На Тернопільщині не забувають про інвалідів (Фото)

02.12.2017 13:13   Джерело: TeNews
Опубліковано : Зоряна Замкова

Як найчастіше відповідають нам люди, чиї життя перекроїла чи то сліпа випадковість, чи професійний недогляд, чи власна безпечність – особи з інвалідністю – на  наше «я вас розумію»? Найчастіше, з невимовним болем у голосі, вони констатують «хіба ви можете мене, інваліда, зрозуміти?»

Зрозуміти можемо. Хотіла додати «поспівчувати», але вкусилася за язик. Бо співчуття – це не завжди те, що потребують ці, треновані життєвими перешкодами, люди. За роки роботи у Фонді соціального страхування довелося познайомитися з десятками людей з особливими потребами, які абсолютно по-різному сприймають оточення, по-різному влаштовуються в дійсності, по-різному реалізовують себе. Їм жити непросто. І спілкуватись з ними теж буває непросто.

А буває і навпаки: самі люди з інвалідністю демонструють таку внутрішню силу як Нік Вуйчич, австралійський мотиваційний оратор, меценат, письменник і співак, народжений без рук і ніг. Саме його життєву історію навела, як особливий мотиваційний приклад на навчанні-семінарі для працівників управління та Тернопільського міського і районних відділень виконавчої дирекції  Фонду соціального страхування в Тернопільській області методист психологічної служби Тернопільського комунального методичного центру науково-освітніх інновацій та моніторингу Галина Несмашна. Адже працівники Фонду щодня спілкуються з інвалідами праці, потерпілими на виробництві, з тими, хто звертається після перенесених захворювань. І якісний особистісний зв’язок, відповідна професійна комунікація має прислужитися в допомозі людям, які приходять до Фонду. Як відбувається подібна комунікація і наскільки вона ефективна?

null

Галина Євгенівна поділилася з присутніми своїми знаннями та досвідом роботи, адже багато років працює з різними категоріями людей, допомагає психологічно реабілітуватись ветеранам АТО та їх родинам, тим, кому потрібна професійна підтримка.

-Людина, яка пережила фізичну травму необов’язково буде травмованою психологічно, - розпочала вона навчання. - Буває,  з часом пережите відпускає і людина вільно, спокійно говорить  про свій життєвий урок. Та частіше трапляється навпаки. Спогади в свідомості якимось збудником активізуються, відбувається переживання минулого сумного досвіду – флешбек - і люди не сплять, п’ють, замикаються у собі. Часто такий тип психологічного травмування, посттравматичний стрес спостерігаємо і в тих, хто повертається із зони бойових дій.

Гіперзбудження, тривожність, передчуття небезпеки виснажують, заставляють реагувати на події неадекватно. Такі люди можуть відмовлятися від допомоги і обмеження себе керує їхнім життям. Життя особи з інвалідністю різко змінюється – це може переживатися  як втрата – втрата майбутнього, втрата способу життя, колег, близьких, друзів, усякого, що оточувало людину і було важливим. Ця втрата  колишнього може проживатися різним чином. Спочатку настає шок, далі людина заперечує сама для себе: це сталося не зі мною.  Заперечення травми переростає у гнів та злість на все і на всіх, потім починаються торги з долею, які можуть завершитись депресією або примиренням. І останній етап, до якого найшвидше доходять сильні духом – це пошуки виходу, ідей, планів подальшої побудови життя.

Коли ми після навчання розмовляли з Галиною Євгенівною, пригадались кілька людей з області, які без обох ніг не лише дають собі раду, а й забезпечують сім’ї, живуть активним суспільним життям. Бути слабким - не патологія. Бути сильним - не даність, як от  кольору очей або форми носа. І те й інше - життєва позиція. Вибір, який кожен робить сам. Програма, яка визначає спосіб життя. Казала моя знайома: слабкі після пережитого люди, якщо переконають себе в тому, що слабкі, навіть якщо захочуть, не зможуть стати сильними. Варто переконувати себе в зворотньому. І сильним особистостям  теж потрібна та підтримка, яка так життєво необхідна слабким. Сильні ж часто сильні не тому, що їм так хочеться, а тому що нічого іншого не залишається, крім як бути таким і крапка.

Шукати ресурси варто, насамперед, в собі. І опиратись в непростих буднях соціально незахищених осіб на підтримку близьких та друзів. У всіх є проста потреба – щоб почули, зрозуміли, вислухали, допомогли. Найчастіше саме за цим і приходять потерпілі на виробництві до структур Фонду в області. Тому дуже важливо, як відразу почнуть знаходити спільну мову, доходити компромісу, співпрацювати, шукати взаємоприйнятні варіанти комунікації інваліди та представники Фонду.

null

Проте, як завжди наголошує працівникам начальник управління виконавчої дирекції Фонду в Тернопільській області Федір Бортняк, «ми  працюємо у сервісній службі , тому у роботі з людьми має превалювати закон та милосердя. Фонд – на  службі людям, - це кредо  підтверджується роботою з дня у день. Для такої соціальної роботи, варто вміти не лише вислухати людину, роз‘яснити та допомогти вирішити питання згідно законодавства, а й співпереживати їй. Наше завдання – почути людей, надати усім, нашим клієнтам максимум інформації стосовно допомоги, на яку вони можуть від Фонду розраховувати. І робити це якомога толерантніше, бо ці чоловіки та жінки – найважливіші особи, які звертаються до Фонду».

В установу часто приходять, як до функції - працівника, який має забезпечити страхові виплати, надати медико-соціальне забезпечення, інше, а не до живої людини. І бувають носії рентної психології, коли людина з обмеженими можливостями вважає: раз я інвалід – мені всі винні. Це один зі способів самовтечі від переживань, який лише шкодить самій людині.

Галина Несмашна пригадала з власного досвіду, як її навчив чоловік бути сильною. На коліно їй після перелому наклали гіпс, привезли додому. Ледве піднявшись на милицях вона гукнула чоловіка, аби той доправив її у ванну кімнату, але він відповів: сама йди. Образа, жаль до  себе застелили очі, шок від того, що ніхто не допомагає спочатку вибили з колії. Але за кілька хвилин вона зібралася і спробувала ступити на милицях кілька кроків. Виявилось, що це не так і важко – не вішати себе на когось. Слабкою стає людина не тому, що вона насправді слабка, а тому що може дозволити собі таку розкіш. Тому що поруч є той, хто дозволяє бути саме такою, той, хто готовий відповідати не тільки за себе, але і за тебе.

Здатність до емпатії, співпереживання – це дуже  важливі здібності. Вони розвивають людяність, якої не так вже й багато у світі. Вона має бути присутньою не лише в побуті, щоденному житті, але й у професійному.

Слухачі на навчанні дізналися чимало цікавого і потрібного в роботі і, напевне, винесли для себе ще одну важливу річ: "Є рани, які загоюються, коли людина рухається. Рівно те саме можна сказати про життєві невдачі. Не псуйте життя скигленням - дивіться вперед", - радить Нік Вуйчич.


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.
Джерело: TeNews  

Коментарі