Найцінніше по цей бік Небес – Любов

12.06.2019 08:13   Джерело: TeNews
Опубліковано : Валентина Семеняк

Спочатку рукопис цього епічного твору став лауреатом Всеукраїнського конкурсу «Крилатий лев», і тільки опісля  – книгою. Книгою, яка варта особливої уваги. Адже твір охоплює чималий історичний пласт подій у тогочасній Європі (Франція, Польща) та Волинському краї: роки першої світової війни, коли лінія фронту проходила  між російськими, з одного боку, та австро-німецькими військами – з другого, повалення самодержавства в Росії і наступ більшовиків на Україну.

У 1918 році Волинський край був окупований німецькими військами, у грудні цього ж року тут вже знаходилися військові сили Директорії. Наступного року Волинь окуповують поляки, згодом – червоноармійці… Головний герой роману– поляк Тадеуш Козельський. Власне, це його очима читач оцінює вир подій і волею долі разом з ним опиняється у їхньому епіцентрі.   

За визначенням самого автора, це пригодницько-краєзнавчий роман.  А я би назвала його ще й історико – пізнавальним та просвітницьким. І не погодитися з цим неможливо. Вже з перших рядків він тримає в очікувальному напруженні. Адже, перегорнувши наступну сторінку, сподіваєшся на «передих» у буквальному розумінні цього слова. Але де там! Історія породжує нову історію: і то зненацька, з несподіваного боку. Читання вимагає уваги й зосередженості: боженківці, петлюрівці, колишні солдати царської армії, галлерчики… До слова. Про них. Останнє для мене було справжнім відкриттям, адже історія, якої мене колись навчали, писалася за радянських часів і чимало правдивих історичних фактів залишилися за сімома замками. Отож, виявляється, була така армія Галлера. Комплектувалася із поляків у країнах Антанти, зокрема – у Франції. 14 травня 1919 року всупереч зобов`язанням перед Антантою використовувати армію генерала Ю. Галлера (прибула з Франції) винятково проти більшовиків, польський уряд кинув її проти Української Галицької Армії (!!!) і розпочав наступ по всьому фронту. Частини УГА змушені були відступити на схід. Галлерчики окупували частину України з одного боку до річки Збруч, а з другого – до річки Горинь (Волинь). Чому я вдаюся в такі подробиці? Щоб переконати читача: письменник Ігор Фарина справжній віртуоз у насиченні прозового твору історичними і вкрай важливими  фактами, які добре заповнюють окремі «білі» плями в українській історії. Ніхто не заперечуватиме мені: щоб писати про згадані події, треба достеменно про них знати. Як краєзнавець, Фарина добрий знавець цього «шматка» історичного пласту. А що це так, переконуємось, спостерігаючи на життєвих колізіях героїв роману.

Автор знайомить нас із юним Тадеушем Козельським у невимушений спосіб: той читає ранкову пресу аби дізнатися, що коїться й без того у неспокійному світі. Його юність припала на «лихі» 17-ті, коли довкола вирував хаос і безлад, точилася чергова боротьба за геополітичний переділ світу. З газет юнак дізнається про події у Варшаві, натомість вичитує , що «… у далекому Петрограді внаслідок перевороту владу захопили якісь більшовики на чолі з Леніним…. Того у столицю Російської імперії привезли в опломбованому німецькому вагоні».  Неспокійний світ лякає його, а ще більше – ота невизначеність власного майбутнього. Тим часом у його серці спалахують перші іскорки  кохання до Малгожати…

Після трагічної загибелі батьків, Тадеуш залишився круглим сиротою. Але, попри це, ніколи не забував, що є поляком. Часто згадував, «як його, семирічного, покликав до себе, помираючи, дідусь: «Пам’ятай, Тадеку, хто ти…». Так невдовзі Тадеуш опиняється в Армії Галлера, а разом з нею – на теренах Східної Галичини, куди їх кинули, щоб придушувати селянські повстання. З розповідей батька знав, що дідусь народився неподалік звідси – десь під Луцьком. І родовід Малгожати від прадіда так само тягнувся з цих країв, з під якогось Шумська…

Вже з перших сторінок прочитується невидимий зв'язок головного героя з Україною, яка ніколи не була його Батьківщиною, але яка несподівано стане для нього ВСІМ – і матір’ю, і батьком, і приятелем, і дружиною. На східних кресах, як поміж себе називали цю частину України поляки, у Тадека, який до цього часу жив під французьким Ліоном, з’являються нові знайомі – родаки. Роман вщерть пересипаний польськими прізвищами: Яблоновський, Мохніцький, Дзялинський, Красінський, Домбровський, Бобрув-Пйотровський. З цього моменту у його свідомості закарбовуються інші реальні назви довколишніх сіл поблизу Крем’янця та Шумська: Соснівка, Бірки, Шумбар, Ляшівка, Жолобки, Білокриниця, Тилявка, Людвища, Чугалі, Тетильківці…

За змістом і за часом сюжет відповідає хронологічному перебігу подій: остаточний прихід більшовиків під міфічним брендом нібито «возз’єднання» з Великою Україною, калічить життя (а скільки знищує фізично!) практично всіх, хто тут живе. Навіть тих, хто пристає на службу чи то німцям, чи більшовикам. Автор робить неочікуваний поворот: головний герой опиняється у складній життєвій ситуації. Відмовляється брати участь у розстрілі беззбройних селян… // «Поручник підійшов до кулемета і віддав команду тому, хто лежав коло нього. Але той, зненацька звівшись на ноги, сказав офіцерові, що він, Тадеуш Козельський, є шляхтичем та солдатом, а не вбивцею беззбройних селян» //. За непокору поляк отримує нищівний удар шаблею… З цього місця розгортається напружена динаміка твору. До слова. Сцена із розстрілом селян мала реальний факт, де загинуло два рідних брати Ковальчуки, які перебували у партизанському загоні. Тадеуш залишиться живим, переховуючись від людського ока, його виходить Оксана, яка згодом стане дружиною. Але жити йому доведеться під прізвищем свого приятеля юності Юзефа Дзялинського, якого випадково знайде мертвим у лісі батько Оксани… З цією таємницею він житиме до останнього: на каторзі у Сибіру, після повернення звідти. Вона повсякчас мучитиме його сумління і лякатиме на підсвідомому рівні.

Щодо письма автора. Воно колоритне, нагадує швидкоплинну річку без порогів і жодних перешкод. Можливо, автор не належить до сентиментальних натур, бо уникає розлогих емоційних описів. (Згадаймо при цім Михайла Стельмаха, Василя Земляка,Романа Іваничука та інших). Однак це з якого боку на це дивитися. Талант Ігоря Фарини полягає в іншому. Письменник має дивовижну здатність сконцентрувати і передати енергетичний посил розлогого емоційного стану (чи почуттів) одним реченням. Судіть самі – сценка у цукерні невеличкого містечка: «А про що ще могли розмовляти двоє селян? Вони ж цим жили! І вважали, що в цілому світі не може бути чогось важливішого. Ні, не належали до якихось недорік і знали, що десь там є щось інше, але все ж були переконані, що вони ― центр, без якого нічого не з’явилося б. І це було помітно, коли ковточками сьорбали подану їм пахучу гербату та повільно відкушували пухкі шматочки свіженьких булочок. Навіть сюди доносилися запахи свіжорозритої землі. Ті випари вібрували, заважаючи подумати про щось інше». (с.62) «Юзеф у той час теж заводив на подвір’я коней і вдоволено потирав руки. Було чого! Врешті-решт скінчив ораницю і чепіги плуга не в’їдатимуться у долоні». (с. 64)

Ось воно! Вічна непроминальна цінність і така природна людська риса  – любов до землі, до природи, відтак – до самої людини, незалежно від національності, незалежно від країни перебування. Всупереч нав’язливим війнам, які приносять із собою тільки смерть, смуток і сльози. І нічого доброго окрім цього. Тим часом, автор неабияк обізнаний з військовою справою, бо легко і грамотно, як риба у воді, упродовж всього тексту орієнтується у воєнному процесі і вправно оперує відповідними термінами. Для прикладу: «І, викликавши штабного офіцера, дав вказівку швидше перебазувати у район заворушень бригаду піхоти, тимчасово додавши до неї батарею з полку польової артилерії, ескадрон кінних стрільців, госпіталь, епідемічну та обозну колони. І наказав усі ці підрозділи негайно передати полковникові Шимчуку» (с.35).

Роман щедро всіяний авторськими словотворами, від чого текст добрішає і світлішає, немов оздоблений сапфірами разок добротного намиста. Це ще раз нагадує кожному з нас про безмежне багатство рідної мови. Не втримаюсь, аби не процитувати вихоплені чарунки (за Ярославом Бензою)  Фарининих слів, які додають особливої переконливості у написаному: маракують щось між собою дядьки, скоро самі зможуть пізнати ласку захопників (більшовиків), поляки-осадники, лічниця, надії станули, нетерпеливилося, відала, перестала пудитися, густо всипані мереживом літер, розклепив повіки, доки ненька гримотіла баняками, круглі шапочки чимпіли на головах, попрошкували вгору, гримотіння оркестру, глузи… Щедрий автор і на порівняння та прислів’я. Ось тільки деякі з них: посипалися вони, як з багатого рукава, як у воду дивився, даймо ногам драла, згинути за цапову душу тощо.

Ніби між іншим, одним абзацом (але яким!) автор ненав’язливо і водночас майстерно свідчить: невеличке провінційне містечко, попри війну, живе своїм життям. Мимоволі читач дізнається, про що писали тодішні афіші: «Гриць дивитиметься на афішу, яка кликатиме на оперету «Роза Стамбула» Александрівського Петровського театру в «Тіролі». Влодко підійде до нього й несподівано ударить з розмаху в лице»… Гриць і Влодко – це ще одна сюжетна лінія роману, яка не менш захоплива, аніж попередні.

Ігор Фарина, який залюблений та, безумовно, обізнаний із творчістю відомого польського поета Юліуша Словацького – уродженця Крем’янця упродовж всієї канви роману, окремішно, через різних героїв твору вкраплює інформацію про цього мистця світового значення. Його вірші українською зринають на сторінках книги в авторському перекладі немов ті ангельські птахи, нагадуючи всім нам: найцінніше по цей бік небес – любов, а вона невмируща і вічна, як саме життя, як душа, як Бог, Який і є Творцем всього сущого. Фінальна сцена вражає. Пройшовши страхіття сибірського заслання, Юзеф (Тадеуш) повертається… в Україну. Навіть у цю стражденну мить, за кілька хвилин до неочікуваної смерті, Бог залишається милосердним до нього, здійснює його багатостраждальну мрію – працювати біля землі, орати і сіяти: у колгоспі йому несподівано дозволяють замінити когось біля сівалки. Він встигає ще кинути в щойно зораний ґрунт кілька жмень зерна… А зерно, як відомо – це нове життя. І у цьому увесь глибокий символізм та філософський підтекст автора: неможливо вбити життя, та й смерті, як такої немає, є Великий Перехід (за Петром Сорокою) і воно (життя) вічне, як вічна сама любов, навіть… у життєву негоду і поневіряння. Бо найважча школа – це школа життя. У кожного свої екзамени, і свої варіанти, де не має можливості списати. Тому ніхто з нас не знає, який хрест на кожного чекає.  

Кожна написана книга – це частина літературного процесу, який, незважаючи ні на що, існує і розвивається. Як на мене, роман Ігоря  Фарини «Любов у негоду» можна сміливо ставити в один ряд з видатними творами Уласа Самчука, Василя Шкляра, Марії Матіос, які писали у свій час на згадану тему. І хай би хто з фахівців від літератури не казав, що роман як жанр, себе вже вичерпав, не погоджуюсь. Бо все залежить не лише від того, хто пише, а й від того, хто читає.  Дуже важливо ще – як пише. Тому підписуюсь під кожним словом відомого поета Ігоря Павлюка: « Справжні митці завжди традиційні, як підземні ріки, якщо навіть експериментатори, адже відчувають душевно-духовні вітри,як птахи, що летять із вирію чи у вирій, ловлять легкими серцями єдино-істинні магнітні потоки Землі...». І до таких митців належить сучасний український письменник, літературний критик Ігор Фарина.

Валентина СЕМЕНЯК, член НСПУ


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.
Джерело: TeNews  



Загрузка...