Зоряна Замкова

Зоряна Замкова

журналіст, письменниця

Матвієві ангели

14.03.2019 12:13   Джерело: TeNews
Автор : Зоряна Замкова

Він ішов, грузнучи в мокрому, обважнілому від вологості снігу нерозчищеного тротуару. Переставляв ноги машинально, не зупиняючись. Вперто. Так, наче крокував життям, а не нічним містом. Так, ніби в цій ході  мала бути його кінцева спокута, а не намагання втекти від самого себе.

Скільки разів має повторитися ця історія, щоб трясовина минулого відпустила його? Вперше так крокував Матвій  запилюченою сільською дорогою ще десь у сім літ. Затятий  хлопчисько з русявим чубом – він не міг простити собі тієї маленької брехні, з якої визріло велике нещастя. Ну, не хотілося йому сидіти на уроці, то й вигадав, ніби в боці дуже коле. Певно, апендицит. Зі школи переказали мамі, а вона лежала вдома, слабувала. Схопилася і чимдуж  до дитини. Як перебігала трасу, що поділяла село навпіл – ніхто не бачив. Тільки помітила її тіло  Марійка Бойкова на обочині і сахнулася. Наробила лементу на півсела. Та ніхто вже не міг допомогти жінці, душа якої пливла іншими висотами. Того, хто збив її так і не знайшли. А Матвійко став сиротою.

Його спокута з того часу приймала різні форми. Спочатку він сто разів на день казав мамі на зім‘ятій від постійного носіння фотокарточці «вибач». Казав безліч разів те слово, яке так не давалося йому раніше. Коли обличчя мамине розпливалося на світлині від дитячих сліз, коли він переставав його бачити, вискакував з хати і йшов, йшов, йшов, спотикався і знову втікав від своїх тяжких  думок. 

Матвій винуватив себе. Бо якби не його вигадка… 

Бабця Іванка, з якою лишився Матвій,  вчила його кипучу натуру  тихій молитві. Це для нього було складніше, ніж вибачення. Більш складне для розуміння. Бо як Бог міг забрати його маму? Ну, збрехав він, то чому мама за це заплатила? І хлопець тихцем плекав до Бога складні запитання, на які той не відповідав.

Щоб заглушити свій внутрішній монолог, Матвій поринув у науку. Вчився дуже добре, мав гарну пам‘ять, тож з медаллю закінчив школу і за виграшки поступив в інститут. 

І далі жив легко, перебігаючи події. Лише глибоко, надто глибоко поселив у душі свій жаль. Кажуть, що почуття провини може не лише калічити із середини, а й закріплюється в генах, отруюючи нащадків. Зовні ця провина виглядає грубоватою, жорсткою, колючою. Але її рани зцілити неможливо, надто у них глибока  глибина. Таким жалким чи терпким був Матвій багато років. І його витончене почуття провини урізноманітнювало внутрішні  тортури,  змушуючи все життя перебирати одні й ті ж чотки тих днів.

Зцілювати таку глибоку глибину взялася Ірина, єдина з численних жінок його життя, окрім вже покійної бабці Іванки, якій вдалося достукатися до світлого осердя Матвієвої потаємної душі. Достукатися – і осісти там. Лише з нею він ставав тим хлопчиськом з босоногого дитинства, лише з нею міг говорити про все на світі.

Зійшлися. Поріднились. Зачали.

Ірина вірила в Матвія. Почав і він вірити в себе. Адже кожна людина оцінює себе за тим, як до неї ставляться оточуючі. Бо часом абсолютно ненавмисно люди вселяють нам свою думку про нас самих. 

Кар‘єра чоловіка піднялася, життя налагодилось, він став поважним шефом, вимогливим, якого навіть побоювалися. А позаочі казали, що він удома на свою дружину голосу не підвищує, мовляв, підкаблучник, тому відтягується на роботі. Та Матвій просто любив Ірину. Дбав про неї та сина, як хижий птах, оберігаючи своє гніздо від недоброго, лихого  ока. 

Бо найкращим, що вивершив у своєму житті, був син, в якому Матвій бачив себе. Малий Павлусик підростав і дивував усіх своєю упертою та веселою вдачею і кмітливістю. 

Матвієві сизі очі, коли дивився на Ірину, голубіли, лагідніли, наповнювались росою доброти і терпимості. Блакитніли в глибинній глибині свого літепла… Бо якраз терпимості, навіть стриманості йому частенько бракувало. Як і часу на родину.

- Ти приймаєш  на себе занадто багато,- жебоніла жінка, наче обволікаючи його маревом тепла та турботи, -  давай поїдемо в Карпати, відпочинемо від твоєї безкінечної роботи. 

Подихати свіжістю карпатських лісів, знайти час на себе та найрідніших – хіба це не те, чого він прагнув останні півроку?  Той, хто вміє збалансовувати повітря своїх думок, знає, що це - здорове повітря. 

Авто мчало засніженою трасою, надвечір‘я лягало теплом призахідного неба на схили гір. Якийсь особливий спокій охопив Матвія, він наче все бачив у сповільнених кадрах, підсвічених вибляклими променями сонця. Навіть щебетання Павлусика не зворушувало, як завше, а лише усміх застиг на вустах. 

Вони почули скрипіння гальм – їм назустріч вискочила вантажівка…

Друзі та знайомі Матвія вже й не знали, як зарадити тій страшній втраті. Чоловік цілими днями сидів, пустими очима дивлячись у лікарняне вікно. Повторював собі знову і знову найрідніші імена дружини та сина. Для  нього єдиним прийнятним вирішенням проблеми було б скасувати минуле. 

- День за днем ​​ми є свідками злочинів один одного. – тихо шептав Матвій своє усвідомлення другові, який виходжував його другий місяць. - Скількох ти залишив помирати у своєму серці?

- Спинися, це не твоя провина, - вкотре друг намагався заспокоїти, - спинися, Матвію, скільки можна перебирати те, чого не змінити, такі лінії наших доль…

Матвія Івановича виписали з лікарні, але він не поїхав машиною – хоч добре ноги не чув. Відмовився від допомоги. Вирішив йти додому пішки, наче на прощу. 

Коли підсковзнувся на слизькому і гепнув на коліно в мокрий сніг, спересердя видихнув: «А щоб тебе добра година знала!». Від того спогади струснуло і вони розсипалися вулицею, зникли. З‘явився біль в коліні і це повернуло його в реальність. В німому крокуванні він поминув кілька вулиць і опинився коло озерця, яке не могло проглянути на світ через більмо льодового панциру. Було заковане морозом, наче Матвій Іванович спогадами. Його життя – це не озеро, це річка - примхлива і мінлива. Він не міг передбачити її повороти, хоч багато чому навчився у своїй школі реальності.

Для нього оце тримання болю всередині себе  стало випитою отрутою, надіючись, що нею він воскресить найрідніших. Чому вони покинули його? І чоловік знову плекав до Бога складні запитання, на які той не відповідав. Він просив подарувати терпіння. Але Матвій,  ніяк не міг усвідомити, що терпіння  не дається, а заслуговується. 

-Дядьку, вам допомогти? – дзвіночком забринів високий голос за плечима Матвія. Він озирнувся і побачив русявий чубчик, що неслухняно вилазив з-під шапки малого, який простягав йому руку. – Дядьку, ви можете підвестися? – співчутливо звертався хлопчина.

- Тебе як звати, помічнику? – Матвієві сизі очі посвітліли.

- Павлусиком. А мама називає мене справжнім ангелом…


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.
Джерело: TeNews   431



Загрузка...