Розповідь йтиме про життя особливої людини з Теребовлянщини пана Василя Деркача. Він народився за часів радянщини та проніс у своїм серці любов до рідної України через всі терени свого буття.
В 1942 році одна українська родина хліборобів в селі Сапова Теребовлянського району поповнилася чепурним хлопчиком Василем. Він зростав у дусі патріотизму та любові до своєї Батьківщини, хоч навколо панував безлад радянської влади, йшла ІІ світова війна і любий прояв цієї любові до всього українського безжально карався репресивною машиною радянщини. Ще у 1948 році малий хлопчик спостерігав одну акцію енкаведистів. Поряд їхньої оселі був хлів, на стрисі якого переховувалося троє повстанців, як їх в ті часи зі слів узурпатора Сталіна, називали бандерівцями. Серед них був і дядько Василя. Хлопчикові ті події в пам’яті закарбувалися на все життя і можливо саме вони сформували його характер, особистість та подальшу долю. Так ось, пізньої пори на подвір’ї з’явився загін червоноармійців, вони шукали по селу повстанців, яких переховували люди. Командир наказав одному бійцеві по драбині залізти на стрих та перевірити чи там нікого немає. – Гріша, – говорив він, – іді пасматрі там. – І той Гриць поліз, але на своє щастя до верху не дійшов і сказавши, що там нікого немає, скочив на землю. Тоді командир наказав іншому бійцеві, – Давай ти, Ніколай, пасматрі там харашо. – Микола, російський простий вояка, поліз. Пан Василь і досі пам’ятає все те достеменно, до самих дрібниць. Зверху лазу на горище того вояка чекали три жерла німецьких шмайсерів повстанців і лише Микола до половини виліз, вони відкрили вогонь. Вояк впав додолу замертво, а повстанці, пробивши задню стінку стриху, поскакали в кукурудзу, що городом сягала хліва, та подалися до близької річки Стрипи. Її бистрими водами вони поплили далеко вниз течією і невдовзі їх покрила темрява давнього лісу. Відразу за повстанцями розпочалася погоня, їх шукали і в наступні дні, але ніяких результатів це не дало. Тоді енкаведисти використали перевірений метод – провокації, шантаж, зраду, фізичний тиск на родичів та близьких. І таки добилися свого, повстанців зрадили(на той час їх було двоє, один з них – дядько малого Василька) і викрили їх криївку в лісі, оточили значними силами, ніби там була ціла рота патріотів та запропонували здатися. Але як всім відомо, повстанці живими не здаються і завжди тримають останню кулю для себе чи гранату біля серця. Так сталося і в цьому випадку, розстрілявши всі свої боєприпаси, один з них приставив цівку пістоля до скроні й зробив останній постріл. А інший поступив, як у тій повстанській пісні співається про сотника Крука(«Я Крук, чорний сотник УПА») – «… я гранату до серця прив’яжу і нехай вона порве мою душу…». Так, що нелюди в червоних погонах побачили як помирають справжні патріоти України із останніми словами любові до неї… В наступні дні енкаведисти возили загиблих повстанцях по селі, навіть у Вишнівчик повезли, де тоді дислокувався їхній гарнізон, для упізнання.
Перегляньте також:
- У Тернополі тривають роботи над створенням реабілітаційного центру
- Українські школи наповнені приблизно на 70% потужності
Початкову школу Василь закінчував у рідному селі, а з 5 по 7 класи навчався у Зарваниці, 9-10 класи у Вишнівчику. Після школи його призвали до лав радянської армії і молодий чоловік згодом потрапив аж на Кубу, де служив 2,5 роки у одній із секретних на той час ракетній військовій частині, яка перебувала там з так званою, гуманітарною місією помочі братній державі. Цю цікаву сторінку із свого життя пан Василь розповів так, часто вживаючи іспанську мову, та він нею сипав, мов горохом з торби й дивним було, що чоловік так досконало пам’ятає цю іноземну мову ще з молодих років: «Наша частина розміщувалася у провінції Лас-Вілас, ми мали навчати кубинських військових ракетній справі. А доставляли нас, як тоді говорила радянська пропаганда, на «острів свободи» 22 доби теплоходом «Грузія» з під міста Пушкіно, це було в 1965 році. Ми пройшли весь Атлантичний океан із сходу на захід, минали Азорські та Бермудські острови і нарешті прибули на місце. До речі, наше перебування на Кубі було суворо засекреченим, навіть мій батько одного разу захотів було до мене приїхати, але з тієї затії нічого не вийшло, була просто окрема поштова скринька «Москва-400» і все. До того ж і листи спочатку майже пів року нам не дозволяли писати. Також весь наш військовий контингент ходив у цивільному вбранні. Ми були хлопці молоді, а кубинки вродливі та надзвичайно запальні, особливо в танцях та коханні. Так, що дехто пов’язав свої життя навіки з ними. Пам’ятаю, як один молодик з Росії захотів побратися з кубинкою, бідолаха звертався на всі рівні командування, в посольство, але так наші йому й не дозволили те. Проте він дійшов із своїми клопотами навіть до Фіделя Кастро і той на диво всім наклав резолюцію на письмовому проханні вояка про шлюб із кубинкою «Заради укріплення радянсько-кубинської дружби шлюб дозволяю» і молодята поїхали в Радянський союз вже в купі.
Фактично місцеві жителі не знали, що ми військові, ми вдягалися як і вони, жили під навісами, адже там тепло, навколо море, океан.
За свою службу я отримав грамоту від тодішнього міністра оборони Куби Рауля Касто, рідного брата Фіделя. В ті часи Куба була в блокаді і мешканцям жилося набагато гірше, ніж до неї, багато з них тікали до Америки і т.п. Проте і в нас не завжди все було добре, бувало по всякому, бувало, що й бійці гинули під час навчань, але їх тіла не відправляли додому, а ховали на острові, а рідним сповіщали, що їх син пропав безвісти. Це подібно як і нині у нас на Сході з москалями… Був і в кубинців неприємний випадок – вони помилково, вважаючи, що вже добре навчились ракетній справі, збили своєю ракетою свій же літак».
Провівши на чужині довгі 2,5 роки, Василь ще більше прикипів серцем до рідної Неньки, тому все подальше його життя було безпосердньо пов’язане з боротьбою за майбутнє України.
Після армії Василь закінчив Бережанський технікум енергетики і працював по спеціальності до 2003 року в Теребовлянській РЕС.
Свою громадську позицію пан Василь почав ставити з початком організації РУХ-у, потім був 9 років головою Конгресу українських націоналістів Теребовлянського району, приймав активну участь у всіх патріотичних починаннях, виступав з промовами перд молоддю, зокрема перед студентами історичного фаультету університету в Переяслав-Хмельницькому. Під час цього активного громадського життя пан Василь надбав купу друзів, про нього можна мовити – у нього стільки друзів-соратників, як листків на яблунці.
Зокрема, вибірково можна згадати такі деякі моменти із громадської активності пана Василя: організовував поїздки на батьківщину Степана Бандери, на відкриття пам’ятників загиблим патріотам, їх перепоховання, в столицю, відвідував і робить те й до нині всі патріотичні районні заходи, присвячені ОУН – УПА, Незалежності України тощо та ще багато іншого.
З 1967 року пан Василь з родиною проживає в смт. Дружба Теребовлянського району і тут завдяки якраз його ініціативі встановлений пам’ятник репресованим на залізничній станції. Має трьох дітей – дві доньки і сина, одну онуку і одну правнучку, яку, за його словами, дуже любить і зве Юлічка.
У пана Василя ще багато задумів та мрій, планів, однин з них це створення меморіалу воїнам УОН – УПА та репресованим. В цьому, як і раніше, пану Василю завжди йде на зустріч, бере на себе левову частку у виконанні, завершенні проектів голова селищної ради смт. Дружба пан Іван Слободян. От якраз йому пан Василь Деркач і шле величезну подяку та висловлює велику шану!
Що ж, пане Василю, многії Вам літа та маса енергії у всіх ваших задумах!!!
Віктор Аверкієв
