Тихо і непомітно відійшла у засвіти проста українська жінка із Розсохача на Чортківщині, Ганна Костівна Сапеляк. Їй було 89. Матір відомого українського поета правозахисника, політв’язня прокомуністичного режиму, члена Української Гельсінської спілки та міжнародного ПЕН-клубу, одного із фундаторів Асоціації незалежної творчої інтелігенції, лауреата Шевченківської премії, літературно-мистецької премії імені В. Свідзинського, літературної – братів Лепких,почесного громадянина Тернополя (світлої пам’яті) Степана Сапеляка.
Уперше я побачила її у Розсохачі на шкільному подвір’ї, під час відкриття пам’ятної меморіальної таблиці її синові, який вчився у тутешній школі. Тоді з’їхалось чимало відомих і поважних людей не лише з нашої області, а й із сусідньої – Івано-Франківської, зі Львова, з Києва. Чомусь уявляла її не такою, як побачила, адже за плечима в неї було вже чимало прожитих стражденних літ. Втім, перед статечним зібранням стояла усміхнена і незворушна старша жінка, старенька мати поета і згадувала… Гірким був той спомин. Мало не щодня впродовж восьми місяців оббивала пороги тернопільської в’язниці, поки її сина тримали в ізоляторі. А потім була Колима. Поїздки до сина у таку далеч. Після десятирічного заслання опинився у Харкові, де йому було дозволено жити.
Перегляньте також:
- У Тернополі тривають роботи над створенням реабілітаційного центру
- Українські школи наповнені приблизно на 70% потужності
Вдруге побачила і почула Ганну Костівну знову ж таки – на відкритті меморіальної таблиці сину торік, але вже у Тернополі. У день пам’яті жертв політичних репресій біля пам’ятного знаку на приміщенні обласного музею політв’язнів. На стіні тієї самої колишньої в’язниці, де Степан Сапеляк відбував вісім місяців. Упродовж всього життя його мати терпляче несла свій хрест, упокорена долі, але незламна й не упокорена у своїх світоглядних переконаннях, які перейшли їй у спадок від сина. Степан був напрочуд доброю дитиною. Звісно, потай його гризло сумління, що стільки клопоту завдав найдорожчій у світі людині, але, зазвичай, звик емоції тамувати і складати на денці зболеного серця. Може тому, воно в нього й не витримало, зупинилось передчасу. Але люблячий син встиг залишити для матері вічне і невмируще праслово: «Виспівую Слово на зморене серце,// На суще тривання, творяще зорю// Земної офіри – стернавленим скерцо…// Життя чорнополлям щоденним вторю.//І де перевал? Мамо, світ у отруті,// І пісня зніміла в чаду та золі…// А півники сині висмоктують трутні,// Лиш барви купавини ще золоті.//Купавини, мамо, святі й непорушні,// Цвітуть поміж нас на опахчення нам.// І хай їхнє віно, хай плеса довкружжям// На Ваш Хризоліт нащастять щедрувань.// Або ось це. Степан Сапеляк однозначно мав передчуття швидкого відходу, бо тільки та людина, яка знала про це, могла написати такі неперевершені інтуїтивні рядки, далебі, підказані зверху: «В озвученім Слові, моєму, матусю,// В терцині терпцю і нестерпного терпцю.// У цей пізньоцвіт я до Вас озовуся,// Озвуся на вість, осяянную серцем.// (Із циклу «Слово до матері»). Так воно й сталося. 12 листопада, у цей пізньоцвіт, коли ще в садах пломеніли запізнілим жаром осені чорнобривці, сором’язливо квітували різнобарв’ям хризантеми, а подекуди – й жоржини, Син озвався до Матері, покликав, і вона почула, стрепенулася… А відтак – пішла, не озираючись, за межу Вічності: «…сердешная, сяйвом білена, терном овдовіла в чистім полі». І залишилася пам’ять. А вона невмируща. Бо залишається ясним світлячком у внуках. Зрештою, світ тримається не лише на добрих людях, а й на добрій пам’яті.
У Степана Сапеляка було багато друзів, але справжні спізналися в біді. Серед них – Богдан Мельничук, Богдан Ничик, Михайло Ониськів, Богдан Ткачик, Орест Савка, Микола Ткачук, Євген Удін, Віктор Уніят, Петро Федоришин тощо. Принагідно окремо хочу згадати кілька імен, завдяки яким з’явились у свій час згадані меморіальні пам’ятні таблиці. Це Володимир Погорецький, Богдан Мельничук, Леонід Бицюра і Зиновій Кіпибіда. «Коли Степана не стало, мені важко було прийняти те, що його вже нема на фізичному плані, – згадує письменник Богдан Мельничук, – то ж Степанова мама стала невидимою ниточкою, яка єднала мене із пам’яттю про її сина. Моєї мами вже давно нема. Тож час від часу став телефонувати до Ганни Костівни, всіляко підтримувати. Після тих спілкувань з’явилось дивне відчуття рідності. Й одного разу під час чергової такої розмови у мене мимоволі прохопилось: «Мамусю…». Ганна Костівна не заперечила і я продовжував далі так до неї звертатись. Незалежно від віку людина потребує материнської підтримки». Відтоді вона щотижня вже й сама мені дзвонила, ніби звітувалась: розповідала про новини у своєму житті. Згодом виявилось, що мамусею Ганну Костівну називає ще один названий син і також Богдан Іванович. Мова про заслуженого художника України Богдана Ткачика. Тож недарма, пишучи полотна з портретами згаданих Сина і Матері, художник зобразив їх у сонячному обрамленні соняхами. Хто бачив ці картини (додаю на фото-авт.), мали б помітити: соняхи несуть в собі глибокий символізм. Вони ніби невід’ємне продовження світлих особистостей, ожили біля них, притулились до кожного і нагадують собою янголів-охоронців на вічній сторожі Слова Любові, Віри, Надії. Саме такими й залишаться у нашій пам’яті Мати і Син: сонячно-іскрометними, щиро залюбленими в Україну і світ. Нам з вами є з кого брати приклад.
Фото: Валентина Семеняк
