Зоряна Замкова

Зоряна Замкова

журналіст, письменниця

Жахіття про тернопільських тюремних катів під час війни

Внутрішній звір найстрашніший

08.08.2017 12:52   Джерело: TeNews
Автор : Зоряна Замкова

Коли Іван розповідав, що бачив в тернопільській тюрмі, не міг чітко вимовити слова, заїкався, щось видушував десь аж з гортані, але виривалося якесь шипіння і хрип.

- В одному кутку очі. Видерті. Підметені в куток, щоб не послизнутись… В другому – язики вирвані та вуха… А крові стільки, що текла через поріг, попід двері тої катівні…

Михайло з нашого села виривав ті очі… І ще двоє з ним, наших, сільських, не німці, не поляки, наші… Мерзота…

Жахіття місцевих катів переказували усі, хто вмів говорити, бо люди хоч і боялись, та шила в мішку не втаїш. Троє їхніх односельців їздили до Тернополя на роботу. Щодня зустрічались із сусідами, говорили про пересування радянських військ на фронтах, розпитували, винюхували. Всі в селі знали, що ці троє – ще ті «служаки», за медальку рідну маму продадуть. Але щоб таке…

Війна знизила планку болю та його сприйняття. Однак людське в людині завжди наполегливо проростає і виокремлює ті закамарочки світла, які пригасають через горе і втрати, підсилює їх, загострює. Навіть ті, хто бачив смерть в обличчя, здригнулись від почутого. Навіть ті, хто знав цих катів, не міг повірити, що ще недавно казав до них «Слава Ісу..», позичав насіння чи чаркувався на весіллі. Те, що жило в цих трьох глибоко всередині, знайшло свій грунт і вирвалось, як виривається на пожежі чорний дим, коли протягом відчиняються двері. Виривається і обпалює, забирає дихання і життя.

До цього їх вважали людьми.

- Це не люди, а звірі, - казав сусід Іванові.

Читайте також

Серпень прилетів – до осені тридцять днів
Професійний утішитель – хто він?

- Ні, звірі не знущаються над своїми жертвами, підсумував Іван побачене.

Згодом хтось попередив Михайла, що село знає про їх звірства і повстанці полюють за ними. Спішно зібравшись, вони втекли. Вполювали їх хлопці аж на Київщині і етапом передавали додому.

Доправили і стратили. Показово. Одного ранку селом пройшов відгомін - наче придих на морозі – катів спалили. Місцеві хлопчаки хотіли притьмом подивитися, що ж там сталося, але батьки не пускали. Ніхто не йшов дивитися на груду попелу, якого не хотів навіть вітер розвіювати. Було страшно від думки, що живцем спалили, але мовчазна згода селян підтвердила вирок.

Лише Іван, перепустивши не одну чарчину після пережитого, якось сповідався дружині.

- Коли вони опиняться там, - казав з похмурою урочистістю, - там, в чистилищі, хай почують дещо від мене. Неправильно людям вмирати, особливо, коли вони молоді. Неправильно, та й годі. Якщо вже їм обов'язково потрібно вмирати, то нехай вмирають не в катівнях… Бог не створив такого криголама, який міг би зламати прозорий і міцний кришталь нашого життя. Це все людина… Це все її внутрішній звір, який ковтає душі…

Цей внутрішній звір множився і після війни якимись особливими спорами. Розростався доносами, виплітався зрадами, розсіювався брехнею та дворушністю.

Якими люди поверталися після евакуації, пізніше з фронту, коли вперше можна було не ховатися від обстрілів, не треба було чекати похоронок? Жодна сім'я не залишилася без втрат і сліз. Хата Михайла після війни вціліла. Дочка не змогла жити в селі, вийшовши заміж, вибралася далеко, аби забули. А дружина залишилася. В будинку, де димить піч, прожити можна, а де злість палає — не проживеш, кажуть японці. Але ця жінка своїм життям нівелювала народний досвід. Чорт дві пари постолів стоптав, поки їх з Михайлом докупи однакових звів. І коли чоловіка стратили, вона наче подвоїла запас злості та ненависті до людей. Ніколи в колгоспі не робила, ніде не робила, але завжди була «заслуженою» і привілейованою. Тимурівці з її подвір’я не виходили. Є люди в своїй власній свідомості до того бездоганні, що будь-яку підлість роблять наче ненароком і неодмінно - з позицій честі, «за покликом сумління». Навіть женучи корови до череди, вона умудрялася вклясти і погоничам череди, і сусідам, які виходили на вулицю. А люди відповідали їй взаємністю.

Щоранку на брамі великими літерами зяяв фарбований напис: «Михайло – КАТ!» Жінка до вечора витирала його, а через ніч знову проступали, наче кров’ю писані слова. Так тривало роками… Злість ніколи добра не скаже. Як і ненависть. Врешті, жінка перебралася до дочки, залишивши хату пусткою.

І стояла хата з розпанаханими часом вікнами, з покривленими від безпритульності дверима, з вицвілим смутком втрати. Тільки брама відтоді наче вивищилася, хоч покрилася іржею, бо ніхто не писав на ній страшні слова…


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.
Джерело: TeNews  



Загрузка...