені присутнім. Багато пишуть про перший крик дитини, але Боже, коли Марко вперше крикнув, у мене волосся дибки стало і в серці щось таке робитися почало, що я не розумів – це біль чи кайф. І от я тримаю його на руках, він у крові, пуповина ще не обрізана, і до мене приходить внутрішнє усвідомлення того, що це моє і страшенно рідне. Мені так хотілося його обійняти міцно, заховати від усього світу, захистити і нікому не віддавати – це нереальне задоволення. Я радий, що так склалися обставини. Думаю, якби я був присутній під час народження Віки та Ляни, то втретє вже б не було тих емоцій.

– Коли вже уся родина дізналася про те, що Ви чекаєте поповнення, доньки не ревнували?

– Звісно, ревнощі були. Ляна якось сказала, що коли у нас народиться дитина, то вона піде до бабусі жити. Але коли дружина була в пологовому, доньки мені стали справжньою підтримкою. Вони взяли все у свої руки, тато тільки платив (посміхається, – авт.). Обирали одяг, ковдри, дитячий візочок, словом усе, що потрібно новонародженому. Зараз доньки Марка обожнюють, а він їх ще більше, аж пищить від задоволення. Вікторія зі своїм хлопцем щоп’ятниці до нас у гості приходить, каже, що не може, якщо з братиком не проведе спільно хоча б трохи часу.

Сергій Крета пишається своєю сім’єю

«Хотів би збудувати невеличкий будинок, в якому було б місце для всієї родини»

– Я так розумію, у доньки вже серйозні стосунки. Тому запитання закономірне: як її хлопець пройшов у такого батька фейс-контроль?

– Ой, він хвилювався з цього приводу дуже. Вони з донькою познайомилися під час Революції Гідності, сам Дмитро родом із Запоріжжя. І ось він з Вікою їде в гості, а я їх зустрічаю о 3 ночі на вокзалі, забираю валізи, і тут він витягується струнко і каже чистою українською: «Слава Україні!», я відповідаю: «Героям Слава!» Так і познайомились, думаю, це донька його намовила з цього розпочати розмову. Зараз він проживає в Тернополі, а українською щебече так, що не кожен на Західній Україні так зможе.

– Що Вам потрібно для щастя?

– У мене є мрія – звичайна людська, побутова. Я хотів би збудувати невеличкий будинок, в якому було б місце для всієї родини. Аби вже дорослі діти могли приїхати на вихідні, а я міг побавити їх, як у дитинстві. Щоби ми смажили м’ясо та згадували приємні моменти. Я б зайнявся вирощуванням полуниці, малини, смородини. Загодовував би ягодами дітей і запрошував їх готувати зі мною варення. Якщо говорити про нематеріальне, то, звісно, хотілося би, щоб діти були щасливі, мали успіх у житті, аби їм було зручно і комфортно. Хочу, щоб отримували задоволення від того, що роблять, і тоді я буду щасливим.

– Можливо, на завершення щось хочете побажати нашим читачам?

– Закликаю усіх не втрачати віри в поліцію, довіряти їй. Якщо народ буде нас поважати, а ми служитимемо та допомагатимемо людям, то це буде неймовірна гармонія між суспільством та правоохоронними органами. Це дозволить збільшити відсоток законослухняних громадян і жити тоді буде добре і спокійно усім нам.

Вікторія Ушакова


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.
Джерело: Номер один  



Загрузка...