Олена Лайко

Олена Лайко

Журналіст, редактор, поетка

Тернопільська зустріч випускників: п’ятнадцять років по тому

04.02.2018 22:43   Джерело: Тернопільська Липа
Автор : Олена Лайко

Володя зовсім не збирався йти на зустріч випускників, – почуття ностальгії з головою вистачило минулого разу, коли колишня староста – активістка Людочка, збирала їхній клас з нагоди чергової річниці закінчення школи. Тому тепер відповіді відразу не дав, довго мимрив про те, що подумає, що зателефонує пізніше, що важко щось так «з наскоку» спланувати, викроїти час.

Пройтися тихими шкільними поверхами

Можливо, якби він зразу сказав, що не зможе прийти і причину вдалося придумати поважну, на тому все би й закінчилося. Але Людочка подзвонила вдруге і цього разу не дуже з ним церемонилася.

– Досить шукати «відмазки», Вовка! Які в тебе – неодруженого комп’ютерника, можуть бути плани на вечір, розписані наперед за два тижні. Так і скажи, що ліньки відриватися від зручного крісла біля компа, одягатися і виходити з віртуального світу в реальний! Словом, на нашій зустрічі ти будеш, я тебе вже записала і слухати нічого не хочу!

Людочка зі своїми умовиводами практично потрапила в «десятку», і це настільки здивувало й навіть злякало Володю, що він відразу погодився, а наступного дня приніс їй у школу, – ту саму школу, яку вони колись закінчили і де тепер Люда працювала вчителькою, – гроші на завдаток.

– Оце молодець, Вовка, правильно! – тішилася вона. – Я завжди кажу, що реальні зустрічі з людьми, а тим більше, з рідними однокласниками, набагато кращі, за ті віртуальні знайомства.

– Які там знайомства! – спробував було заперечити Володя, але Людочка вже не слухала, махнула рукою і побігла до своїх першокласників, які вже почали шуміти за хвилинної відсутності вчительки в класі…

Та дівчинка, якій ти ніс портфель

Зустріч розпочалась, як завжди, неорганізовано і хаотично, бо, домовляючись на п’яту, ще з півгодини стояли біля школи, чекаючи, поки всі підійдуть. Новоприбулих зустрічали голосними вигуками, поплескуваннями по плечу, обіймами. В цей момент Володя зрозумів, що він справді скучив за однокласниками і страшенно радий усіх їх бачити. Он Юрко Мазурчак приїхав зі Львівщини, де він зараз керує заводом, а Ігор Копачинський – з Рівного, до речі, уже став директором стоматологічної клініки, однак тут, на шкільних сходах, з однокласниками, можна розслабитися, дуріти, як в дитинстві, хоча, й справді, всі вже люди цілком дорослі, так би мовити, вже «за тридцять» усім…

Тут до їхнього галасливого гурту приєдналося ще двоє – Славко Чемерис із якоюсь дівчиною. Вони привіталися, хтось у них запитав про щось, хтось щось відповів. А Копачинський, який ще зі школи не відрізнявся особливою терплячістю, голосно крикнув:

– Славко, а це хто – дружина твоя? То давай тепер знайом нас.

– Ти що, Ігор, з дуба впав, – здивованим голосом відповів йому Славік. – Яка дружина! Це ж однокласниця наша, Оля Заблоцька, ви що, не впізнали її? Ми просто одночасно підійшли до вас. А я от її відразу впізнав!

«Олька!»… Здивовано загукало кілька голосів відразу. «Неймовірно, ти ж була не така!»…

Дівчина, яка стояла біля Славка, засміялася, і Володя впізнав цю посмішку, – й справді Олька! Тільки зовсім не схожа на маленьку темноволосу дівчинку із завжди строго заплетеною косою, в окулярах, яка всі десять років просиділа за першою партою. Тепер це була цілком доросла, дуже ефектна, впевнена у собі жінка, з модною короткою стрижкою. І блондинка!

– Ти ж була не блондинкою, – не витримав і теж крикнув Володя, відчуваючи неймовірне піднесення і навіть ейфорію від ситуації, що складалася.

– Блондинками не народжуються, ними стають, – весело відповіла Оля, – тим більше із розвитком сучасної перукарської справи.

Всі сміялися, вигукували, і нарешті за командою Людочки вирушили до ресторану, що був у кількох хвилинах ходьби від школи. Володя наздогнав Олю Заблоцьку, яка нарешті відстала від свого щойно призначеного «чоловіка» Славка Чемериса і оглядалася за дівчатами, щоб іти з кимось разом.

– А як же окуляри, Олько? – продовжував Володя дивуватися із тих жіночих метаморфоз, підхопивши її під руку.

– Куди ж від них подінешся, Вовко, – серйозно відповіла. – Просто лінзи контактні придумали розумні люди для таких, як я.

– А пам’ятаєш, як мене в другому класі за погану поведінку до тебе на першу парту посадили і ми на уроці праці, коли нам видали ножиці, одне одному гривки підстригли?

– О, так! Навіть мама моя про це пам’ятає. Вона досі любить розказувати історію, як прийшла мене забирати зі школи і ледве свідомість не втратила, коли побачила мою гривку, косо втяту твоєю «впевненою» рукою. Зате тепер у перукарнях такі стрижки наймодніші майстри роблять і за великі гроші.

– Ти тільки скажи, і я тебе безкоштовно знову так підстрижу, – веселився Володя.

– Буду мати на увазі! – посміхалась Оля йому у відповідь.

Прожито і пройдено чимало

В ресторані Володя опинився за столом якраз навпроти Олі. Вона нарешті знайшла у юрбі свою колишню подругу Галку, яка після закінчення університету жила з чоловіком у Чернівцях і лише минулого року повернулась до рідного міста. Дівчата не бачилися купу років, тому мали багато чого розповісти одна одній… «Кардинально інша» Оля зацікавила Володю страшенно. Він сам стільки усього хотів запитати у неї, розказати, але через стіл розмовляти було незручно, тому, щойно заграла музика, запросив на танець. Саме тоді, в «інтимній» обстановці, вона й розповіла йому, як прожила всі ці роки після школи: про педагогічний інститут, про роботу вчителем історії, про чоловіка, з яким познайомилась під час навчання і який зараз працює викладачем на кафедрі їхнього рідного вузу, про п’ятирічну донечку. Чим міг похвалитися Вовка у відповідь? Дуже мало чим – не був, не «рахувався», не служив, не притягувався. Правда, з комп’ютерами «дружить», має роботу, зарплату, розробляє сайти, пише програми…

Танець закінчився, почався наступний, і розмова повернула на інші, вже не «житейські» теми, про які з Олькою, виявляється, було дуже цікаво говорити. А він, Володя, із власного досвіду віртуальних спілкувань мав реальне уявлення, коли з дівчатами розмовляти вдається, а коли говорити зовсім немає про що…

Потім знову усі щось їли, фотографувалися, проголошували тости. Під час загальних бурхливих танців Володя навмисне підсів до Олі з Галкою, які ще так і не наговорилися, на вільне крісло. Оля якраз розповідала, що вони з чоловіком нещодавно переїхали до бабусиного помешкання і потихеньку роблять там ремонт. Вовка відразу загадав будинок, де жила Олина бабуся, бо вони частенько юрбою повз нього йшли після уроків, а Олька постійно звертала до себе у двір.

-А я маю гарного майстра-плиточника, – промовив він раптом. – Якщо треба буде, то звертайся. Я домовлюся.

– Справді? – зраділа Оля. – А ми якраз шукаємо, хто б нам ремонт допоміг зробити у ванній кімнаті.

– То я хоч в понеділок його приведу. Це мій двоюрідний брат, і я точно знаю, що у нього наступний тиждень вільний.

Прощатися не варто поспішати

Усі вихідні Володя себе сварив: що з того, що оновлена, доросла Олька Заблоцька йому страшенно сподобалася! Вона тепер жінка заміжня, з дитиною, стабільним, врівноваженим життям. Не лізти до неї і забути, залишити все, як було останні п’ятнадцять років. А він ще з цим майстром сам напросився! Але підступна думка: піти і подивитися самому на неї в домашньому «антуражі», на її чоловіка (а може в них і не так все гладко, мало як в житті буває), чомусь вселяла оптимізм щодо якихось перспектив. Володя то говорив собі :«Я ж сам бачив, що їй зі мною було цікаво, що вона раділа і тішилася, коли ми розмовляли», то заперечував власним доводам: «Звичайно, раділа, вона ж моя однокласниця, з якою ми п’ятнадцять років не бачились. У нас спільне дитинство, спільні спогади, спільні давні жарти і приколи!»…

Він ледве дочекався понеділка, і рівно о дев’ятій ранку вони разом зі своїм братом Миколою рішуче подзвонили у двері Ольгиної квартири. Відчинила сама господиня – весела, усміхнена, щиро рада їм обом. Володя подивися на неї і ще раз із щемом в серці констатував для себе, яка вона красива, розумна, рідна до болю!

Олин чоловік Андрій теж був вдома. Вона познайомила їх, а про Володю додала: «Це той самий Вовка, який в другому класі мені волосся обстриг, пригадуєш, я розповідала». Андрій розцвів посмішкою, потис йому руку,  обіймаючи дружину за плечі, і Володі тут все стало зрозумілим: вони щасливі, закохані, у них просто чудові стосунки. Йому відразу захотілося піти. Ольга стала пропонувати кави, чаю, сказала, що спеціально пиріг спекла, але тільки-но Володя почав відмовлятися, мовляв, запізнюється на роботу, залишаючи з господарями Миколу, аби обговорити якісь деталі щодо ремонту, як вхідні двері з шумом відчинилися і до квартири влетіла незнайома йому дівчина.

– Олько, в мене з ноутбуком проблеми – не вмикається, а мені сьогодні курсову здавати. Придумай щось, Олечко!

Закричала вона і мало не заплакала. Аж тут помітила незнайомих людей, знітилася, привіталася, і стала дуже схожою… на ту Олю Заблоцьку, яку Вовка знав у школі. Правда, без коси, але саме таку, яку він запам’ятав з дитинства. Оля на мить розгубилася від такого несподіванного вторгнення, а тоді ніжно і  якось навіть винувато посміхнулась.

– Знайомся, Володя, це моя молодша сестра Віруня.

– В тебе є сестра? – здивувався однокласник. – Я й не знав ніколи.

– Це не дивно, адже у нас десять років різниці, – посміхнулася Оля. – Ти тоді на таких малявок не звертав уваги.

– «Ноут», кажете, зламався? – промовив Володя, не зводячи очей із дівчини. – Думаю, я тут зможу допомогти. То який там ти, Олько, пиріг спекла?

Олена Лайко, “Тернопільська Липа”


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.
Джерело: Тернопільська Липа   8762



Загрузка...