Це історія одного кохання, записана реально з уст однієї жінки чотири роки тому. Доля її пізніше не раз випробовувала, вона подалася на заробітки в чужу й далеку країну, потім втратила молодшого сина та ніяк не могла розстатися з першим своїм кривдником. Проте жінка не загубила віри в Бога, в Його праведні діла й до нині вона перемагає всі перешкоди на своєму шляху і, найперше, сама себе, адже вона надзвичайно сильна особистість. Тут дано її реальне ім’я, бо неможливо було перейменувати любов до життя, до діток, до ближнього…
У лебедиці виростають крила…
Перегляньте також:
- Українські школи наповнені приблизно на 70% потужності
- На Тернопільщині переселенці можуть отримати грантові кошти на відкриття власної справи
В одному із квітучому у садках сіл Тернопільщини, що поблизу райцентру, жило собі мале дівча з білими-прибілими косками, з променистими каро-зеленими вічками та задиристою посмішкою. Збираючи таке миле дитя до школи, мамуся їй заплітала білий бантик й наказувала: «Будь чемною, добре вчися, доню!» Доня так і робила, слухалася неню. Та ті вічки її стріляли врізнобіч, заманювали у свою глибінь, прихиляли кожного. Йшли роки і дівча ставало юнкою, яка чомусь бувала більше серед хлопців, ніж серед подруг. Так їй подобалося, подобалося верховодити у іграх та розмовах з хлопцями. Дружба з більшістю із них залишилася на все життя. Вони їй носили до школи портфель, дарували квіти та іграшки, признавали верховенство білявки.
Минали дитинство та юність цієї незбагненної людини. Чому незбагненної? А тому, коли дівочий стан взявся всіма жіночими прекрасними формами, виявилося, що більшість хлопчаків-друзів дитинства у неї закохані і то так, як кажуть, по самі вуха. Та Люба(так її назвемо) того не помічала, чиста її дівоча душа була ще незаймана, вона лише народжувалася. А сторонній спостерігач все ж би помітив, як змінилося відношення протилежної статі до неї. Так, вони і далі сміялися, пустували, грали у футбол, волейбол, плавали в ріці, збирали гриби в лісі та квіти на лугу. Ось в тих квітах-подарунках, найперше, можна було помітити зміну відношення до Любці, кожен з них, даруючи, на щось сподівався для себе. Та Любуся, щира й проста душа, того не помічала й велася зі всіма рівно, хоч і задиристо. Вона не розуміла, не осмислювала, що із становленням її як жінки, отой погляд зеленувато-карих очей не те, що пік, а ятрив серця парубків, просто їх спопеляв своєю жагою, проникливістю й чарівністю. А ще в Любуськи були сякі-такі подруги, ото саме від них невдовзі й полинула недобра енергія, енергія заздрощів. Пішли селом чутки-пересуди про нібито легковажну поведінку дівчини, навіть більше – всезагальну її доступність. Та Любі що було до тих злих язиків? Вона просто не брала їх до уваги, ніби підтверджуючи тим давню народну поговірку «золото є завжди золотом й до нього ніколи не пристане бруд». Як би там не було далі, та все ж Любусі припав до душі один хлопець із райцентру, що був за 2-3км від її села. Легінь часто гостював у своїх родичів і на загальних сільських міроприємствах(танцях, дискотеках, вечорницях) запримітив струнку, вродливу білу королеву. Й з головою пірнув, нехотячи, у ті хвилі радості, й водночас стенання, у світ безмежного спокою і бурхливого океану під назвою «кохання». Люба також відчула як їй щось з першого погляду на Степана стиснулося на рівні лівого перса всередині, та не надала тому значення через свою величезну життєрадісну безтурботність. А дарма! Почуття росло, наповнювало душу й серце, підбиралося до мозку, намагалося його вимкнути зовсім. Вона вже й не знала, що з нею робиться, що їй хочеться. Вмить якось усі друзі відійшли на задній план, ближче до вечора приходив сум, якась тривога. Та зранку Любуся, як все, вставала, посміхалася Божому світу й бігла босоніж росою до ріки, невдовзі звідти линув всім видолинком села гучний, завзятий та задиристий регіт, мов дзвони святої обителі будили мешканців села. Від того кожному хотілося жити й творити добрі діла, говорити ближньому приємні слова.
Божа Благодать зійшла на лебедину пару та як її вони не зуміли вберегти
Таки зійшлися ці дві істоти в лебедину пару, таки поборола їх та Божа, а чи можливо неземна іскра – кохання. Розкрились вони одне перед одним, милувалися й базікали ніби й ні про що цілими днями, обійняті ходили вечорами. А цілувались скільки?! Хто б то порахував ті незбагненні доторкання губами закоханих? Вони обоє відчували, що під час такого священного процесу мовби струм проходить поміж них, що вмить перетворюється в море тепла й незнаних до того відчуттів. Час ішов та стосунки Люби із Степаном далі обіймів та поцілунків не йшли, але все йшло таки, як кажуть, до женячки. Можливо все й було б добре, й було би весілля на ціле село, шлюб у церкві, злагода сімейна… Могло так бути, але… Але Степана призвали на службу до війська. Любця з того розпачу навіть не пішла на проводи милого, як те заведено у кожній українській родині. Поїхав Степан новобранцем світ за очі в дальнії краї… Коли Люба отримала першого листа, її щастю не було меж, вона стрибала у світлиці ледь не до стелі, заковиристо реготала й безпричинно цьомала неню й татка, братка й бабцю, та усіх підряд. За першим листом був другий, потім третій і так кожного дня протягом року. А скільки рік має днів? Ото ж бо й воно, ото стільки листів Любця отримала від Степанка і стільки ж йому відписала. Ось лише про що вони писали одне одному – залишається таїною. Все б нічого було, було би гучне весілля по приїзді Степана, та… Та він усе й зіпсув, зіпсув через необережність, можна мовити навіть, молодечу дурість, браваду. Слухаючи вечорами в казармі розповіді співслуживців про їх «геройські вчинки на жіночому фронті», Степан почувався якось собі зле, мовби нікчемою й слабаком, адже, у них з Любцею того всього ще не було. Враз йому розігралася чоловіча уява, навіть каяття про те, чому ж він кохану так і не пізнав до кінця. З іншого боку він виправдовувався, що ж так в українців заведено з покон віків: до весілля «ні-ні», тому вони й дотримувалися давнього звичаю, звичаю людськості, насамперед. Степанові з кожним днем все більше і більше хотілося задовільнити свій чоловічий інстинкт та не було з ким, вірніше, він того бажав фізично, але кохання до Любці переважало. Розповіді хлопців дошкуляли, Степан своїм мовчанням став виглядати посеред усіх «героїв» білою вороною. Невдовзі сам й не зчувся, як почав також плескати язиком, втілюючи в те базікання свої потаємні фантазії. Й тут допустив фатальну необережність, як пізніше виявилося, написав про неіснуючі свої «подвиги» з іншими жінками своєму товаришу з Любиного села. Ну й, так званий, товариш використав Степанове вигадане одкровення в своїх цілях, бо він також, як і багато інших хлопців села, ще з дитинства був закоханий у Любусю. Прочитавши ті Степанові вихваляння, Любця скам‘яніла, відчула ніби в середині їй щось обірвалося, серце зайшлося щемом, потім гострою біллю, з горла, ні, десь із самої душі вирвався крик, крик відчаю, крик пораненої смертельно птахи… Та що там? Вона відчула, що помирає…, не хотілося жити, не було вже сенсу… То й пішла до їх улюбленого місця на березі ріки, що на оболоні села… Та Господь все бачить із Небес, все-все, ото напевно лише заради Йому Любця й залишилася жива, її знайшли непритомну на березі ріки.
Стенання лебедиці та силоміць зірвана її дівоча незайманість
З того часу не чути вже було селом дзвінкого сміху, мов передзвону церковних дзвонів на Великдень, зранку від лугу. Та й самі лугові трави похилилися, не видавали чаруючих душу запахів, навіть літньої ранкової днини їх роса не брала… Чути було ридання та стенання одинокої лебедиці від води. Дівчина згадала, що Степан так і кликав її – «моя ти Лебедице». Невідомо як, та Любі таки вдалося якимось чином трішки вгамуватися. Вона звернулась за розрадою до своїх колишніх друзів, лише забула, що то вже не босоногі хлопчаки, а дорослі парубки. А вони що, ті друзі? Вони вислуховували розпач Люби, підтакували, співчували в очі. Все ж більшість з них виявилися не друзями, а просто так… Знову селом пішли чутки й пересуди про Любу, ніби то вона щодня міняє чоловіків, ходячи з ними до лісу, до ріки, гуляє ночами на проліт. Щира й чесна душа Любці спершу про те й не здогадувалася, навіть не уявляла, що таке можливе поміж людей. А злі язики все більше і більше нагнітали атмосферу, язикаті хфеськи згадали навіть, як один хлопець з протилежного боку села у 5-му класі о 6-й годині ранку приносив їй квіти, потім йшов додому і на перший урок, як ні в чому не бувало, приходив вчасно.
Нова подія вщент, на всі 180 градусів, змінила плин буття Любці. Чергового разу Любі захотілося вилити перед кимось душу й тут трапився давній товариш і сусід по вулиці навпроти, Йосип. Двійко подалося до діброви на краю села, Любця ділилася своїм болем, своєю тугою за втраченим коханням, Йосип на вигляд ніби й слухав та пускав те все повз вуха. Він лілеяв лише свою давню мрію, говорив сам собі, що ось і трапилася нагода, не потрібно упускати шанс, он-н і селом говорять, що Любця мали вже ледь не половина чоловіків села. Ось так, силоміць Йосип і зірвав незайману квітку польову, збив навіки з неї росу невинності… Та як би ж то тільки те! Від болю, сорому й розпачу Любі вдруге не захотілося жити… Все ж Йосип виявився не останнім негідником, побачивши, що помилився, що всі ті намовини-пересуди сільські брехня, тут же гонорово запропонував Любусі руку й серце. А що залишалося молодиці робити? Куди піти спаплюженій-приниженій, хто її взяв би таку за дружину? Ото й взяли невдовзі вони з Йосипом шлюб за християнським звичаєм, відгуляли весілля та почалися сімейні будні. Любця була вправною господинею, сама дбала за все. Як і в дитинстві-юності інші хлопчаки, Йосип безвідмовно признав її верховенство й підкорявся у всьому.
Так минув рік і з армії прийшов Степан. Приїхав до села і ну-у мерщій до Любці спершу, навіть до батьків не зайшовши. Викликав молодицю на подвір‘я, не заглядаючи їй у вічі став говорити тисячі слів оправдання та… Та ледь глянувши у Любині очі, враз замовк. Йому мовби снігу хто посеред літа всипав за комір, ніби глянула на нього сама чорна діра Всесвіту. Замовк, задкував на вулиці, а губи шепотіли: «пробач, пробач, пробач…»
На попелищі лебеді не будують нові гнізда
З тих пір пройшло вже більше 20-ти років. В Любці та Йосипа народилося два синочки, у Степана також є своя сім‘я. Він живе в райцентрі, а Люба, як і раніше, в своєму рідному чепурненькому селі. І він(Степан), і вона(Любця) постійно тримають своє нездійсненне кохання в собі, в своїх серцях, і хоч те все затухло, вкрилося попелом, вони до кінця життя будуть про нього пам’ятати…
За ті пройдені роки Степан, як і другого дня після приїзду з армії, приходив до Любці безліч раз, просив прощення, казав, що і далі її кохає, й візьме за дружину з дітьми, і тому подібне. Та завжди йому клякли слова у горлі, мозок плавився, а серце переставало битися від Любчиного погляду, її суворого невблаганного мовчання. Пізніше він змінився, став Любцю не помічати при випадкових зустрічах в райцентрі, проходив повз, мов вони незнайомі зовсім. Хоч, думається, все таки оглядався, щоб подивитися чи не оглянулася вона…
До Любці прийшла Божа Благодать аж після 40-ка років. Вона нарешті зрозуміла, що нікого, навіть свого законного чоловіка Йосипа, окрім Степана не кохала. Тепер би вона все-усе на світі пробачила Степанові, усе на світі… Але ж Степанові чи то перегоріло, чи то просто верх взяв чоловічий гонор, він не помічає Любці…
Мораль цієї історії ось у чому:
Говорять, що згоріле вдруге не запалити… Люди, давайте одне одному додатковий шанс, бо їх же, тих шансів, у житті є безліч, лише саме життя – то єдиний шанс!
Жаль – то напевно таки добре почуття, добре лише тоді, коли воно направлене на ближнього, а не на себе.
Пробачати помилки й поважати почуття ближнього ніколи не пізно, навіть у 100 років!
Все вірно – Бог править усім світом! А кохання є найголовнішим елементом того правління. Хто не пустив його до себе в серце й душу – той і не жив по справжньому!
Віктор Аверкієв
Фото ілюстративні з мережі інтернет.
