Є в Тернополі письменник, який, незважаючи на негаразди із здоров’ям, працює, не покладаючи рук. Журналіст за фахом, письменник за покликанням. Богдан Мельничук. Це той випадок, коли в одній людині журналістське начало плавно перетікає у письменницьке. Немає потреби перераховувати всі його регалії. Їх у нього сила-силенна, як і всіляких нагород. Історія літератури, зокрема української, фіксує чимало випадків, коли газетярі стають спочатку літераторами, а потім вже й професійними письменниками.
Залишається тільки дивуватися: вільний час у таких людей, взагалі то, буває? Виявляється, буває. «Коли змучуюсь від постійних редагувань чужих текстів, практично у режимі он-лайн, тоді відпочиваю – читаю газети». Тим часом, упродовж останніх двох років яку газету не розгорнеш («Вільне життя плюс», «Свобода», «Сільський господар») – скрізь зустрічається вже знайоме прізвище. А цього тижня ще й у «Літературній Україні» та «Слові Просвіти». Такого пишучого й плодовитого майстра пера годі й пошукати. Вже й не кажу про передмови до книг, редагування «Літературного Тернополя»… А якщо врахувати те, що письменник ще й досі не зраджує звичайній кульковій ручці і білому аркушу… До слова, є у нашому місті ще один «могікан», пальці якого принципово не торкаються клавіатури комп’ютера – заслужений журналіст України Михайло Ониськів.
Перегляньте також:
- У Тернополі представили книгу полеглого Героя Любомира Крупи
- На Тернопільщині переселенці можуть отримати грантові кошти на відкриття власної справи
Але повернімось до інтригуючого заголовку. Мова про книжку заслуженого діяча мистецтв України Богдана Мельничука із довгою назвою «Без прикрашування. Історії теплуваті, холоднуваті… та не до кави». Видавництво «Терно-граф», 231 с. Ось як про неї відгукнувся у свіжому числі Всеукраїнського культурологічного тижневика «Слово Просвіти» мистецький аналітик, публіцист і письменник зі Львова Віктор Палинський: «Пересічний читальник отримує майже унікальну можливість відчути себе не просто таким собі безхитрісним споглядальником, філософом-простаком, а, передусім, учасником тої чи тої події, зворушливої бесіди про життя. І так – кадр за кадром. Власне, бачу, як оці дії й насправді просяться до розкадровки, наче для фіксації на кіноплівці. Й у кожній є своя, бодай невеличка, драматургія. Цікаво, з будь-якої можна зробити кіноновелу. А чому б і ні?». В останньому абзаці розлогої рецензії автор пише: «Заперечу Богданові. Його «історії» – все ж «до кави». Проте – не «віденської», «американо», «капучіно» чи інших подібних. Вони – до кави міцної, подвійної справжньої письменницької, робочої. Така кава – назавжди».
