– Як відрізнити в собі гординю і повагу до себе та самодостатність? Де одне, а де – інше? Які відчуття при цьому? – Чим корисна повага до самого себе та, як навчитися поважати себе?
Давайте з самого початку трохи відійдемо від прямої відповіді на ці питання та поговоримо про загальні, але надзвичайно важливі в цій темі речі, а вже потім, якщо дозволите, повернемося до більш практичних речей.
Перегляньте також:
- У Тернополі тривають роботи над створенням реабілітаційного центру
- Інспектора Тернопільської митниці спіймали на хабарі у майже 100 тис. грн
Немає сумнівів у тому, що «нормальність» людини визначається її правильною самоідентифікацією. У широкому сенсі, людина завжди шукала відповіді на питання, ким вона є. Скажу навіть більше. Над цим питанням міркували не лише філософи чи психологи, але й найбільші богослови Церкви – святі мужі та подвижники благочестя. Уся наша віра, її теорія та втілення на практиці – це не лише вчення про Бога, але й учення про саму людину. І саме тому в нас Християнська антропологія (вчення про людину ) не лише випливає з Христології (вчення про Спасителя), але й сама Христологія в певному сенсі випливає з правильних відомостей про людську природу. І, якщо хочете знати, саме тому чимало світових релігій є помилковими, бо навіть коли вони досить близько підходять до розуміння природи Бога, при цьому одночасно вони далеко відходять від розуміння природи людини, невірно відповідаючи на питання: ким ми є насправді. А це – ключове питання в релігії.
Саме слово «релігія» походить від латинського «релігаре», що означає «зв’язувати», чи, що точніше – «зв’язувати знову». Релігія повинна зв’язати людину та Бога живим благодатним зв’язком. Але лише правильна християнська релігія знає де шукати Бога, а де шукати саму Людину, щоб пов’язати їх. Наголошу ще раз: мало знайти Бога, потрібно знайти ще й саму Людину. Ось чому кожній дорослій, мислячі істоті необхідно не лише шукати Бога у всесвіті, але й шукати в цьому всесвіті саму себе та своє місце в ньому.
Це те, що стосується загальної картини. Якщо ж її звузити та сфокусувати сказане на конкретну особу, то слід сказати таке. Кожен із нас приймаючи певні релігійні вірування та усвідомлюючи певні норми психічного здоров’я, постійно трансформує, переводить власні теоретичні вірування, знання чи переконання в практику щоденного життя. Кожен із нас, розуміючи це чи ні, веде себе так, як це відповідає нашому рівню духовного та душевного розвитку. І на жаль, немає нічого дивного, що поруч із існуванням норми та християнського ідеалу існують і навпаки – приклади помилкового сприйняття Бога, інших, і навіть – себе самого. Мета Церкви – ввести людину в правильну систему цінностей, заохотити її до норми та правильної духовно-душевно-фізичної єдності. Істинна Церква повертає грішнику втрачену норму та робить все можливе, щоб кожна людина могла знову стати цілісною, здоровою, правильно розуміючи себе, свій світ і усе в ньому. Абсолютно всі богослужіння та проповіді, священнодійства та чини заведені саме для цього. Можна однозначно стверджувати, що без Церкви люди ненормальні не лише в переносному, але й цілком прямому значенні. У них відсутнє поняття норми, оскільки вони живуть не в реальному, а в уявному, сфантазованому світі.
Святі Отці, як дуже тонкі знавці людської душі та справжньої психології зауважували, що на своєму духовному шляху християни часто допускаються помилок, викликаних саме неправильним розумінням себе та свого власного місця в світі. Через схильність людської природи до гріха, всі ми часто помиляємося в цих питаннях, при цьому намагаючись обманювати не лише своїх ближніх, але й самих себе. Таке явище самообману в Церкві називають станом «прелесті». Це слово утворене з двох слів: «лесть» – це брехня, лестощі, омана, та «пре» – щось в особливо великий степені. Прелесть – це брехня в найбільшій степені, бо при ній людина починає брехати вже сама собі. Святі отці також пишуть, що після гріхопадіння кожна людина перебуває в стані духовного самооману, однак кожен із нас страждає від неї в свою міру. Найкращою ознакою того, що людина перебуває в перелесті є її ствердження, що вона вільна від цієї хвороби. Характерною особливістю стану прелесті також є те, що вона швидше є наслідком формально правильного, церковного життя людини, аніж вияву її гріховності. Чим ближче людина наближається до Бога, тим сильніше її спокушає диявол, нашіптуючи їй думки про власну унікальність та особливість.
Першими та найбільш очевидними наслідками стану прелесті є гріхи марнославства та гордині.
Марнославство (Слов. тщеславие) – це пристрасть людини, висловлена в непомірному самолюбстві, бажанні отримати від людей славу, повагу та поклоніння. Із точки зору психології, марнославство це наслідок невпевненості людини в собі, оскільки лише невпевнені в собі люди відчувають постійну потребу всім усе доводити та додатково шукати зовнішнього самоствердження. Впевнені люди мислять у зовсім інших категоріях, займаючись лише тим, що обирають самі, а не тим, що змушують робити власні комплекси. У них на таке немає ні часу, ні бажання, і найголовніше – внутрішньої потреби.
Іоан Златоуст писав, що на відміну від інших пристрастей, марнославство ніколи не приносить людині радості та задоволення, як це можуть приносити інші гріхи. Пияк хоч не довго, але відчуває насолоду від свого гріха, блудник – від свого, а ненажера – від свого. Але марнославство ніколи не може наситити людину, бо вона наче міраж – недосяжне для людини. Саме тому ця пристрасть і називається марнославством- марною (даремною, порожньою) славою.
Бажання отримувати добрі оцінки чи мати багато дипломів, замість пошуку знання – це марнославство. Бажання носити нагороди чи отримувати чини замість бажання чинити добрі справи ради Бога – це марнославство. Бажання «залишити свій слід у історії» неважливо яким способом – марнославство. Бажання бути лідером, начальником, завжди першим, особливо не маючи при цьому достатніх знань і харизми – марнославство. Бажання повчати, багато говорити, давати поради без просу – це марнославство. І навіть бажання професійно займатися спортом, наукою чи творчістю – це теж може бути завуальована пристрасть марнославствства. Марнославна людина – це егоїст, який любить лише себе, а іншим вірить лише в єдиному випадку – коли її хвалять чи коли нею захоплюються.
Пригадуєте в москалів прислів’я: «на миру и смерть красна»? Це стовідсоткове марнославство. Іноді люди заради задоволення власної пристрастасті готові віддати життя не лише в переносному, але й у цілком прямому сенсі. Звичайно, герої завжди існували та будуть існувати. В цьому ніхто не сперечається. Я лише, услід за Святими Отцями, пропоную нам зняти рожеві окуляри і прямо сказати, що не кожен герой таким є насправді за станом свого серця. На таких прикладах найкраще видно контраст між моральністю та духовністю.
- Духовна людина робить добрі справи через внутрішні спонуки та бажання виконати Заповіді, через любов до Бога та ближнього.
- Моральна людина хоч і шукає добрих справ, але робить це винятково заради людської похвали чи іншої, цілком земної та прагматичної користі.
Звичайно, як і кожна хвороба, марнославство має свої стадії розвитку: від ледве помітних, до цілком агресивних і зухвалих. Розпочинаючись, як незначне бажання людини голосно говорити чи відповідати на питання, які перед нею не ставили, крок за кроком, із кожним своїм подвигом і вдало завершеною справою, людина починає все більше вірити в свою унікальність та всемогутність. Крайньою формою марнославства є гординя.
Розвиваючись і прогресуючи, хвороба марнославства може дійти до своєї крайньої межі, за якою розпочинається смертний гріх гордині. Гординя – це пристрасть, при якій людина віддаляє себе від Бога, ставлячи між собою та Ним непробивну стіну самолюбства.
Гординя – це та пристрасть, при якій людина всі свої заслуги та таланти перестає пов’язувати з Богом, приписуючи їх тільки собі. У цьому стані духовно помутніння, вона перестає потребувати живого зв’язку зі своїм Творцем, а згодом узагалі втрачає його. Звичайно, при цьому вона може відвідувати храм Божий, вести благочестиве життя, чи навіть бути священнослужителем. Більше того. Оскільки стан духовного самообману збільшується саме від духовних подвигів, нерідко буває так, що в гординя настільки розвивається, що всі інші пристрасті на певний час затихають. Преподобний Макарій прямо писав, що людські пристрасті часто наче «докоряють» одна одній – самолюбству часто поступається місцем грошолюбство, а буває й навпаки. Але відомо, що іноді всі пороки залишають людину, залишаючи їй лише одну гординю.
Гордий нікого не любить, нікого не цінує, нікого не потребує. Його девіз – «Всі погані – один я хороший». І якщо марнославний про це лише думає, гордий це каже відкрито. Гордий не чує людей, він прямо вимагає покірності від інших, завжди впевнений, що без його мудрої поради нічого доброго та святого в інших не вийде. А далі – найгірше. У такої людини в голові поступово поняття «добро» та «зло» заміняються на поняття «моє» та «не моє». Все що моє, зроблене чи сказане мною – вірне, все не моє – помилкове, безглузде та немає жодної цінності. Звичайно, з часом така людина починає проживати своє пекло ще тут, на цьому світі. Вона залишається одна, оточена ворогами, неприятелями, поганими та дурними людьми, які просто не варті того, щоб із ними говорили. Подібний опис часто можна впізнати не лише в когось із своїх знайомих, але й у самому собі. Звичайно, це не завжди говорить про абсолютно пошкодженість нашої природи цією пристрастю. Але те, що ми вже дуже близького до цього – безперечно.
Такий стан справ неминуче змушує кожну людину задуматися, як знайти золоту середину між гординею та власним комплексом меншовартості. Звичайно, все що я щойно сказав – це лише тези. Насправді, в корпусі наук православного богослів’я існує ціла наука – Аскетика, яка займається вивченням людської природи, її хвороб і способів подолання цих хвороб. У нашій розмові ми лише частково торкаємося цих тем, але вони опрацьовані дуже детально та при бажанні їх легко знайти. Разом із цим, сьогодні певну проблему становить спроба поєднання досвіду древніх подвижників благочестя з досвідом і напрацюваннями сучасної психологічної науки. Часто використовуючи схожу термінологію, віруючі люди та академічні психологи говорять про абсолютно протилежні речі. І навпаки. Можна говорити різними словами, але про одне й теж.
У руслі розмови про гординю ми з’ясували, що це один із найбільших людських гріхів, який відкриває ворота всім іншим нашим пристрастям і порокам. Якщо людина забула про Бога, свідомо віддалилася від нього, то, як колись писав Достоєвський, їй стає дозволено все, бо вона сама тепер для себе і законодавець, і суддя, і адвокат. Однак, зовсім не потрібно думати, що протилежною до пристрасті гордині чеснотою є почуття власної нікчемності. Протилежною чеснотою до гордині є смирення. Смиренна людина – це людина, яка адекватно сприймає себе, знає не лише свої слабкості, але й сильні сторони. При цьому, вона прекрасно розуміє, що не лише її дарування, але й вона сама належить Богу. Вона не бореться за автономію від Бога, вона не намагається видати себе за ту людину, якою насправді не є. І вже точно, не потребує вдаватися до маніпуляцій, щоб замінити собою Бога для інших людей. При цьому, також, вона добре знає, що навіть будучи грішною вона завжди є дитям Божим, а відтак, варта любові вже тому, що народилася на цей світ і живе в ньому. Їй не потрібно жодним чином «заробляти» любов до себе. Смирення – це вміння постити, стримуватися, контролювати себе та відсікати все непотрібне. Дуже цікава етимологія цього слова. Смиренний – це той, хто живе «с миром» – з миром у своїй душі. При чому, маючи правильне розуміння самого себе, така людина добре знає, що для неї безпечне, а чого варто боятися, знає як та на що краще витрачати своє життя, а що зовсім не варте уваги.
Православна віра, практика та поняття про благочестя якої було скристалізовані на традиції монашества перших віків, ставила перед людьми неймовірні вимоги, правду кажучи – нереальні для людей нашого часу. Звичайно, дуже добре мати перед собою вічно актуальний ідеал, у якому не будеш розчаровувати з часом. Однак, при цьому також дуже важливо розуміти, що тримаючи в руках «Типікон» кінця V-го століття ми не маємо переносити в своє життя та у власні умови чернечий уклад святих отців Сходу. Принаймні, християнський ідеал полягає зовсім не в тому. Наше завдання не стати жителями V століття, чивучи в XXІ. І вже тим більше, нам не варто відчувати постійну власну нікчемність через те, що ми не можемо виконати всі його приписи у повній мірі. Наше завдання не мавпувати зовнішній вигляд благочестя, а втілювати його, в життя тепер, у свій час, у своїх умовах та по своїх силах.
Так само й слід розуміти, що особлива покаянна риторика, яка вживається в Православній Церкві не повинна заглушати в нас той християнський оптимізм, якого вчить Євангеліє. Так, ми грішні. Ми – перші з грішників. Але, Господь своєю благодаттю прийшов вилікувати нас та подолати наш гріх. Євангеліє це «Добра звістка» про наше спасіння, а не погана новина для людства, яке йде до пекла. Звичайно, Христос не раз попереджав, що люди будуть відповідати перед Ним за свої вчинки, і це правда. Але правда також те, що багатьох людей для більшої праці над собою більше стимулює не боязнь пекла, але синівська любов до свого Небесного Отця. Переконання, що Церква тільки й лякає нас пеклом, щоб усмирити та зробити покірними рабами, м’яко кажучи, сильно перебільшене. Бог хоче, щоб ми служили Йому, своїм ближнім і самі собі не з примусу, а з любові. А для того, щоб мати любов, людина повинна бути вільною. Вільною від гріхів, пристрастей і неправильного уявлення про саму себе.
– Як відрізнити в собі гординю та самодостатність? Де одне, а де – інше? Які відчуття при цьому? І чи страждають від гордині самодостатні люди?
Гординя та самодостатність це одне й теж. Самодостаність – це брехня та ілюзія, бо всі ми залежимо не лише від Бога, але й один від одного. А відтак, кожен, хто себе називає самодостатнім – або хоче лише вас обманути, або ж перед цим він уже обманув такою думкою сам себе. У «самодостатньої» людини переконання, що вона найкраща людина на землі, а інші їй і не потрібні. При цьому, вона живе наче наркоман, постійно шукаючи нових зовнішніх доказів гордиливих власних думок. А оскільки без покаяння горда людина кращою стати не може, все що їй залишається – це принижувати інших і маніпулювати ними.
– Що таке повага до себе?
Повага до себе, чи почуття власної гідності – це здорове відчуття людини цінності людської, а відповідно, власної природи. При чому, як мені здається, тут мається на увазі саме наша сутність, а не іпостась, як би це сказали Святі Отці. Людська гідність найперше стосується того, що є у всіх без винятку людей і належить нашій природі, а не особистим характеристикам. Повага до себе – це усвідомлення та прийняття людиною величі власного богосинівства. Кожен із нас є Дитям Божим, створеним на Його образ. А тому, розуміючи цей факт так добре, як це лише можливо, було б величезною помилкою жити так, наче ми дійсно походимо від мавпи. Після гріхопадіння Адама, “людина -звучить гордо” лише тоді, коли ми думаємо про велич і досконалість людської природи, а не аналізуємо чиїсь конкретні вчинки, помисли та мрії.
-Як риси самоповаги помітно в інших?
Одними з найбільш очевидних рис, які помітні у впевнених людях, чи тих, які себе поважають і приймають – це спокій, внутрішня шляхетність, зібраність, віра у важливість своєї роботи та довіра до себе. Впевнена людина дозволяє собі помилятися, а після помилки аналізує не себе, але причини помилки, намагається виправитись, а не займається показовим самобичуванням, гнобленням самої себе на “публіку”. Впевнені у собі люди ніколи не будуть «йти по головах» в кар’єрі будь-якою ціною, але навпаки – щиро та з величезним задоволенням захочуть допомагати іншим досягати власних вершин. Впевнені люди народжують психічно здорове потомство, і вже з перших місяців життя власних дітей дають їм упевненість у тому, що цей світ дружелюбний до них, хоча його зовсім не можна назвати ідеальним. Впевнені люди не будуть робити пірсингів, татуювань і жодних модифікацій тіла, бо приймають та люблять себе незалежно від того, яким поглядом на них дивляться інші. Впевнені люди ніколи будуть виснажувати себе ревнощами та доводити до істерик через це своїх партнерів. Впевнені люди ніколи не будуть стимулювати в собі розвиток неврозів, ковтаючи чергову образу, терплячи начальника-самодура чи невідповідної власному рівню роботи. Вони одразу вирішують усі справи, не відкладаючи на потім, особливо неприємні. Зрештою, поведінка людини зі здоровою самооцінкою – це нормальна, повноцінна поведінка людини. Вона веде себе здорово та повноцінно в будь-якій ситуації.
– Як на нас впливає гординя? Чим шкодить а чим, може, й помагає?
Гординя робить наше життя нестерпним, Немає жодної важливої, цінної справи, де б нам стала в пригоді гординя. Ця пристрасть – це духовна сліпота, це окремий світ, побудований у фантазіях однієї людини. Цей світ без Бога, без любові, довіри та доброти. Пригадується історія з древнього «Патерика» – збірки історії життя та повчань Святих Отців. Так ось, одному подвижнику благочестя під час молитви з’явився диявол у вигляді ангела. Переодягнений диявол розповів монаху, яка сильна його молитва в очах Божих, про його неймовірну святість і безпристрасність. Він навіть йому сказав, що очевидно в нього тепер є дар чудотворіння та вміння ходити по воді, як це робив Спаситель. Спокушений, прелестний монах настільки загордився собою, що одразу ж вийшов спробувати свою нову можливість. Він дійсно пройшов багато по морю, але як тільки диявол його завів на найглибше місце, одразу ж його там і утопив. Немає сумнівів у тому, що це не лише реальна подія, але й символ духовного життя кожного з нас. Диявол спокушає нас даруваннями, але хоче за це надто велику ціну.
– Як спілкуватися з людьми, які живуть в гордині? Чи варто?
На жаль, більшість людей сучасного світу живуть з марнославством чи гординею. Просто, в кожного своя міру чи свій власний спосіб прояви. Тому, питання спілкуватися чи не спілкуватися з людьми враженими цією пристрастю просто не стоїть. Інша справа, що ніхто нас не змушує обирати такі нездорові стосунки (а в психології вони часто прямо називаються «токсичними стосунками») за норму власного життя. Насамперед, варто розбиратися з мухами у власній голові та власному серці. І лише в міру того, наскільки ми будемо допомагати самі собі, ми зможемо і бачити кращий вихід із ситуації стосунків із такими людьми. У будь-якому випадку, слід пам’ятати дві речі. Починати потрібно з себе, а в багатьох випадках допомогти нам зможе лише спеціаліст – священик або психолог.
– Чим корисна повага до самого себе та, як навчитися поважати себе?
Самоповага це не є щось стороннє для людини. Це частина її психічної діяльності, це частка її душа. І, насправді, це самоповага це не лише плід народжений розумом, але властивість, яка є наслідком правильного духовного-душевного життя. Хоча можна сказати й навпаки – правильне духовно-душевне життя приводить людину до здорової, Євангельської любові до себе. Христос навчав, що люди «багато цінніші за польові лілеї». Не варто та небезпечно вести себе, забуваючи, що ми не лише частина природного світу, але й його вершина. Подумайте про те, що ми лише зовні сходжі на мавп. За своєю природою ми – богоподібні. Від Бога в нас багато більше, ніж від усіх тварин разом узятих. Зрештою – це особистий вибір кожного, кому уподібнюватися – Христу чи приматам, і за кого себе вважати. Божком чи нікчемою. Особисто я б усім нам радив залишатися людьми зі здоровим ставленням до себе. Не впадати в відчай після гріха пам’ятаючи, що Господь готовий допомогти нам встати. Однак, і зловживати Христовим милосердям я б також не рекомендував. Золота середина – це найкращий шлях у всьому.
– Чому ж гординя – гріх?
Окрім того, що ми вже згадали про природу гордині, хотілося б ще зауважити, що це не просто гріх, а пристрасть – насінина гріха, яка є перешкодою людині до духовного росту. «Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать». Для людини, яка шукає спасіння важливо не те, як вона виглядає в очах людей, чи тим більше – в своїх власних очах. Нами керує лише одне – пошук благодаті Божої, яка здобувається смиренням і тверезим поглядом на себе. Згадаймо, що перший гріх у всесвіті – це гріх годині сатани, який настільки загордився своєю досконалістю, що сам захотів стати Богом. Його приклад повторює кожен із нас, коли волю Божу заміняє власними пристрастями та забаганками. Гордій людині ніякий Христос не потрібен, бо Спаситель потрібен лише тим, хто гине, а вона не тільки не визнає себе хворою, але навпаки – в своєму безумстві вважає себе найздоровішою з усіх, кого зустрічає на власному шляху.
– Які причини – гордині? А які – елементарної поваги до себе?
Причина гордині – відпадіння від Бога. Причини поваги до себе – здоровий реалізм. Якщо спасіння людини це дія співпраці – синергії – Бога та людини, то для всякої нормальної людини є суттєвим заохоченням бачити свій власний прогрес на цьому шляху. Не завжди потрібно заперечувати та відкидати, як щось зовсім нікчемне всі добрі справи людини. Люди ж різні. Комусь для зросту потрібно нагадувати про пекло, комусь про рай. Для людей із заниженою самооцінкою, що являє собою інший бік гордині, дуже часто типовою поведінкою є саме акцентуація на негативі. Вони навіть розуміючи, що існує Царство Боже для християн, все життя готуються до пекла не тому, що грішні, а тому що не дозволяють собі щастя та радості навіть тут, на землі. Це патологія, яку потрібно лікувати в спеціаліста.
– Як подолати гординю в собі?
Долання людиною своєї гордині, себто, повернення її до найбільш тверезого та здорового погляду на себе – це завдання усього її життя. Не може бути людина щасливою в світі, невірно сприймаючи саму себе, неадекватно оцінюючи свої можливості та заслуги. Небезпечно виходити з вікна сотого поверху обманюючи себе, що в тебе є крила, коли насправді їх у тебе немає.
Для боротьби з гординею є чимало засобів, серед яких піст, милостиня, молитва, добрі справи. Однак, у кожній добрій справі ми повинні чудово розрізняти, де наша частина робота, а де – Господня. І найголовніше – першим кроком для подолання гордині є чесне та свідоме визнання цієї проблеми в собі. Неповага, байдужість до чужих думок чи чужого часу, користь і життя за чужий рахунок, відсутність критичного погляду на самого себе, невдячність, бажання всім подобатися, максималізм і надто велика вимогливість до себе, переконання, що все повинно бути тільки по-вашому, що потрібно контролювати і ніхто без вас не справиться – це все ознаки марнославства та гордині.
І хоча, в кожному конкретному випадку потрібні особливі та конкретні поради, ви вже сьогодні можете почати боротьбу з цією пристрастю. Яким чином? Свій шлях до спасіння та зцілення можна почати з простих справ, перебуваючи у максимально можливому в вашиш умовах послуху іншим людям, скажімо, виконуючи роботу, яку колись вважали для себе принизливою та низькою. Почніть із поваги та уважності до співрозмовника, намагаючись не тільки слухати, але й почути його. Частіше говорити «дякую» людям, які зробили щось для вас добре.
А головне – намагайтеся приймати людей такими, якими вони є, з усіма їх недоліками та чеснотами, пам’ятаючи, що першим до пекла пішов апостол Христовий, а першим раю сподобився розбійник – убивця та грабіжник. А ще не треба забувати, що в багатьох випадках непомірна гординя є наслідком або причиною психічних хвороб. Так, дві протилежні захворювання – манія величі та манія переслідування випливають саме з непомірної акцентуації людини на самому собі, власних відчуттях і переживаннях. А тому, ще раз підкреслю, що при найменших сумнівах не варто легковажити консультацією в спеціаліста – досвідченого духівника, психолога чи психотерапевта.
Одна з проблем сучасного суспільства – це те, що ми не вміємо та не хочемо вчитися вірно розставляти власні пріоритети. Ми табуюємо розмови смерть, боїмося, не хочемо говорити про фізичні хвороби, інвалідів та обездолених і страшні хвороби невинних дітей. Ми закриваємо очі на все, що нам неприємне, думаючи таким чином усього цього позбутися. Це інфатилізм, незріла позиція дорослої людини.
Але багато більше шкоди ми завдаємо собі тим, що ховаємо від себе власні внутрішні переживання. Ми боїмося визнати та вголос заявити про власні духовні та душевні потреби. Яка користь людині, що весь світ здобуде, а душу свою занапастить? Яка користь із усього світу, якщо інший світ –той мікрокосм всередині нас болить і кровоточить?
Нехай Господь Бог, який колись уздоровив кровоточиву жінку лише одним її доторком до ризи Спасителя, уздоровить і допомагає кожному з нас стати духовно-, душевно- та фізично здоровими, повноцінним членом Церкви та суспільства. Молімося, щоб Сам Христос за руку провів нас до Свого Царства, турботливо та по-батьківськи ведучи вузькою та тернистою дорогою, між нашою гординею та відчуттям власної нікчемності.
Спілкувалася Наталія Лазука
