8 серпня 1926 року народився славний духовний син України митрополит Павло Василик. Це велична постать для нашої держави. Однак для значної частини сучасників, на жаль, ім’я несправедливо забуте. А саме він, Павло Василик доклав чимало духовної і фізичної снаги, аби зберегти греко-католицьку церкву, зрештою, вивести її із підпілля. Трудився на теренах нашого краю. Я також нічого не знала про цю духовну особу, якби не тернопільський письменник Богдан Мельничук. Саме він спонукав долучитися до написання кіносценарію про Владику Василика. Робочий процес був надзвичайно цікавим і захоплюючим…
Спочатку поїхала до Харкова – спілкувалась там із (світлої пам’яті) поетом Степаном Сапеляком, адже у свій час його дітей підпільно хрестив Павло Василик. Потім був Бучач, Чортків – бесіди із священиками, які ще пам’ятали отця Павла. Львів відвідала наостанок. Зустріч із молодшим рідним братом єпископа УГКЦ, священика та владики «катакомбної церкви» кир Павла Василика – Романом Василиком була особливою. Адже з’ясувалось, що він художник-іконописець, засновник кафедри сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв, її перший завідувач, професор та проректор. Тож нам було про що говорити.
Перегляньте також:
Боротьбу з окупантами Павло розпочав ще в юнацькому віці: допомагав повстанцям – носив ліки, друкарську машинку. За доносом був арештований та ув’язнений (1947-1955). Покарання відбував у Кемеровській області, підпільно висвячений на диякона. Потім – в Ольджерасі (Алтайський край). Після повернення (1956) висвячений на греко-католицького священика у Львові легендарним владикою Миколою Чарнецьким. Хто був у Страдчі, той знає його страдницький життєвий шлях… Душпастирську діяльність отець Павло розпочав на нашій Тернопільщині (встигав їздити на Станіславщину, Закарпаття, Львівщину). 1959-1964 – друге ув’язнення у селищі Потьма-Явас, Мордовія). У цьому таборі перебував і Святої Пам’яті Блаженніший Патріарх Йосиф Сліпий, але про це згодом.
Після цього було ще 5 років заслання. У 1974 році висвячений на єпископа катакомбної УГКЦ. Уявіть собі, він ніс Боже слово правди не лише Галичиною, а й Волинню, Рівненщиною, Хмельниччиною, Дніпропетровщиною, Одещиною, у Москві, Ленінграді, Криму, Прибалтиці. Його перехоплювали, погрожували, відбирали ризи: “Заберете в мене ризи, мені нові пошиють. Не даєте нам церкви, а ми маємо сотні, бо кожний дім української католицької родини є для нас церквою” – відповідав він.
Ось як згадує про цей нелегкий час «Католицький оглядач» (цитую): «4 серпня 1987 року група українського духовенства, ченців, черниць і мирян на чолі з Преосвященним Владикою Кир Павлом Василиком заявила на весь світ про свій вихід із підпілля до повнокровного релігійного життя. Заява була направлена Святішому Отцеві Іванові Павлові ІІ, Папі Римському; копія – Президентові Михайлові Горбачову. Із єпископів заяву підписав тільки Владика Павло Василик. 17 липня 1988 р. у Зарваниці Єпископ Катакомбної УГКЦ Павло Василик у співслужінні з багатьма священиками відправив Архиєрейську Службу Божу, в якій взяло участь майже 30 тисяч вірних.
17 вересня 1988 р. він був запрошений на зустріч до Москви. За круглим столом Преосвященний обговорював релігійні питання із чотирма сенаторами США та представниками Верховної Ради СРСР. 7 лютого 1989 р. Владика Павло очолює делегацію до Москви, вимагає від кремлівських можновладців відновлення статусу УГКЦ. 6 травня 1989 р., напередодні з’їзду народних депутатів СРСР, до Москви знову прибуває делегація УГКЦ у складі єпископів П. Василика, С. Дмитерка, Ф. Курчаби, отців Г.Сімкайла, В.Війтишина, Т.Сенькова, І.Возняка, численних вірних, щоб зустрітися із Президентом Горбачовим. 28 січня 1990 р. після відправлення Служби Божої в Катедральному соборі м.Івано-Франківська, тодішній голова облвиконкому урочисто вручив Владиці Василикові документ, в якому було сказано, що від цього дня Катедра переходить у власність УГКЦ. Голова наголосив, що саме наш єпископ Павло найбільше потрудився для справи УГКЦ. 12 – 16 січня 1990 р. відбулися переговори у справі УГКЦ в Москві, в Данилівському монастирі, в яких взяли участь представники Ватикану та Московської Патріархії. В числі делегації УГКЦ був єпископи Павло Василик».
На основі життя і діяльності Павла Василика був написаний кіносценарій «Проліскам сніг не страшний», який отримав диплом Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» (2016) у номінації «Кіносценарії», нагороджений спеціальною відзнакою Генерального продюсера телеканалу «1+1» (з подальшою його екранізацією). Але, як мовиться, віз і нині там. Ну кому сьогодні хочеться вкладати кошти у… духовне осмислення і пізнання світу і людини в ньому, як величного і Божественного задуму. Самі ж розумієте… Хоча, як на мене. А чому б не відзняти у жанрі «духовний детектив»? Адже там стільки «родзинок»: наприклад, як отець підпільно вінчає молодих – міліціонери їдуть на виклик, отець хутко перевдягається в одяг нареченого і парафіяни роблять йому «дорогу», або – сцени з допитів у КДБ….
Через те пропоную на загал уривок з писаного «кіносюжету»: отець розповідає сільському хлопчині про зустріч із Йосифом Сліпим, з яким пощастило опинитись в одній камері…
ОТЕЦЬ ПАВЛО ВАСИЛИК
МИХАЙЛИК, учень п’ятого класу
НЕЗНАЙОМЕЦЬ
О т е ц ь іде лісовою стежиною. Чути як він наспівує (це може бути християнська пісня або акафіст, треба радитись із духовними особами). Його наздоганяє М и х а й л и к.
М И Х А Й Л И К
Отче, мене послали наздогін вам старші хлопці. Я проведу вас…
О Т Е Ц Ь П А В Л О
Тебе послали?
М И Х А Й Л И К
Я помітний менше, ніж дорослі. Міліція на мене не подумає… Знаю тут усі стежки і кожне дерево.
О Т Е Ц Ь П А В Л О
Про дерево ти, мабуть, перебільшив, а щодо стежок може й правда. Назад не боятимешся?
М И Х А Й Л И К
А зі мною завжди мій Янгол-охоронець, він мене охороняє. То чого я маю боятись і кого?
О Т Е Ц Ь П А В Л О
Чую, Божа наука тобі пішла на користь… Поглянь, яка гарна галявина…
М И Х А Й Л И К
Дуже гарна! Божа благодать.
Чути спів лісових пташок.
О Т Е Ц Ь П А В Л О
(нагинається і показує)
Знаєш, що то за рослина? Це звіробій, але він тільки починає цвісти, на повну силу буде пізніше. Кажуть, що лікує від 99 хвороб. А це ось дика ромашка. А це – шавлія, деревій. Ним добре гоїти рани на п’ятах, якщо тріскають. Рослинний світ має лік на всі випадки життя, то неабияка наука…
М И Х А Й Л И К
Отче, звідки ви все це знаєте? Хіба священики мають знати, як лікувати тіло? Тіло лікує наша фельдшерка Каська…
О Т Е Ц Ь П А В Л О
(вражений запитанням дитини, аж зупиняється)
Таке мудре запитання! Скільки тобі років, сину?
М И Х А Й Л И К
Уже дванадцять! Я січневий.
О Т Е Ц Ь П А В Л О
(жартома)
А! То ти різдвяний! Тоді все зрозуміло. Різдвяні діти переважно дуже мудрі. А як звати тебе?
М И Х А Й Л И К
Михайлик. Тобто Михайло.
О Т Е Ц Ь П А В Л О
Так-так, Михайлику, тобто, гм, Михайле. Священики мають лікувати душу, бо для неї в аптеці ліків не купиш. А я, сину, певний час змушений був після повернення зі заслання працювати в Тернопільському аптекоуправлінні збирачем трав. Інакше мені б не дозволили там жити, не давали дозволу на прописку. Але за що я брався –вивчав справу з усіх боків, щоби бути корисним людям. Збирав рослини і мав на гадці таке: це для Бога роблю. Опускався в шахту – це також для Бога роблю. Вантажником працював – і це тож для Бога, так собі мислив. Ветеринаром на далекій півночі – це для Бога. У Мордовії довелось освоїти професію верстатника широкого профілю: стругальні, шліфувальні, фрезерні верстати. Потім мене перевели на 1-й лаґпункт, зробили металістом, згодом – підручним на машинобудівному заводі. Колись мене так вчили – у кожній людині бачити Бога, в кожній житейській ситуації вбачати Божий промисел. Коли це не просто знаєш, а глибоко розумієш і більше того – усвідомлюєш, тоді легше терпіти будь-які страждання, і не тільки свої, а й чужі.
М И Х А Й Л И К
А це правда, що ви бачили Блаженнійшого Йосифа Сліпого?
О Т Е Ц Ь П А В Л О
(ясніє на обличчі й щасливо всміхається)
Не тільки бачив, сину, а й перебував із ним в одній камері. Так-так, там нас доля звела…
М И Х А Й Л И К
Отче, розкажіть, будь ласка, а який був Патріарх Йосиф?
О Т Е Ц Ь П А В Л О
Дуже добрий. Аж світивсь із середини… Давай на хвильку присядемо…
М И Х А Й Л И К. Як скажете, отче…
Отець зупиняється, сідає на пеньок. Михайлик вмощується поруч.
О Т Е Ц Ь П А В Л О
Перший лаґерний пункт був особливий, спеціальний табір, куди звозили християн усіх конфесій: католиків, православних, протестантів. Були в таборі й наші греко-католицькі священики. І саме сюди у 1960 році перевели великого нашого Мученика за Христову віру – Патріарха Йосифа Сліпого. Я щодня ледве дочікувався кінця зміни і відразу ж біг до Блаженнішого. У цьому таборі духовним життям керували Владика Йосиф. Вони проводили з нами диспути, наукові конференції, теологічні зібрання. Але, Михайле-Михайлику, май на увазі, що все це не відбувалося відкрито. Ми всі дотримувалися суворої конспірації. І Владика, і я вже були добре навчені. Потім запроторили мене від того місця аж у Потьма-Яваську тюрму, що майже на кінці світу. Крім городу, там не було іншої роботи. І от я почав збирати при нагоді пахучі трави, сушив їх, зробив собі духмяний матрац…
М И Х А Й Л И К
(розчарованим голосом)
І ви вже більше не побачили отця Йосифа Сліпого?
О Т Е Ц Ь П А В Л О
(таємничим і загадковим голосом, таким, яким тільки з маленькими дітьми розмовляють)
А за півроку, Михайлику, сталося справжнє чудо!
М И Х А Й Л И К
(аж із колін піднявся)
Та ну?! Яке таке чудо? Чуда тільки в казках бувають.
О Т Е Ц Ь П А В Л О
(повчальним голосом)
Е, не кажи, у житті чудес ще більше трапляється. Отож, слухай. Десь через півроку до мене в камеру привели… Вгадай, кого?
М И Х А Й Л И К
Не знаю…
О Т Е Ц Ь П А В Л О
До мене в камеру привели Блаженнійшого Патріарха Йосифа Сліпого. Оце було чудо, справжнє! Я про таке не міг навіть мріяти, але Всевишній обдарував мене своєю небесною ласкою тоді, як ніколи.
М И Х А Й Л И К
І отець вас упізнав?
О Т Е Ц Ь П А В Л О
Так, він дуже при тому тішивсь і радів. Із священиків, та ще й наших, я там був один.
М И Х А Й Л И К
І чим ви там займалися після роботи?
О Т Е Ц Ь П А В Л О
Патріарх мав дуже добру пам’ять і все те головне, що знав, розповідав мені, а я завчав, запам’ятовував. Церковних книг не було, навіть звичайних зошитів не було. Я ще мав записничок, який мені подарував у Башкирії отець Йосиф Пуковінський. Але він був геть списаний. Та головне, що я уступив йому своє вигідне місце під стіною. Віддав йому свій пахучий матрац. На той час у Патріарха вже було погане здоров’я, і його на роботу не забирали, то як почалася городина, я все старався приховати для Блаженнійшого якусь морквинку чи цибулинку. Але я дістав від Всевишнього такі привілеї, про які не міг мріяти жоден студент, жоден аспірант на волі… Михайлику, Господь устократ винагородив мене за мої терпіння! Знав би я, коли був на волі, що мене чекає за колючим дротом така зустріч – не гаючись, пішки пішов би у ці табори! О, мало не забув, Михайлику. В Блаженнійшого були рани на ногах. Як добре, що я вже тоді розумівся на травах! Готував різні відвари і промивав ті рани. Патріарх був дуже зворушений моїм піклуванням про нього. Одного разу він розчулився та й каже мені: “Дитино, що я маю тобі за це дати?”. І я тоді пожартував до Блаженнійшого. Кажу йому: “Ваше преосвященство, як повернетеся до Львова, зробите мене своїм канцлером…”
М И Х А Й Л И К
(насторожено озирається і прислухається)
Мені здається, що хтось за нами спостерігає, ніби галузочка десь близько трісла…
О Т Е Ц Ь П А В Л О
То розходимося, Михайлику. Мене чекають у сусідньому селі, а тобі ж треба додому повертатися. Досі мене називали польовим гетьманом, а тепер ще й лісовим найменують… Скажи чесно, ти не боїшся?
М И Х А Й Л И К
Я вже казав, що зі мною – мій Янгол-охоронець…
Кіносценарій «ПРОЛІСКАМ СНІГ НЕ СТРАШНИЙ» (уривок).
Автори Валентина Семеняк, Богдан Мельничук
