Ярослав Бенза вражав скромністю і … дитинністю. Щомісяця цей худенький і невисокого зросту чоловік приходив у приміщення спілки письменників, де збирались талановиті літератори зі всієї області і обережно сідав скраєчку. Відчувалось, що хотів бути непоміченим. І головне – мовчки. Він просто сидів і слухав. Зрідка щось черкав у блокноті. Так само було і того разу, коли на засіданні літературного об’єднання у приміщенні Тернопільської обласної організації НСПУ я презентувала свою нову книгу для підлітків “Спитай у свого янгола”.
Під час виступу розповідала про містичні зустрічі, які передували написанню книги, читала уривки. Після того до мене підійшов пан Ярослав і попросив зустрітися на радіо, щоб записати кілька розділів з книги для його “Медоборів”. Мені було цікаво і я погодилася. Під час запису жодного разу не перебив, не зробив зауваження. Дуже тішився подарованій книжці. Усміхався, але усмішка видалась мені якоюсь сумною. Тоді, до слова, я вперше відкрила для себе феномен сумної усмішки. Виявляється, бувають і такі. Час від часу на радіо звучали “Медобори” і я з подивом слухала саму себе, малюючи в уяві образ Ярослава Бензи, який сидів поруч і уважно слухав… Якось на початку Великого Посту пан Ярослав знову запросив на радіо, щоб поспілкуватись на “вічні” теми і заодно погортати сторінки давнішої книжки “Світ, який люблю”. Розмова видалась жвавою і цікавою, почасти ілюстрована моїми філософськими текстами із згаданої книжки. І коли запис було вже зроблено, поставлена крапка… з’ясувалось, що з технічних причин розмова не записалась. Оскільки “рубка” для записів була вже далі кимось запланована, довелось нам іти до кабінету і знову записувати все від початку і по-новому. П. Ярослав дуже дивувався із того, що сталося, бо у його практиці нічого подібного ніколи не було. А я не дивувалася, бо з цією книжкою це було вже вдруге – під час запису розмови із Анною-Віталією Палій. Як тільки розмова торкалась тонкого невидимого світу… у боротьбу “включались” ті його аспекти, яким це зовсім не подобалось. Світла і темна сторони буття зацікавили п. Ярослава і ми спілкувались ще майже годину, але вже без диктофону.
Перегляньте також:
- У Тернополі тривають роботи над створенням реабілітаційного центру
- Українські школи наповнені приблизно на 70% потужності
Іншим разом випадково зустріла його напередодні Різдва на вулиці Чорновола. Сніжило. Тьмяним блиском відсвічували вечірні ліхтарі. Зсутулена чоловіча постать когось нагадувала. Це був Ярослав Бенза. Наші погляди зустрілись: очима Вічності на мене дивилась неймовірна самотність. Мені це зарубцювалось у пам’яті, бо перекинулись кількома словами.
– Я чув, що Ви їдете до Індії. Хочу Вас щось попросити. Сфотографуйте для мене якийсь індійський пейзаж.
– Звичайно!
Тоді я ще не знала, що через місяць його не стане. Приїхала в лютому з Індії і пішла вже до Ярослава Бензи… на похорон. І дотепер не знаю, кому віддати світлину з індійським пейзажем, щоб виконати останнє прохання Ярослава. Може, доньці? Може, його другові? Хто знає – підкажіть, порадьте.
До слова. Презентація третьої (посмертної) збірки віршів Ярослава Бензи для дітей «Нові чарунки» – це світла пам’ять про поета в особливий спосіб, через величальне Слово, яким Ярослав володів бездоганно. Вийшла вона у світ наприкінці минулого року в Тернопільському видавництві «Навчальна книга – Богдан». Упорядкував її до друку колега і друг поета, заслужений журналіст України Євген Баров.
