«Можна не відати, хто ти у цьому світі, з якого виріс коріння, але який ти – знати треба, бо це залежить лише від тебе самого, – читаю в анотації до книжки письменниці зі Зборова Лесі Білик «Жав-Жайвір-Жар». – Україна як чистилище народів на перехрестях історії. Що в наших генах? Код совісті людства, яким Бог відчиняє двері комусь до раю, а комусь до пекла? Українці у боротьбі проти сил зла не раз засвідчували шляхетність духу і волелюбність. Повість «Жав-Жайвір-Жар» про долю звичайної української родини у перипетіях Другої світової і про те, що герої не вмирають, а війни не вирішують жодних проблем людства, навпаки – закладають руйнацію на багато поколінь уперед. Та перемагає життя – і віра, і надія, і любов».
У першому розділі «Повернення» авторка ретельно виписує – буквально пропонує читачеві «анатомічний зріз… зради» на прикладі одного з «героїв» повісті. Бо мало знати загальновідоме «що посієш, те й пожнеш». Адже між отим «посієш» і «пожнеш» існує великий просторовий проміжок, у якому все й стається: хтось засіває життєву ниву добрими вчинками, а хтось… «До півночі отупіло дивився чорно-білий телевізор. Згодом купив кольоровий, однак барвистим життя не стало. Тривожили сни». Бо у снах приходили загублені ним душі у часи виселення безневинних українців до Сибіру. «А він сну не має: висмикнула хвороба корінь життя, та не віддала смерті». Жахливий стан, жахлива покута, коли хвора людина не може ані вмерти, ані жити. Навіть важко сприймати фразу письменниці: «Бо роду свого не знав». Он воно що, он вона – першопричина зради. І коли марив, то марив уривками фраз… українською, хоча місцеві (у Сибіру) сприймали його за свого – русака. «Чоловік нагадував дерево, якого підрубали під корінь, але час від часу соки з глибин пробивалися до напівзасохлої крони». Читаючи ці рядки, пригадується пісня, яка була популярна у радянському союзі і яку з певною метою повсякчас нав’язували в ефірному просторі: «Мой адрес не дом и не улица, мой адрес советский союз». Людина, яка не пам’ятає своїх коренів, може не тільки легко зрадити, а й вбити. І те, що на смертному одрі головного героя осяває думка: немає в нього ані родіни, ані родини – великий плюс письменниці. Це важлива деталь твору. Разом з «героєм» дізнаємось, що це все «почалося ще від прадіда. Зраду в різних вчинках передавали по роду». Але є й позитивні моменти, якраз вони дають обнадійливий проблиск: «Чоловік заплющив очі і побачив Атаньчиного внука з жовто-синьою смужкою на рукаві у закіптюжених стінах зруйнованого аеропорту. Етнічний росіянин (напишуть потім у пресі), перейде на бік України, щоб стинати голови злу. Його та побратимів – котигорошків назвуть кіборгами за безстрашність. Героям слава!».
Перегляньте також:
- Офісне приміщення на приватизаційному аукціоні виставляють у Гусятині
- У Тернополь приїде відомий письменник, автор книжки про Чорнобиль Володимир Шовкошитний
Розділ «Війна» надто хвилюючий, аби читати його і при тому залишатись незворушним. Не реально! Описова правдивість діалогів і фактів вражає, спонукає до душевних розмислів. Іноді свідомість відмовлялась сприймати страждання і випробування, які випали на долю молоді минулого століття: повстанці, партизани, ліси, криївки і поміж тим – неймовірно світле почуття – кохання. Життя і смерть крокують тут поряд, на кожній сторінці. Дивувалась, звідкіля у письменниці така обізнаність у тогочасних історичних реаліях? Однак, прочитавши життєпис пані Лесі, зрозуміла: донька репресованих, народилась у Кемеровській області. В Україну повернулись у 60-х роках. Як добре, що Леся Білик написала цю повість. Вона – це не просто живе свідчення проминулої епохи, жива ілюстрація до новітньої і водночас відродженої історії нашої держави. «Усім в печінки в’їлася дикунська навала червоних визволителів. Від чого вони нас визволили? Від самих себе? Ні слова рідного, ні віри, ні волі – нічого! Усе національне за злочин мали» – переконує присутніх один з повстанців.
Символічна присутність у книзі невмирущого жайвора тільки підсилює згаданий текст і вселяє надію, що війни мають щезнути. Про правдиво змальований текст – знайшла підтвердження у самої письменниці: «Не сприймаю художніх творів, зліплених кабінетним автором, який, попиваючи чайок, докладно описує вивернуті кишки. Я свідомо уникала подібного натуралізму (на те є документальна проза). Слухала розповіді очевидців, спогади рідних і розуміла: якщо люди пережили такі жахіття, значить перемогли. Про це й хотілося сказати. Про міць духовну». Лесі Білик вдалося це зробити. Її слово правдиве і переконливе, відгукується глибоко в серці. І це сьогодні важливо. Це ще одна книжка на бібліотечну поличку, яка вийшла у серії «Тернопільська обласна організація НСПУ» (ідея очільника Олександра Смика) у тернопільському видавництві «Терно-граф».
