Відомого живописця і графіка, члена Національної спілки художників України Василя Стецька широкому загалові особливо представляти не треба. Його ім’я добре відоме не лише на рідній Тернопільщині, але й за кордоном, а полотна життєвих емоцій і настрою, як називає їх митець, мають свій сакральний зміст і зачаровують буквально з першого погляду.
Дорога творчого роду
Перегляньте також:
- У Тернополі тривають роботи над створенням реабілітаційного центру
- Українські школи наповнені приблизно на 70% потужності
Для спілкування із паном Василем є особлива нагода. Він став лауреатом обласної премії у галузі культури в номінації «Образотворче мистецтво – імені Михайла Бойчука». Таке ж визнання прийшло і до його доньки і зятя – відомих науковців Людмили та Олексія Покусінських, які теж стали лауреатами премії, отримавши перемогу у номінації «Декоративно-ужиткове мистецтво – імені Ярослава Музики». Тож до родини Стецьків-Покусінських прийшло потрійне визнання за високі досягнення у мистецтві і науковій роботі.
Якщо ще онуки підуть стежками дідуся, то можна стверджувати, що Василь Петрович проклав дорогу творчому роду. Хоча у його родині не було ні художників, ні науковців…
Проста сім’я Петра і Докії Стецьків із мальовничого села Стрілківців, що на Борщівщині, жила дуже скромно. Щоденна праця у поті чола, велике господарство, якому треба було давати лад, а ще – виснажлива робота в колгоспі. Малому Василеві ще не було шести років, як він уже пас сусідську челядь, за що отримував від добросердної тітки на обід окраєць хліба з сметаною і цукром. Батьки, згораючи у щоденній праці, ніколи не задумувались над тим, чи стануть їхні діти успішними і відомими. Але те, що стануть вони справжніми людьми, знали точно. Троє синів виховувались у сім’ї, де цінувались християнські і моральні цінності, де дітей навчали шанобливому ставленню до старших.
Справжнє знайомство Василя Петровича із художнім мистецтвом відбулось у школі. Іван Петрович Калинчук, вчитель малювання, умів помічати здібних учнів і одразу розгледів у допитливому хлопцеві талант, який, звісно, ще треба було розвивати і шліфувати. Учень виявився працьовитим і наполегливим. Василь Петрович згадує свій перший шкільний малюнок акварельними фарбами: три верби у видолинку ніжно схилилися над тихим потічком. Коли робота уже була готова, не міг повірити, що то його малюнок. З того часу малювання стало улюбленою справою. Буває, прийде сім’я додому після важкої виснажливої праці, і всі йдуть відпочивати. Тільки не Василь. Він десь у куточку малює на клаптику паперу. Батько зітхає, йому здається, що син б’є байдики. Як би ж він тоді знав, як помиляється!
Саме художнє мистецтво зробило Василя Стецька багатим і в духовному, і в матеріальному плані. Роботи уже відомого майстра пензля завжди хочуть бачити у своїх колекціях справжні поціновувачі мистецтва з України, і з закордону. Про свою працю він каже сьогодні так: «Робота шукала мене і буквально ходила за мною. Міг обирати лише найкращі і вигідніші пропозиції для себе. Проте ніколи матеріальне не ставив вище духовного. Усе життя є вірним своєму покликанню і роблю те, що підказує творча душа художника».
Крізь терни до мрії
Василь Стецько пройшов складний шлях до визнання, на якому було вдосталь розчарувань. Життя часто ставило перепони, які треба було долати.
Після школи твердо вирішив вступати у мистецьке училище в Косові, але на вступних іспитах провалив диктант. І хоч його малюнки викладачам сподобались, та у приймальній комісії розвели руками: не можуть зарахувати хлопця, бо бракує одного бала. Розчарований юнак повернувся у село і змушений був працювати у колгоспі прицепником на тракторі. Усю осінь майбутній митець орав колгоспні поля, а вечорами без упину малював. А ще доводилось збивати ящики на спиртовому заводі і робити багато такої роботи, яка хлопцеві була не до душі. Проте за зароблені гроші можна було купити папір і фарби.
А потім йому запропонували працювати вчителем у сусідньому селі: оформили лаборантом, але завдання поставили інше – виготовляти плакати із наглядною агітацією. Погодився не вагаючись. Тут Василь Стецько вже мав більше творчого простору для своєї діяльності: є майстерня, фарби, папір. Саме у Королівці майбутній художник створив свої ранні твори, сповнені ліризму і любові до рідних просторів. Сьогодні мріє влаштувати виставку цих робіт.
Далі була армія у далекому Можайську під Москвою. Керівництво частини помітило у солдата здібності до малювання, тож став армійським художником. Мав завдання малювати великомасштабні карти, що йому було не до душі. Проте, як не дивно, ця рутинна робота допомогла здобути навики у графіці, навчила точності нанесення штрихів і ліній. В армії Василь Петрович намалював низку портретів своїх товаришів по службі і зрозумів, що має до цього хист.
Пригадує, як отримав під час служби листа від батька. Він писав, що одну з його робіт взяли на виставку у район. Розповідає, що саме тоді вперше відчув себе справжнім художником, ніби крила виросли за спиною. І зрозумів одне: хоче вчитися. Але де?
Після служби в армії у пана Василя були нескінчені спроби вступу до мистецьких вишів у Львові, Києві щоб навчитись професійно малювати, але марно. Недаремно кажуть, якщо Бог хоче допомогти людині, він влаштує їй зустріч з іншою людиною, яка дасть добру пораду. Такою людиною для Василя Стецька став його односельчанин, теж відомий художник Іван Балан. Він запитав хлопця: «Хочеш мати диплом престижного інституту чи навчитись малювати по-справжньому? Якщо так, то їдь в Одесу». Саме з доброї і напутньої поради Івана Балана перед нашим земляком у 1972 році відкрилися двері Одеського державного художнього училища імені М. Б. Грекова, яке Василь Стецько успішно закінчує дипломною станковою роботою «Джерело». Саме тут пройшло справжнє «бойове хрещення» Василя Петровича як митця, бо досвід, здобутий в училищі був просто неоцінений.
Мої картини – мої діти
З того часу він присвячує себе виключно художній творчості і крок за кроком досягає вершин майстерності. Роботи пана Василя стали уже відомими, деякі з них виставляються на виставках районного і навіть обласного рівня. Але Василь Стецько знову хоче вчитися. І цього разу вступає на заочне відділення до Українського поліграфічного інституту ім. Івана Федорова у Львові. Дипломна робота випускника – серія літографій «Кобзарі – Гомери України», – отримує схвальні відгуки викладачів. Один з них скаже Василеві Стецьку: «Ти справжній художник!».
Робота в Тернопільському художньо-оформлювальному комбінаті, а потім – у комбінаті художнього фонду України утверджують Василя Стецька як художника-монументаліста. Саме цей період творчості митця є найбільш плодотворним. З-під його пензля виходять серія пейзажів, портретів, графічних робіт, які мають свій особливий почерк, заворожують і притягують, дивують.
Художник бачить світ по-особливому – через національну призму буття. У роботах переважають народні мотиви, близька митцю і духовна тематика, яка особливо проглядається у роботі «Наші обереги». На полотні зображені жіночі покоління одного роду: бабуся, дочка, онучка і правнучка. Всі – у чорних борщівських вишиванках, а вгорі над ними – образ Богородиці з дитятком.
Багато робіт присвятив пан Василь і темі кобзарів. Ця тема тужливо проглядається у його роботах «Задума», «Кобзар», «Шлях» і у вже згаданій серії літографій «Кобзарі – Гомери України». Та найбільшою стихією митця є пейзажі. Тут широкий політ для творчої фантазії: від першої емоції, враження, до ефекту, форми, конфігурації на полотні. У портретах для художника важливо зловити емоцію людини, стан її душі, щоб перенести це на папір. Тільки тоді портрет «дихатиме», ділиться зі мною пан Василь. Свої картини Василь Петрович називає дітьми і про історію появи кожної може говорити годинами.
Усі мистецькі роботи відомого майстра демонструвалися на численних персональних і колективних виставках, отримуючи схвальні відгуки як простих людей, так і відомих майстрів пензля.
Але є ще одне заняття, яке мій співрозмовник називає духовною місією – Василь Стецько розписує храми. Нещодавно завершив роботу у Кременці, де здійснив досить незвичний настінний розпис у стилі новітнього патріотизму, поєднаного із духовними оберегами. Гордиться тим, що свого часу долучився до реставрації розпису храмів у Бабинцях і Більче-Золотому. Має багато творчих планів, з якими охоче ділиться. Енергійний, невтомний, завжди у творчому пошуку, хоча за плечима уже 67 прожитих років.
– Художник – не професія, це доля, – каже мені на останок Василь Петрович.- Доля, яка тримає тебе усе життя і нікуди не відпускає.
Важко із цим не погодитись.
Фото: Василя Стецька
