У моїй творчій “шухляді” лежить недописана повість про духовне становлення одного юнака. Він народився тоді, коли вмер… Сталін. Хвилина в хвилину. Це реальний факт із життя одного священика. І це, між іншим, йому закидали як… звинувачення. Малюк був дитиною репресованих українців. Йому дивом вдалося вціліти: його забрала бабуся, яка й виховувала. Згодом він опиняється у духовній семінарії… Це дуже цікава повістина, адже час події – радянський союз, Сибір, Одеса. Чому Одеса? Бо в колишньому союзі було тільки три семінарії: у Ленінграді, під Москвою і в Одесі. Коли я відіслала повістину в одну з київських газет, мені зробили серйозне зауваження: московський патріархат жодній критиці не підлягає. Хоча, яка там критика, деякі делікатні і правдиві моменти. Одним словом, так і залишився твір безнадійно відлежуватися згорнутим файликом в одній із течок. І раптом… ТОМОС! Правду кажуть, на все свій час. Пропоную невеличкий уривок із моєї повісті “Коли Сталін вмер… я народився”.
У нашій кімнаті жило дванадцять осіб. Хлопці були різні за походженням. Мимоволі я спостерігав за ними… Більшість з них таємно мріяли про великі парафії, але на той час це було нереальним, бо ж церква була під забороною. Особисто я навіть не уявляв, як складеться моя доля після закінчення духовної семінарії. Я повністю віддав себе в руки Господа і щодня дякував йому за видиме й невидиме благословення. Як я міг знати, що на мене чекає, якщо я ще сам для себе був нерозгаданою таїною.
Перегляньте також:
- У Тернополі тривають роботи над створенням реабілітаційного центру
- Українські школи наповнені приблизно на 70% потужності
Увечері перед сном потай просив у молитві: «Боже, відкрий для мене в мені самому оте Царство Боже, про яке Ти неустанно говориш». Але непомітно для себе самого почав проказувати: «Боже, навчи мене молитись і Сам в мені молись». Це стало першою моєю сходинкою до заглиблення у мій внутрішній світ…
Кожний новий день ставав для мене новим духовним і життєвим уроком або відкриттям. Невидима і досі незнана сила будила мене на світанку і я щиро молився на вервиці. Доки перші промені сонця торкались сонних крон дерев, я вже встигав пройти три молитовних кола. У нагороду за це, сонце ніби цілувало мене в чоло і я мимоволі згадував того старенького священика з Барнаулу і його цінні настанови.
Якось у великий піст забігає до нашої кімнати Яшка і від хвилювання не може й слова вимовити: щоки горять, з очей – іскри, руками махає, бігає кімнатою. Ледве втихомирили його, посадили на ліжко, дали води напитися. На цей галас нагодився старенький отець Власій. Побачивши його, Яшка знову почав радісно махати руками і підстрибувати:
– Отче, отче! Нарешті я вже домолився! Я ангелів побачив! От як вас всіх, дуже близько!
Отець тільки скрушно похитав головою:
– Чи й не дивина. Ти б краще гріхи свої побачив!
Уже на порозі зупинився і почав розказувати притчу. Отець Власій дуже рідко і дуже мало говорив, але коли збирався щось казати, то тоді навіть довколишні пташки замовкали.
– Один святий чоловік приготувався відходити до Отця Небесного. От лежить він на смертному одрі, а його обступили учні і дуже плачуть за ним. «– Отче, – запитують в нього», – які у Вас відчуття у ці хвилини, адже ви постійно перебували в святості і смиренні. Святий тяжко зітхнув і сказав: нарешті я зрозумів, що ще й не починав по-справжньому відмолювати свої гріхи.
Отець Власій переступив поріг і розчинився у темному коридорі.
Ми мовчки перезирнулися між собою. У кожного з нас вже був якийсь невеличкий досвід дивовижних відчуттів, які ми отримали під час усамітненого молитовного правила. Але ніхто з нас не кричав про це на увесь світ, як Яшка. Ми всі мовчки (кожний про себе) зрозуміли, що Яшці потрібна допомога, аби ним остаточно не заволодів дух гордині…
На той момент я вже цікавився «Містереологією». Тому що було дуже важливо переконатися в тому, що ти щось бачиш сам чи тобі показують: це видіння насправді чи галюцинації. Попри те старі отці в семінарії казали, що найперше треба перехреститись (бо якщо це галюцинації, то все швидко щезне так само, як і з’явилось); по -друге, завжди треба залишатись скептиком, як апостол Хома. Якщо у серці тонкі невидимі відчуття, то це означає, що перед вами не демонічний прояв, а ангельський. Але одна справа все це знати, а друга – застосувати на практиці. Тут вже треба бути хоробрим і мужнім.
Після першого курсу послали мене помічником священика в одне село. І тут невдовзі приходить один солідний чоловік, ми навіть не сподівалися, чесно кажучи, і простягає квитанцію про те, що він вже заплатив гроші за ритуал хрещення. Молоденький священик подивився на нього своїм пильним оком і запитує:
– А ви в Бога віруєте?
– Ні, – відповідає той щиро і відкрито.
– А як же ви збираєтесь хрестити дитину? Може, ви спочатку добре подумайте, усвідомлено підійдіть до цього моменту і потім ще раз приїдете. Якщо ви не вірите, то чому сюди прийшли?
– Тому що теща сказала, якщо не похрестите дитину, то я вашого бусурманина бавити не буду.
– Е ні, на такій аргументації я вам не дам хрещення, добре подумайте і прийдіть пізніше.
Чоловік швидко зник за дверима і ми полегшено зітхнули. Але ненадовго… Коли це зирк, а він повертається назад до нас – і вже не сам, а із церковним старостою:
– Що ти мені тут клієнтів розганяєш, – почав репетувати староста не своїм голосом ще з порогу. – Я тобі таку характеристику видам, що до семінарії ти не доїдеш!
Священик врапт зблід на обличчі і пересохлими від хвилювання губами промовив:
– Тоді я знімаю із себе будь-яку відповідальність. Нас навчили, що хрещення має бути дійсним, а не дієвим.
У мене на очах священик-третьокурсник вийшов у сад, сів там на лавку і гірко заплакав… Я розгубився і не знаходив слів, щоб йому зарадити. А він і не чекав на допомогу, бо ситуація була, справді, безглуздою і, як згодом з’ясувалось, вже не вперше.
– І що тепер я маю робити? – запитував він сам себе. – Невже я тепер маю все життя обманювати?
