Кожна нова книга, чи то поетична, а чи прозова, це подія не лише для автора, а й для мистецького загалу. Зазвичай, в літературу «входять» молодими початківцями. Це вже класика жанру. Але є винятки, коли здобувши визнання на професійній стезі, людина несподівано відкриває у собі неосяжний світ творчості. Мова про нову книгу професора музикознавства та методики музичного мистецтва ТНПУ ім. В. Гнатюка – Олега Смоляка «Вербне голосіння».
32 етюди об’єднались в одну книгу, в основі якої сільська і міська тематика, а ще – присвяти відомим творчим особистостям. Цілий разок етюдів нагадали мені акварельні замальовки, в яких головні «герої» належать до світу матеріальної і нематеріальної природи. Художніми засобами майстерно змальовані міфічність окремих явищ природи, спілкування між собою та з навколишнім світом тварин, птахів, дерев, кущів, трав тощо. Перший розділ «Сільські спозиранки» спонукав до роздумів. Не над змістом згаданих творів, а над самим словом. Бо прохопилось воно з-під пера автора неспроста. Непомітно для себе саме цим словом він розкрив для вдумливого читача невидимий процес зародження і розкрилення майбутнього тексту. Погодьтеся, зирити-позирати можна крадькома. Це притаманно людині, яка занурена у красу сільського світу – краєвидів, світанків, надвечір’я, сивих туманів, сніговибілених дерев і оксамитових лук тощо. Той, хто живе посеред царства природи, насправді немає доволі часу, щоб милуватися її скарбами: з досвітньої пори і до вечірньої зорі він у тружденній праці. І лише у священні короткі миті, розгинаючи спину і витираючи спітніле чоло, у короткому позирку немов зачепиться тихим поглядом за ніжний цвіт розквітлої яблуні чи оксамитові трави обабіч дзюркотливого потічка. Для вразливої душі – це особливий і невидимий тайнопис. Якби ж автор вдався до іншого слова і замість «спозиранки» написав «споглядання», то зруйнувалась би енергетична структура у сприйнятті тексту. Іншими словами, щезла б опоетизована чарівливість згаданих вже текстів («Коляда», «Весна», «Купайлиця», «Пам’ять роду», «Заклинання дощу» тощо). Бо довге споглядання будь-чого не дає можливості «вихопити» найвагоміше, надважливе. Судіть самі: хати охкали розпеченими димарями, низькорослі кущі грали на дримбах осанну владичиці неба й землі, сипнула на землю пригорщу тепла… Краса довколишнього світу важлива для людини вже тому, що допомагає відчути себе невід’ємною частинкою природи. А ще – розчиняє найзапекліше і найчерствіше серце на світі. Принаймні, мені хотілось би в це вірити.
Перегляньте також:
- Українські школи наповнені приблизно на 70% потужності
- На Тернопільщині переселенці можуть отримати грантові кошти на відкриття власної справи
Особливі почуття та асоціації викликає етюд з метафоричною назвою «Вербне голосіння». Верба-мати втрачає синів – молоденькі деревця, які зрубали. Автор ненав’язливо проводить аналогії з українськими матерями, які оплакують загиблих на російсько-українській війні синів. Під час прочитання з’являються паралелі саме з цією війною. Окремо кілька слів про вербу. Відчувається, що автор залюблений у це дерево, бо згадує про нього не один раз у різних «акварелях»: вербові галузки, вербовий міст, вербова крона, вербова гілка, верби-цнотливиці, довколишні верби, верба голосила. І це неспроста, адже у нас та в деяких слов’янських народів саме це дерево символізує Дерево Життя як символ Вічності. У народі (ще до прийняття християнства) на Вербну неділю (Вербницю), казали так: верба, хлись, бий до сліз! Не я б’ю, верба б’є: за тиждень Великдень! Будь веселий як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля! Вважалось, що у такий спосіб «пробуджували» творчу енергію людини. Тож «Вербне голосіння» – це своєрідний символ невмирущості і вічного життя українського народу.
У розділі «Міських візерунків» відбувається переплетення і поєднання тиші і галасу, спокою і безладу, старості і молодості, самотності і кохання. У містечкових міні-оповідках кожний «предмет» наскрізь пронизаний і «нашпигований» інформацією. Кожний будинок – кам’яниця, пам’ятник чи скульптура, дерево – все несе в собі особливу важливість: без них не було б міста. Час тут застиг у камені, а коли треба то він «говорить» історією. Автор підштовхує нас до невеличкого відкриття: а й справді, чи замислювалися ми над тим, що «бачила» і що «чула» ця старовинна кам’яниця за все своє «життя»? І навіть «Вежа» оживає в однойменному етюднику і робить спробу «закохатися»… «Тихе слово у повняві гамірні» – висловився у передмові письменник Ігор Фарина. Саме так. Спроба поєднати, здавалось би, непоєднуване. Але навіть ця «метаморфоза» несе в собі цілісність, адже є відображенням і частинкою Всесвіту. Принагідно хочу процитувати відомого поета Ігоря Павлюка, який якось висловився:»Справжній письменник він же й артист – лицедій і наївна дитина одночасно. Це космічне навантаження для психіки, але якщо правильно переживати цей катарсис со-творення, то енергія повертається до тебе і кличе тебе разом із читачами до Храму, бо якщо література не кличе до Храму, то вона кличе від Храму». Написане Олегом Смоляком, без сумніву, кличе до Храму. А сьогодні це важливо, як ніколи.
