Останнім часом в Україні набирає «обертів» нездорова тенденція: люди ще за життя ставлять собі на цвинтарі пам’ятники і доглядають власне місце майбутнього захоронення. До такого могли додуматись тільки наші винахідливі українці. І нікому навіть на гадку не спадає, яка за цим криється біда.
Історій з «власними» могилками – безліч. Найбільше мене вразила ось ця. Донька приїхала з Португалії у традиційну серпневу відпустку до матері. Працює в цій країні вже понад п’ять років. Збирається повертатись додому в Україну назавжди. Якогось дня поїхали провідати батькову могилу. Уявіть собі її стан і відчуття, коли біля батькового пам’ятника вона побачила ще один – материн. З фотографією, написом, датою народження і тире (дату смерті допишуть). Ну, і поетичні рядки про те, як за нею сумують діти, онуки, родина. Мою знайому (з етичних міркувань назвемо її Ольгою), немов хто окропом обдав, аж заціпило, не може й слова видушити з себе. А матері хоч би що: дістала із сумки пластикову пляшку з водою – намочила ганчірку і заходилась натирати до блиску темний граніт. «Мамо, ви що? То це я гаратаю там на пана, а ви так зберігаєте мої гроші?!» – нарешті оговталась донька. «А яка різниця, все одно ж тобі доведеться мене ховати, а де гарантія, що на той момент у тебе вони будуть. А так дивись, я тебе вберегла від зайвих клопотів» – резюмувала матуся. «Мамо, чи ви при своєму розумі? Та ж я збиралась дітям житло купувати, хіба ви не знаєте? Добре, а ви не могли дешевший пам’ятник замовити? Кому треба ця дороговизна і помпезність? Богові? Йому і татові молитви наші потрібні» – Ольга затулила обличчя руками і розплакалась. Плакала вона й тоді, коли розмовляла зі мною по телефону і розповідала цю дику історію.
Перегляньте також:
- Українські школи наповнені приблизно на 70% потужності
- На Тернопільщині переселенці можуть отримати грантові кошти на відкриття власної справи
Читайте також
Інший відомий у нашому місті чоловік ще й хвалиться цим: «Це єдиний чоловік, до якого можу піти на цвинтар, поговорити і вилити душу. Розказати йому можу що завгодно, він з усім мовчки погоджується». Так то воно так. Пам’ятаєте фразу одного з комічних радянських кіногероїв, яка згодом стала крилатою? «Так він же пам’ятник!». Жарти жартами, але ні для кого вже не секрет, що окрім видимого світу існує ще й невидимий. Наше ім’я – це космічна програма, яку ми проживаємо (реалізовуємо) упродовж життя. Недарма ж існують словники власних імен, в яких записана інформація про кожне з них. Що відбувається у даному випадку? Людина добровільно «здає» себе у світ нижнього астралу (потойбіччя). А там тільки й чекають… Спочатку намір про пам’ятник, потім думка, потім слово, потім реалізація думки через слово, дія – і встановлюється міцний зв’язок із світом мертвих. Людина ще ніби й жива, але вся її енергія відкачується у нижні світи, а там дуже багато голодних, які харчуються енергією тих, хто в депресії, спився, хто став на шлях збоченства тощо). Згодом у цих людей-пам’ятників з’являється купа болячок як на фізичному так і ментальному рівні (найпершими проявляються депресії, нервозні стани тощо). Відразу загострюються давні хронічні захворювання, які потім (чомусь) не піддаються лікуванню. «Прив’язавши» себе у такий спосіб до цвинтаря, така людина хоче вона того чи ні, час від часу подумки згадує за це місце (власну могилу) і цим тільки, водночас, ускладнює ситуацію і підсилює ще більше невидимий зв’язок з потойбічним світом. Дивує інше. Саме від таких людей найбільше можна чути нарікання на Бога, на долю, на інших. Мовляв, винні всі – тільки не ми. Спотворена форма сучасного духовного невігластва.
Богові потрібні пам’ятники? Розсмішили, чесно. Господу не потрібні матеріальні речі. Він чекає від нас добрих вчинків, сердець, наповнених любов’ю, смиренням, співчуттям, милосердям, терпінням і покаянням. Чим більше в людини его, тим більше вона зациклюється на матеріальних потребах. А це ніяк не сприяє духовному росту.
