Трапилась ця історія зі мною в далекому 1983 році, коли я студіювала науку на факультеті журналістики у КДУ. Згадую завжди 26 лютого, в день народження Леся Українки. У нас був особливий предмет, який називався “Література народів СРСР”. Можете уявити, що це таке? А це – 15 республік. Кожна республіка мала своє “красне” письменство. Отож треба було перечитати все, що там понаписували, починаючи “от морей – до самых до окраин”.
Викладав цей предмет професор і “лесезнавець”, ветеран війни, шанована людина в університеті – Олег Кіндратович Бабишкін. Перед його появою в аудиторії, багатьох студентів охоплював непросто страх, а паніка. Відвідування лекцій було стовідсоткове. Конспекти з його лекціями продавались з-під поли. Скажіть, будь ласка, чи було реальним прочитати таку енну кількість літератури, якщо окрім цього предмету була ще зарубіжна література… Одним словом, всі “зубрили” Бабишкіна, бо в нього “халява” не проходила. І ось настав цей сакральний момент: екзамен з Бабишкіна.
Перегляньте також:
- У Тернополі тривають роботи над створенням реабілітаційного центру
- Українські школи наповнені приблизно на 70% потужності
Одного дня хтось розпустив чутку, що старостам груп викладач робить “скидку”, не штурмує мізки. Я була старостою 4-ї групи. Пішла у першій четвірці із журналом. Саме через це була “майже” спокійна. Витягнула білет, а там всі три питання по… Лесі. Леся Українка для професора була свята тема. Перше питання – знаю, друге – знаю, третє – знаю. Іду без підготовки. Розповідаю все на одному диханні. Подумки вже бачу у заліковці п’ятірку і “зараховано”. І раптом Олег Кіндратович запитує, хитро примруживши й без того вузенькі очі:
– А яку хворобу мала Леся?
Ну, хто ж про це не знає?!
– Туберкульоз, – сміливо і впевнено відповідаю.
– Як-як? – перепитує мене знову професор і я… панікую.
– Туберкульоз, – сумніваюсь у відповіді.
– А ви, що, шановна, не знаєте, як буде українською мовою? Запам’ятайте, сухоти…
Заперечувати Кіндратовичу не можна було. Я мовчки “проковтнула” сказане, не перестаючи дивуватись, чому в Україні відповідні лікувальні засоби на державному рівні називались не сухотдиспансери, а тубдиспансери. І тільки згодом мудрі люди підказали: у радянського професора, як і в решти професури, був план на оцінки. Ну, ніяк я не вписувалась у “плани” Бабишкіна – лесезнавця.
