У День поезії студенти педуніверситету спілкувалися з поетом і письменником Петром Сорокою

31.03.2016 18:53   Опубліковано : Катерина Богуславська
Джерело: TeNews

Фото з мережі Інтернет

В бібліотеці Тернопільського національного університету відбулася знакова зустріч студентів з українським поетом, письменником, літературним критиком Петром Сорокою, приурочена Всесвітньому дню поезії.

 

«Що таке поезія? – розпочав Петро Іванович. – Ніхто не знайде відповідь, бо кожен розуміє це мистецтво по-різному. Справжні вірші з’являються тоді, коли падають з неба. Одне слово зазвучить, інші нанизуються. Істинний поет ніколи сам не пише – це диктується згори. Це потік, який неможливо спинити. Гарний приклад – Франко. Той за день міг написати понад шістдесят сторінок. Моїх сил вистачає на двадцять-тридцять. Завше я прошу дружину допомагати мені. Вона сідає за комп’ютер, а я ходжу поблизу та надиктовую свої вірші чи прозу».

 

Починав письменник творчий шлях, як і більшість письменників – із віршів.  Перша його лірична книга – «Крона роду». Зараз він автор поетичних книжок «Я так люблю», «Ладан осені», «Лісові псалми».  Вірші Петра Сороки були удостоєні обласної літературної премії імені Іванни Блажкевич. Водночас дитячі вірші письменника друкують журнали «Малятко», львівський «Дзвін», пряшівська «Дукля».

 

Письменник зізнається у великій любов до книг: « З малих літ сам навчився читати. Було, стою на подвір'ї з книгою в руках. Побачу котрого, та й питаю: «Тітонько, скажіть, котра то літера?» Отак і вивчився. А зараз інакше діти вчаться. Не хочуть вчитися.»

 

Петро Сорока розповів, що протягом життя прочитав чотирнадцять тисяч книжок. Поступово виробив техніку швидкісного читання.

 

За словами поета: «Добрий філолог, аби виробити лексичний стиль, не тільки повинен багато читати. Кожен письменник має вести свій щоденник. Немає нічого цікавішого, аніж, щоденники. Таку форму жанру вважаю  найближчою для себе. Є два типи письменників – які ведуть і ненавидять щоденники. Я, особисто, веду чотири види щоденників: літературний – опублікований у «Слові Просвіти», іронічний, інтроверсійний та «денник» для самого себе.»

 

Під час зустрічі знайшлися охочі виступити зі своїми віршами.  Свою поезію читали: Іваницька Тетяна «Я вперше побачила осінь», Фестрига Роман «Пам’ятаєш», Піндера Зоряна «Якщо кругом тебе…», «Не спи, коли дощ…», Шевченко Валентина «Дощ», «Ностальгія», Оксана Давосир «Потаємне», «Засіймо у серці добро». Ці вірші були сповнені глибокого змісту, сильних, високих почуттів. Долучилась до молодих талантів і доцент кафедри німецької філології та методики викладання німецької мови Рокіцька Наталія Володимирівна. Із численного доробку поезій пані Наталія прочитала студентам декілька вибраних: «Не покидай, мене, любове», «Нехай смутку не буде між нами», «Любове моя!». Наостанку викладач побажала кожному великої творчої снаги та не втрачати канал спілкування з духовним єством.

 

Хочеться сказати, що зустріч була цікавою та пізнавальною. Петро Іванович, справжній майстер слова, виступав блискуче. Його слова та думки дійшли до кожного серця, і мабуть, вцілили у ту правильну точку, коли всякий візьме у руки книгу чи то поезій, чи то прози та прочитає бодай одну сторінку…

 

Під час зустрічі у Всесвітній день поезії студенти демонстрували і свої таланти - зачитували власні вірші:

 

Фестрига Роман

Пам’ятаєш,
Як назвав тебе своїм щастям?
А чому – знаєш?

Бо у прикрі хвилини темряви,
Ти ставала світлом,
І білила життєві плетива,
Візерунками вітру.

Ось що гріє, бентежить серце,
У муках народжує пристрасть,
Душі не потрібні рельси ,
Вдома краще: чай, вірність.

За вікном… А навіщо воно?
Там щось знову про осінь та зливи,
Ми закутаємось у кіно,
Ми щасливі.

 

 

Іваніцька Тетяна

Я вперше в своєму житті побачила осінь

Таку самотню, меланхолійну та мовчазну,

Таку, що пробирається за комір і просить

Любити її більше за свою жадану весну.

 

Моя осінь, тихий відбиток печалю й жалю,

Ти пробач, що не навчилася дихати з тобою.

Милий, ти пробач, що більше тебе не люблю

І не візьму тебе у холодну зиму із собою.

 

І нехай круговерть багряного дикого листя

Забере у своєму вальсі всі незгоди й жалі,

А осінній дощ, що щемко по ночах іскриться

Обніме і за все... замість мене... подякує тобі.

 

 

 

Павко Ірина

Усі пишуть вірші про весну, про зиму,
про осінь холодну і літо жарке.
Чому ж ми не пишем про
Дощ, Сонце, Зливу?
Адже в душій нашій Вітер живе.
Чому саме Вітер?
Бо він же нестримний,
холодний, пронизливий,
такий же легкий.
А люди сьогодні: холодні, зрадливі,
хитрі, відчужливі та трішки хтиві.
Завжди спішать жити,
кохати не хочуть,
життя в нас одне – Ви цінуйте його.
Не будьте як Вітер, як Сонце, як Злива
Ви будьте собою-бо Ви є Людина!

 

 

 

Давосир Оксана

Засіймо у серці добро!

 

Які різні люде живуть на землі

Хтось точить на когось свої пазурі

Хтось з когось сміється, не бачить себе.

Когось душить зависть, за що не збагне.

Подібні ті люде до різних тварин

Інстинкт їх керує в житті не один.

І глянеш мов миша у своїй норі:

Сидить собі тихо, боїться вгорі.

А інший змією зав’ється у ніг

Та жіло у серці навіки зберіг

Ще інший лисицею бути готовий

Але чи  є щирим солодке те слово?

Є люди – зозулі, а є – ластівки

Є люди сороки, є сови, граки,

Є лебеді білі, а є журавлі

Такі вони різні усі на землі

У кожній людині сидить собі птах,

А може, гризун, чи хижак у руках,

Бо тримається міцно і вилізе враз

Бо хтось ненароком зачепить якраз.

Хай кожен погляне з польоту пташини

Чи в ньому лишилось ще ймення людини,

Щоб бути достойним носити імя

У душу свою заглядаймо здаля

Щоб часом не стати подібним до звіра

Нехай у душі не зотліє ще віра,

Щоб злу неможливо здолати добра.

Засіймо його, щоб у серці цвіло!

 

 

 

Піндера Зоряна

 

Якщо кругом тебе сутінки темряви,

Не плач, не впадай у відчай.

Промінчик радості в чорні теміні

Кинь, і там стане світло.

 

Коли падає дощ і всі ховаються

Під парасольками простоти,

Знай це небо людям всміхається,

Посміхнись йому і ти.

 

І не треба вішати носа,

Якщо трапиться раптом нещастя,

Це всього лиш сходинка для того,

Щоб в майбутньому стати кращим.

 

 

 

Шевченко Валентина

 

ДОЩ

 

За вікном ідуть сумні дощі,

А на столі стоїть гаряча чашка кави.

Чомусь так холодно і одиноко на душі,

І лиш самотність малюва холодні барви.

Коли усе набридне ти встаєш,

Хапаєш одиноку парасолю і ідеш.

Ідеш для того, щоб почути дощ,

Послухати його сумну історію кохання.

Кожна краплинка – це чиєш життя,

Хтось одинокий, а хтось навпаки щасливий.

І тут ти думаєш про сенс буття,

І про проклятий дощ, який щораз мінливий.

Послухавши історія краплин,

Ти знаєш про усе, що так далеко.

І навіть про журбу морських перлин,

І вовчого виття безкрайнє ехо…

 

 

 


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до наших груп і сторінок у ВКонтакті і Фейсбук.
Джерело: TeNews   515
Loading...