Незабутня і така довгоочікувана зустріч із групою гостей з Ізраїлю, колишніх жителів довоєнного Чорткова, відбулась минулого тижня у місті над Серетом.
“Зустріч на Шляху Пам’яті” – саме так назвали захід його організатори, засновники Громадської правозахисної організації «Гельсінська ініціатива – ХХІ», яку очолює Олександр Степаненко.
Перегляньте також:
- Нежитлові приміщення на аукціоні з оренди пропонують в Чорткові
- У Тернополі тривають роботи над створенням реабілітаційного центру
Життя цих людей у довоєнному Чорткові, а пізніше – переслідування їх нацистами, стали темою для глибокого дослідження істориками, науковцями.
Трагедія єврейської громади у роки нацистської окупації на Чортківщині є настільки масштабною, що для усіх, хто цікавиться цією темою, є ще багато незвіданого для глибшого вивчення.
У євреїв Чорткова були свої кати і свої рятівники. Останні ставили свої долі на важелі життя і смерті, рятуючи невинних жертв Голокосту. Багато з них пізніше отримали звання Праведників народів світу.
Для початку, трохи історії.
Цьгоріч виповниться 77 років з того трагічного часу, коли у Чорткові відбулася перша велика «акція» по знищенню в’язнів єврейського гетто.
Сталося це 26 – 27 серпня 1942 року, йдеться на сайті Громадської правозахисної організації Гельсінська ініціатива – ХХІ. Цю трагічну подію члени організації називають найбільшою гуманітарною катастрофою на Чортківщині.
Належить також визнати, що пам’ять про цю темну сторінку історії міста досі належним чином не збережено.
Хоча сам Олександр Степаненко став організатором вже не однієї зустрічі із представниками єврейських громад у Чорткові, постійно досліджує цю тему, веде пошукову роботу і повертає із попелища історії відроджені факти, про які варто знати усім.
Перша масова страта нацистами в’язнів тюрми датується 14 липня 1941-го року – менш ніж через два тижні після встановлення окупантами «нового порядку». Того дня було розстріляно на подвір’ї чортківської тюрми і в “Чорному лісі” близько 360 євреїв.
Єврейське гетто було створено у Чорткові у квітні 1942 року. Початково до нього було зігнано біля 8 тисяч осіб – з Чорткова та багатьох навколишніх містечок і сіл.
Усі ці люди змушені були залишатися на невеликій території – від площі Ринок до річки і вулиці Шкільної.
Імена своїх кривдників і катів нащадкам мешканців гетто відкрили матеріали Тернопільського державного архіву та окремі мемуарні джерела. Саме тут згадуються імена гестапівців та поліцейських, відповідальних за страти єврейського населення у Чорткові: Кьольнер, Гільдман, Пекман, Розенов.
Своєю жорстокістю «прославився» Пауль Томанек, у 1942 – 1944 роках – комендант трудових таборів у Кам’янці, Великому Глибочку, Ягільниці та Свидовій…
Хоча, траплялися і випадки гуманізму, милосердного ставлення до поневолених.
У спогадах кількох людей, котрі пережили окупацію, із вдячністю згадуються комендант польового табору у Лисівцях Пауль Фрідріх та комендант таборів у околицях Товстого (ймовірно – Рожанівка та Свидова) обер-лейтенант Ватьє (Vatie). У численних критичних ситуаціях вони допомагали уникнути трагічної розв’язки. На жаль, дуже мало знаємо про цих людей.
У червні 1943-го чортківське гетто було повністю ліквідоване, тож гестапо рапортувало про «очищення» міста від євреїв. Останніми були розстріляні біля 500 ремісників-євреїв з трудового табору, що містився у будинку Талмуд-Тори.
Від приблизно семитисячної єврейської спільноти Чорткова у 1944-у році живими залишилося лише близько 100 осіб, яких переховували місцеві мешканці, ризикуючи власним життям, життям своїх близьких та сусідів. Карою за спробу переховувати єврея, або приховування того, що його рятують близькі або сусіди, був розстріл.
Сьогодні нащадки жертв нацизму приїхали до Чорткова на цю зворушливу зустріч, організовану небайдужими людьми, для яких пам’ять і пошанування невинних жертв – справа усього життя.
Олександр Степаненко розпочав зустріч із розповіді про останні напрацювання очолюваної ним організації, про зустрічі із нащадками невинних жертв серед єврейського населення, з якими постійно підтримуються дружні стосунки і співпраця.
На зустрічі говорили про те, що найбільше болить – про трагічну пам’ять, яку нічим і ніколи не стерти, навіть через покоління. У залі засідань Чортківської міської ради зібралися онуки і правнуки колишніх невинно убієнних. Вони тут для того, щоб ще раз згадати, яким шляхом пройшли їх предки на ось цій землі, яка була для них рідною. Вклонитися могилам і побувати у тих місцях, де вони жили, пройтися вулицями, якими вони ходили.
Зворушливим до сліз був і виступ Марти Вінтер-Горен, уже літньої жінки, яка знайома читачеві за книжкою «Донечка, про яку ми завжди мріяли». Семирічною дівчинкою вона пережила Голокост, а разом з ним – велике душевне потрясіння. Але вижила.
Ще більш трагічно звучала розповідь про історію Марти-дівчинки з уст її племінниці, яка супроводжує свою тітку до України. Молода жінка поділилася: трагедія євреїв є настільки болісним спомином, що навіть не переживши її особисто і не відчувши на собі, відчувається біль тих, хто побував у гетто, хто змушений був переховуватися, пройти через табори смерті. Цінність життя особливо відчувається під час війни і окупації. І тест на людянсть тоді пройшли багато українців, які, ризикуючи своїм життям, рятували невинних.
– Історія Марти Вінтер, яка у дитинстві пережила жах Голокосту у Чорткові та Варшаві, минулого року стала відомою українському читачеві завдяки перекладу Антона Степаненка та прекрасному виданню Українського центру вивчення історії Голокосту, – розповів Олександр Степаненко, голова Громадської правозахисної організації «Гельсінська ініціатива ХХІ». – На цій зустрічі ми говоримо про трагічне минуле і, сподіваємось, світле майбутнє наших народів. Про те, що гірка пам’ять може й надалі залишатися стіною між нами. Але ця пам’ять, відновлена, осмислена та проговорена, може стати шляхом, мостом – до порозуміння, взаємного співчуття, прощення та майбутнього партнерства у добрих справах.
Серед іншого на зустрічі було також представлено одне з останніх українських видань з історії Голокосту – книжку Роберта Кувалека “Табір смерті у Белжеці”. Адже Саме до Белжецького табору було депортовано у 1942 році тисячі в’язнів єврейського гетто Чорткова, інших міст та містечок Галичини.
Зустріч, організована членами громадської організації «Гельсінська ініціатива ХХІ», стала по-домашньому теплою, зворушливою.
Олександр Степаненко висловив подяку за сприяння у проведенні зібрання працівникам Чортківської міської ради, перекладачам Тетяні Мироник та Вікторові Єдинаку, фотографу Антонові Гонтару, співачці Вірі Потикевич.
Марта Вінтер-Горен, героїня книги про дівчинку, яка пережила Голокост у Чорткові
Олександр Степаненко презентував книгу Роберта Кувалека “Табір смерті у Белжеці”
Ірина Мадзій
