Мар'яна Бобрівець

Серіал «Чорнобиль»: біль, що ніколи не стихне

21.06.2019 22:13   Джерело: TeNews
Автор : Мар'яна Бобрівець

— Ти бачила той іноземний серіал «Чорнобиль»? — недавно спитала мене колега. Вона знає, що я з дитинства маю якусь нічим не пояснену тягу до наймасштабнішої техногенної катастрофи людства.

— Не бачила, — відповідаю я.

І, якщо чесно, до останнього не думала дивитися той серіал. Свого часу я переглянула багато художніх фільмів, прослухала розповіді очевидців, перечитала книжки. Востаннє дивилася вітчизняні документальні стрічки до 30-річчя трагедії. Тоді здалося, що нічого абсолютно нового в цій темі вже неможливо сказати. Навіть Прип’ять — і та перетворилася на глухий ліс. А чорнобильська зона — на заповідник для червонокнижних тварин.

Вишукуючи інформацію про п’ятисерійний британо-американський міні-серіал, створений і написаний Крейгом Мезіном та зрежисований Юганом Ренком, дізналася, що творці опиралися на книжку Світлани Алексієвич «Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього». Клацнула на одній із серій — і впізнала історію вдови пожежника-ліквідатора Людмили Ігнатенко. Про неї писали та знімали багато ЗМІ. Тому подумала, можливо, нічого мене не вразить. Але за перегляд взялася.

Той, хто давно цікавиться чорнобильською тематикою, справді почує багато знайомої інформації. Про вибух, постраждалих пожежників, ліквідацію пожежі та наслідків трагедії, дезактивацію території. І таки простежується ниточка «Чорнобильської молитви». Наприклад, легко впізнати епізод, коли безпечні прип’ятчани серед ночі спостерігають смертоносну пожежу, монолог бабусі, що доїть корову. Уривок про те, як ліквідатор пересилює себе, щоб «очистити» зону від донедавна домашніх улюбленців, які досі віддано заглядають людині в очі.

Команда іноземців чудово попрацювала і над фактажем — глядачеві продемонстровано хронологію трагедії, вміщено технічні та наукові подробиці, дані з архівних документів. Спеціалісти глибоко занурилися в тему і показали Чорнобиль з усіх позицій: від того, як і чому це трапилося — до якихось інтимних, особистих моментів у людських долях.

Хоча і тут можна натрапити на неточності: наприклад, троє водолазів-героїв, що спустилися під реактор, не померли через годину. Одного з них не стало у 2005 році, інші живуть досі.

Але переваги серіалу не тільки в правдивості відтворення подій. Тим більше, це ж таки історична драма. Американсько-британська команда зробила все, щоб перетворити серіал на таку собі машину часу. Проте розумієш це не одразу. Спочатку просто вражаєшся, як скрупульозно відтворено дух радянської епохи — бляклі багатоповерхівки, транспорт, одяг, нехитромудрі жіночі зачіски, посуд. Усе. Задля цього зйомки проводили в Литві, Києві та у місті Українці неподалік столиці.

А згодом несподівано ловиш себе на думці, що тебе самого вже поглинула ця епоха. І страшно не тільки від того, що спостерігаєш найжахливішу аварію на Землі. Ще страшніше — від брехні, легкодумства, повного замовчування, в якому жило суспільство. І схоплюєшся: як давно це було. І як недавно!

Залякане населення. Тотальна засекреченість, небажання керівництва бачити проблему, впливати на неї. Втеча від відповідальності. Від цього перехоплює подих.

«Що нам робити?» — метаються чиновники. Вже помітно, що трапилася зовсім непересічна аварія.

Рішення неабияк вражає: закрити місто, відключити телефони, запобігти паніці, відзвітувати Москві, що все під контролем. Тобто мова йде не про порятунок людей, а про прикриття власних задниць. І це тоді, коли лікарні вже переповнені хворими з радіаційними опіками, коли відомо, що кожна хвилина у Прип’яті — вбивча. Найголовніше — відбрехатися. Але одна річ — читати про це. Зовсім інша — зануритися в атмосферу.

Найгірше, що найвище партійне керівництво мовби радіє та потурає самообманові. Урядовці легковажні й бездумні аж до цинізму. На зборах вони... жартують: «Мені сказали, що рівень радіації в Чорнобилі рівнозначний рентгенові легень, тобто, якщо хтось пропустив цю процедуру...»

Тут доречно згадати про головних героїв серіалу. Один із них — професор Валерій Легасов із Курчатовського інституту атомної енергії. Саме цей науковець, що був присутній під час фарсу компартійних очільників, і забив на сполох. Відтак одним із перших спеціалістів такого рівня поїхав у Чорнобиль і різними спробами намагався ліквідувати аварію. Разом з ним згідно із сюжетом у зону відрядили партійного діяча Бориса Щербину. Він справді очолював урядову комісію з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Обоє персонажів списані з однойменних прототипів із реального життя. Легасов та Щербина справді працювали в зоні зараження.

Добре показано ворожість, з якою Борис напочатку ставиться до Валерія. Його дратує, що він не має найменшого поняття у фізиці, йому здається, що вся пожежа — справа двох днів. Він опирається на посадові інструкції та боїться наказів зверху. Але спільне перебування в зоні зближує чоловіків. Серіал відкриває нам їхні характери.

Щербина по-новому дивиться на партійну верхівку, на її гнилизну.

«У Швеції зафіксували підвищення радіаційного фону. У Франкфурті дітям забороняють гуляти», — каже Борис, спостерігаючи з вікна, як прип’ятські учні повертаються з уроків. І він уже інший, ніж кілька днів тому. Пізніше через брехню влади він кричатиме у слухавку і розіб’є телефон на друзки. Апогей змін, що відбулися у характерах, світоглядах чоловіків, особливо помітний в їхній останній розмові.

Ще один, цього разу вигаданий персонаж серіалу — білоруська науковиця Уляна Хом’юк — збірний образ у пам'ять вчених, які працювали в Чорнобилі, а також боролися за правду. Бо серіал — не лише про Чорнобиль, втрати та радіаційне опромінення. Він про намагання досягти справедливості, складність бути чесним, важливість домогтися тієї ж правди. Навіть тоді, коли за неї доводиться платити. Інколи — власним життям.

Не можна вкотре не згадати і про ще одну героїню серіалу — Людмилу Ігнатенко, жінку, яка до останнього була поруч зі своїм чоловіком-пожежником. Незважаючи на те, що лікарі твердили: за рівнем радіаційної небезпеки Василь уже не людина, а реактор. Історія Людмили щоразу проймає мене. Оновлює мої погляди, цінності. Нагадує, що таке Любов. Після того як Людмила втратила чоловіка і новонароджену доньку, вона довго страждала. І через три роки знову зважилася стати матір’ю. Щоб вижити. Як на мене, те, що в неї з’явився син — певний символізм для нас усіх.

Бо ми також вижили після Чорнобиля. Ми дивом вгамували розтрощений реактор. І, незважаючи ні на що, життя продовжується. Але, як показано у фільмі, Чорнобиль змінює. Після Чорнобиля ми вже ніколи не будемо такими, як до трагедії. Саме про це, здається, нагадує і фінал серіалу. Під супровід «Вічної пам’яті» з уст учасників львівського хору «Гомін» — титри про те, як склалися долі героїв, статистика про завдані аварією збитки, інформація про чисельність постраждалих, котра ніколи не буде повною.

Коли прослухала виконання пісні ще до перегляду стрічки, подумала, що львів’яни могли б заспівати якось по-іншому — виразніше, емоційніше чи вражаюче. Але тепер мені здається, що це звучання «Вічної пам’яті» саме таке, як і має бути. У ній — наш чорнобильський біль. Ми думаємо, що за тридцять років він вгамувався, притих. Так і є. Біль стих, але він досі відгукується у кожному з нас, нагадує про себе при першій-ліпшій нагоді. І так буде довіку.

null
null
null
null

Мар’яна БОБРІВЕЦЬ


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.
Джерело: TeNews  



Загрузка...