Неподалік Тернополя є замок, у якому звичайна жінка собі зробила хату

09.11.2016 22:55   Джерело: Тернопіль Наживо
Опубліковано : Олег Жак

Якщо незвичайне з самого народження оточує тебе щодня, то і ставишся ти до нього як до звичайнісінької буденщини, пише "Тернопіль Наживо".

 

От і 69-річна Стефанія Балой із селища Микулинці не розуміє, чому з таким подивом і захватом сприймають приїжджі місцерозташування її житла. Не княгиня, графиня і взагалі людина без слідів “блакитної крові” принаймні на три покоління вниз по генеалогічному дереву, вона народилася і досі (!) проживає у справжньому старовинному замку. “Ви чули?! У Микулинцях якась сім’я самовільно захопила замок і стверджує, що він по праву належить їй ще з давніх часів!” Саме така чутка докотилася нещодавно до вух авторки цих рядків,викликавши професійний рефлекс якнайшвидше “розкопати” сенсацію. Під час відрядження у Микулинці виявилось, що все зовсім не так, але все одно дуже цікаво.

 

Наприкінці 20-х рр. ХХ ст. володаркою Микулинецького замку була графиня Юзефа Рей. А у неї була улюблена покоївка Анна – не просто служниця, а права рука, бо могла і читати, і писати, і купу різних дрібних справ у містечку замість пані вирішити. Анну свою графиня любила, а що та була сирота, то ще й опікувалася нею. Тож коли дівчина вийшла заміж, дозволила їй із судженим, поки не збудують власну хату (матеріали для будови теж подарувала), пожити у замку. Там, у приміщенні з вікнами-бійницями на вже сухий оборонний рів, і народилася у 1933-му маленька Стефанія. Власний дім її батькам збудувати не судилося. Батька призвали до війська, звідки він уже не повернувся, загинувши 10 травня 1945-го на території Польщі.

 

На той час минуло вже кілька років, як померла і стара графиня, поховавши перед тим і підкошену тифом доньку. Сина вельможної пані також забрала війна. Тож Анна, мати Стефанії, залишилась у замку сама з двома доньками. Коли Микулинці захопили німецькі війська, на подвір’ї, оточеному старезними мурами, стояли танки, а в самому замку квартирували солдати. Коли прийшла Радянська армія, там влаштували ветеринарний лазарет – звозили для лікування поранених у боях коней. Тоді ж спалила Анна у пічках всю деревину, що її колись графиня виділила для будівництва дому. Не “попросили” пані Анну із замку і з утвердженням радянської влади. На житло без елементарних зручностей ніхто не претендував. А що замок уже здобув статус неабиякої пам’ятки історії та архітектури, то жінці за скромну плату запропонували працювати при ньому сторожем. Вона погодилася. “Мама усе тут дуже любила. Здається, що знала і ревно оберігала кожний камінчик”, – каже Стефанія Григорівна.

 

На початку вісімдесятих чоловік Роман разом із товаришами самотужки протягнули до фортечного муру водопровідну трубу. Лише з тих пір не доводиться носити воду здалека, бо стара замкова криниця засипана ще бозна-коли. А опалюють в оселі Балоїв і досі дровами. У 1983-му пані Анни не стало. Офіційно сторожувати замість неї ні дочка, ні зять не погодились, бо обоє мали тоді роботу, яка їх влаштовувала. А що фактично споруда все одно залишалася не без нагляду, то на тому й сталося.

 

Нині напівзруйнований фортечний мур мало асоціюється з неприступністю. Через подвір’я всередині кам’яного кола микулинчани навіть стежку протоптали, скорочуючи таким чином шлях з однієї частини селища до іншої. Тут же у Балоїв – город та нехитра господарка, а їхні квартиранти (площа житла дозволяє ділитися з іншою сім’єю) постійно ставлять тут авто.

 

Тобто, окрім історії та архітектури, є що охороняти, з чим блискуче справляються дві солідні вівчарки та надзвичайно голосистий і спритний “дворянин” Босий. Словом, непоміченим на подвір’я замку навряд чи хтось може пробратися навіть глупої ночі. А ще якби потенційні зловмисники знали про тих “охоронців”, що “в ямі”…

 

Розмовляючи з людиною, яка майже сімдесят років прожила у старовинному замку, я не втрималася, щоб не запитати про привидів. У відповідь почула:

 

– Одного разу я таки точно його бачила! Була тоді ще молода, незаміжня. Приходжу пізно з гулянки, стукаю, а мама чи заснула, чи навмисне не спішить відкривати, щоб я знала, як опівночі повертатись. Раптом бачу – від підвалу, куди німці у війну скинули дванадцятеро розстріляних совєтських вояків, пливе до хати наче біла хмарина. Я злякалася, почала сильніше стукати у двері і кричати мамі: “Відчиняй, бо біда!”, то те біле зупинилося, постояло трохи та й повернулось назад до підвалу. Якраз ще наш тодішній квартирант надійшов, то теж встиг побачити, а обом привидітися не могло. А ось ще про привидів. Мама розповідала, що ще коли була маленькою, то у підвалі, над яким зараз ми живемо, жив коваль. Мав дочку, яка народила позашлюбну дитину. То батьки її за це поїдом їли, аж злягла і скоро померла, залишивши те дитя сиротою. Поховали її, за звичаєм, в білій сукні, а потім люди не раз бачили, як дівчина в білому заглядала у нижні замкові вікна.

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Секрет українськості

 

Десь приблизно у 55-му якийсь чоловік з фотоапаратом приїхав. Ходив тут, знімав, розпитував. Спитав маму про те, чи не боїться вона тут жити. А вона відповіла напівжартома: “Нє, мене тут 12 вояків стерожують”, – і розповіла йому про тих вбитих.

 

Видно, потім і він переповів, кому треба, бо незабаром приїхали до нас працівники військкомату. Дістали вояків і забрали для поховання. Але тільки дев’ятьох, бо решта виявилися у місці, куди з військкомату полізти не наважились, боячись обвалу. Так що ті бідні троє і досі там.

 

Обстановка в оселі Балоїв, що знаходиться в товщі фортечного муру, більш ніж скромна. З часом будівля все більше потребує капітального ремонту. Все вразливішими стають могутні стіни довкола. А цього року їм завдав шкоди ще й рідкісний для цього регіону землетрус, епіцентр якого знаходився якраз біля Микулинців. Стіни та стелі потріскали від нього у багатьох будинках селища. Впав і шматок замкової огорожі. Стихія, як і час, не шкодує і найцінніших історичних пам’яток. Подекуди на “рани” Микулинецького замку аж боляче дивитися, попри це, він продовжує притягувати увагу приїжджих. Останніх в селищі багато через лікувальний заклад, де використовують цілющі сірководневі грязі.

 

До того ж поряд – міжнародна траса, з якої, щоб подивитися на історичні маєтки своєї співвітчизниці “грабіни” Юзефи, частенько звертають транзитники-поляки. На одну таку групу пані Стефа ображена, бо так вже гречно й переконливо просили дати старовинні фото з її сімейного альбому, щоб скопіювати їх в Польщі, що погодилась, віддала. Казали – за кілька днів перешлють чи передадуть машиною назад, але з тих пір минуло багато часу, а дорогих серцю реліквій нема.

 


– Пані Стефо, а останнім часом вас звідси не пробували виселити? Давно готовий проект спорудження тут сучасного мотелю.

 

– Так, ніби мали будувати тут гостинницю і бар, – відповідає вона. -А нам з чоловіком пропонували у п’ятиповерховому будинку недалеко двокімнатну квартиру. Але тут у нас набагато більше місця, і адвокат підтвердив, що маємо право вимагати рівноцінну площу, тому відмовились.

 


Врятувати древню споруду, одну з найоригінальніших з-поміж більш як тридцяти подібних на території області, коштує ой як недешево. У сто п’ятдесят тисяч гривень обходиться лише виготовлення проектної документації для реставрації. Десь два з половиною мільйони необхідні для її проведення. Для того ж, аби перетворити споруду на сучасний мотель із збереженням привабливої старовинної “обгортки”, потрібно приблизно понад вісімсот тисяч уже не гривень, а доларів. Ескізну пропозицію такого переобладнання Львівський інститут “Укрзахідпроектреставрація” розробив на замовлення обласного управління архітектури ще на початку дев’яностих. Вона передбачає максимальне збереження пам’ятки та оптимальне пристосування її під чотиризірковий мотель-“лялечку” з усією належною інфраструктурою. Немаловажно і те, що в ході реалізації цього проекту була б можливість комплексно дослідити замок та прилеглу територію, де залишилось ще чимало інтригуючих “білих плям”. Ходять, наприклад, наполегливі чутки про те, що від замку до колишньої княжої столиці Теребовлі веде довжелезний підземнийхід.

 

Провідний спеціаліст управління архітектури облдержадміністрації Ярослав Пелехатий повідомив, що здійснення задуму вирішальною мірою залежить наразі від запланованого прокладання автомагістралі Ліссабон – Київ, котра має пролягати якраз попри Микулинецький замок. Почне будуватися магістраль – обов’язково з’являться й інвестори, бо вкласти гроші в такий мотель буде безперечно вигідно. А ні – то й майбутнє пам’ятки під великим знаком питання. Давно відоме пану Ярославу (великому знавцеві всіх “замкових справ” області) і “поселення” у тамтешній фортечній стіні. Він підтвердив, що воно має цілком законний статус звичайної комунальної квартири. З точки зору охорони пам’яток історії та архітектури порушень теж ніяких немає. Навпаки, споруда збереглася набагато краще, ніж такі самі, за якими більше десяти років не наглядає ніхто.


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.
Джерело: Тернопіль Наживо  

Коментарі