А ви замислювалися над тим, якого кольору гроза? Особисто я – ні. Таке навіть на думку не спадало. Щоправда, одного разу чергову зустріч із читачами назвала «У кожного свій колір Неба», а от про грозу… Справді, колір і гроза, як на мене, абсолютно протилежні поняття, а, може, і явища (кольоротерапія). «Гроза» – це емоційний вибух, а колір? Колір – це такий стан душі, який зцілює після того грозовиння… Саме до таких несподіваних думок спонукала поетична збірка тернопільської поетеси Ольги Кміт «Колір грози».
Книга побачила світ у тернопільському видавництві «Терно-граф» за фінансової підтримки Тернопільської обласної державної адміністрації та Тернопільської обласної ради у час передноворіччя. А коли згодом я взяла її до рук, то небо за вікном здригнулося, ні-ні, це була не гроза: це фонтанували святкові феєрверки. І мені подумалось: гарна прикмета. Це перша поетична збірка тернополянки. Вона пронизана особливим ніжним щемом, який притаманний тільки жіночій душі, а ще – ліризмом. Через власне образне світосприйняття молода поетеса поринає у роздуми над сьогоденням, торкається надчуттєвих струн кохання, розкриваючи при тому через Слово найсокровенніші куточки душевних тайників. У своїй передмові «Доторкнутися кольором до слова» відомий тернопільський поет Володимир Кравчук пише: «Таке письмо, як на мене, перспективне і обнадійливе. Працюючи у традиційному віршотворенні, молода поетеса старається вийти за межі банального забарвлення фраз, що прослідковується навіть у назвах творів, а саме: «Згубити барви», «Небо лягло на душу», « Замість тисячі днів» тощо. Творчість для автора – це праця, злети й падіння, втома і радість. Ольга Кміт це усвідомлює, про що засвідчують такі рядки: «Я би віддала ці втомлені крила,// Я б пересіла в потяг.// Блискавки сяють, почалася злива…// Тільки веселка – потім…»//.
Перегляньте також:
- Українські школи наповнені приблизно на 70% потужності
- У Тернополі презентують чуттєву книжку подільського поета, який викриває злочини рф в Україні
Оля народилась у Тернополі, навчалась у ЗОШ №28. Навчалась у Тернопільському центрі професійно-технічної освіти №1 (спеціальність конторського службовця та оператора комп’ютерного набору). Два роки працювала за спеціальністю і три – ріелтором. Спробувала себе в ролі офіціантки в боулінг клубі (“Подоляни”), в кадровій агенції. Шукала себе, здобувала досвід спілкування з довколишнім світом. Торік закінчила педагогічний університет, факультет педагогіки і психології. Перший вірш Оля написала ще, здається, у першому класі. Достеменно дівчина вже й не пам’ятає. Але ідея з назвою майбутньої книжки з’явилась вже тоді, коли їй виповнилось чотирнадцять. Вірші приходили принагідно, ніби звіряючись із її станом душі. А він був різним: не завжди кольоровим. Своїм «вчителем» вважає одного юнака, який у свій час (цитую): « “жорстоко”, але дуже влучно і конструктивно критикував мої вірші, сміявся над невдалими метафорами і кострубатими висловами, але вірив у мій ріст, він музикант і актор. Саме він допоміг сформуватись моєму теперішньому відчуттю поезії, і конструктивній самокритиці. Я дуже вдячна йому… Колись перечитав мої вірші, їх було близько сотні, і вибрав із них кілька. Роздрукував і написав на обкладинці “Імпресіоністичні замальовки”. Знаєте, своїй другій збірці я хочу дати назву: “Замальовки моїх лабіринтів”. Мої вірші завжди розуміє і відчуває моя мама. Вважаю її моїм наставником і дуже вимогливим критиком. Надзвичайно вдячна їй за відвертість. Мама розповідала, що в молодості їй снились вірші, однак, коли вона прокидалась, і хотіла їх записати, усе раптово зникало: жодної думки, жодного слова не залишалось в пам’яті. У нас вдома дуже багато книг, мама в молодості стежила за літературними новинками. Як тільки бачила нову книгу– купувала. Серед її улюблених поетес – Ганна Чубач і Ганна Світлична. Серед моїх улюблених – Оксана Романів “Епітафія осені” , і Олена Максименко – “Ти мені листопад”. Вони близькі мені по духу і по осені)))))))))».
До слова. Про осінь. Ця пора року присутня на кожній сторінці поетичної збірки Ольги Кміт. Та й сама книга пронизана барвами осені і водночас – насичена сумними нотками. Лірична героїня віршів авторки обрала осінь не спроста, бо саме ця пора року співзвучна стану її душі у певний (конкретний) період життя. Це сповідальна пора року, яка допомагає не впасти духом, як, зазвичай, трапляється в багатьох, а, навпаки, впоратися, піднестися над особистісним, над світом, над зрадою – і вистояти, зміцніти, стати прикладом для інших. Але, попри все, залишається… ніжність. Навіть до того, хто зрадив, хто пішов удалеч. Уявляєте? Що у таких випадках найчастіше буває? Помста і як це зробити якнайдошкульніше. А у цій книжці незбагненні дива і зцілюють вони через невидимий «колір» Слова. Бо ж спочатку було Слово… і Слово було в Бога… //«Неприкаяна ніжність… Що мені з нею робити?// Неприкаяна ніжність, вкласти б її в листа,// Загорнути в конверт, відправити на край світу…//Ще обпікає сонце із того літа…// Дорога до тебе така, як в чужі міста».//(Вірш «Ніжність»). І яким доречним видається рядок наступної поезії без назви, який доповнює вже згаданий твір : «Від душі до душі більше, ніж кілометр».
Зізнаюсь чесно, була впевнена, що назва збірки ідентична з одним із віршів, а саме – «Колір грози». Але, дочитавши книгу до кінця, зрозуміла – йдеться про екзистенційний – особливий стан душі, коли Слово допомагає віднайти дорогу до самого себе: // Скільки ще болю, щоб зрештою, переболіло…// І в темноті я прокидаюсь зрячою – // Невміло».// Так. Бо тільки людина із ніжним серцем і душею може бачити все довкола у найніжніших кольорах життя, за будь-яких обставин, і – навіть грозу. А після грози, як відомо, найчастіше на небі що з’являється? Звісно – веселка! Знову ж таки, яка гарна прикмета…
Фото: Валентина Семеняк
