Валентина Семеняк

Валентина Семеняк

журналіст, фотохудожниця, письменниця

Міняти серцевину? Тест на порядність по-тернопільськи

12.11.2017 16:13   Джерело: TeNews
Автор : Валентина Семеняк

За усталеною звичкою зиркнула на ліву руку, де був годинник і… здивувалася: через усе скло тягнулася крива тріщина, стрілки не рухалися. Мені не вкладалося в голові – звідкіля могла взятися тріщина? Карате не займаюся, руками зайвих рухів ніби не робила, щоб десь об щось зачепитись чи вдаритись. Якраз була в центрі міста. Зайшла в найближчу майстерню у відомому Будинку побуту, хотілось якнайшвидше полагодити «найдорожчий» у світі талісман.

Цьому годиннику вже дев’ятий рік. А дорогий він для мене тому, що купила його колись в Індії. На ньому зображений індійський Святий Саї Баба. З цим годинником проїхала з півночі Індії – на південь, із сходу – на захід. У майстерні, куди зайшла, всі стіни були в годинниках. Різні за формою, кольором, розміром, з позолотою і без, вони  невпинно відцокували свій час, але різний. У кутику кімнати сидів, згорбившись, середніх років чоловік і пильно через лупу розглядав годинниковий механізм. Лупа  була на лівому оці, щоб вона не випала на стіл, майстер жмурився і притискав її зверху надбрівною частиною обличчя, а знизу – вилицею. Так мені здалося. З анатомією в школі я не дружила. Якраз якийсь дідусь прийшов забирати годинник.

–  Скільки маю дати?

–  Можете дати 50 гривень, а як ні – то пляшку доброго пива.

–  Жартуєте?

–  Чого б то мав жартувати. Захотілось пивця.

Дідусь стояв у глибоких роздумах: пиво чи гроші, пиво чи гроші, пиво чи гроші. Мабуть повторював подумки ці два слова, як мантру. А за якусь хвилю мовив:

–  Добре, йду за пивом.

Нарешті моя черга. Язик мій – ворог мій. Взяла і сказала: «Це дуже дорогий для мене годинник». Цю фразу майстер зрозумів по своєму. Він швидко підібрав і поміняв скло, далі – батарейки. Все це коштувало 130 гривень. Я подякувала і пішла. А йдучи міркувала: виходило, що за ці гроші могла б купити в Індії ще кілька новеньких годинників, адже красна ціна йому там була не повний долар.

Вранці зирк на годинник, а він – мовчить. Стрілки не рухаються. А Святий, який зображений на циферблаті, загадково підморгує. Чи то, може, мені тільки так здалося. Йду знову до вчорашнього майстра. Його годинники на стінах «відспівують» навперебій прийдешній час, змагаються, тільки кожний на свій лад – не гармонійно. Так і хочеться зупинити їх всіх і налаштувати на одну часову хвилю. Але ж то не мої.

Переді мною молоде дівча, мабуть студентка. І раптом я чую: «Вам треба поміняти серцевину і все буде люкс. Це буде вартувати 320 гривень. Ну, то як?». Дівчина, не довго думаючи, погодилась. Аж тут я із своїм Святим. Подивився чоловік зверхньо на циферблат, покрутив-покрутив, а далі й каже:

–  У ньому треба поміняти серцевину – внутрішній механізм, це коштуватиме 180 гривень. І матимете тоді надовго спокій.

–  Скільки?!

–  А ви ж самі казали, що то дуже для вас дорогий годинник?

–  Так, дуже дорогий, такий дорогий, що йому й ціни немає. Ми з вами говоримо про абсолютно різні речі. Навіть якщо він лежатиме й не працюватиме, він все одно залишатиметься для мене найдорожчим годинником у світі. Ви розумієте про що я?

Лисуватий чоловік з подивом підняв на мене очі і ніяк не знаходився, що відповісти. Тим часом я забрала годинник і пішла до виходу.

Знову йду і міркую. Ця ситуація не просто так. Через неї Бог хотів мені щось сказати. Тільки що? Повертаю на вулицю Шептицького. І раптом боковим зором бачу невеличку скромну будочку. Вона така малесенька, що стає дивно, як там може поміститися дві людини? І раптом мене осяяло! Згадала! Двадцять років тому у цій самій будочці так само сиділо подружжя. Імен вже не пам’ятаю, але прізвище, таке прізвище не забувається: Майструки. Той чоловік був дуже добрий і балакучий. Поки міняв батарейки, розпитував про події в місті, щось своє розповідав. Я тоді працювала в молодіжній газеті «Ровесник» і навіть одного разу під Новий рік написала про них нарис «Майструкам  підвладний навіть Час». Отож простягаю у віконечко годинник із зображенням Святого. Дівчина спритно зняла кришечку, протестувала батарейки: «Старі, треба поміняти. Які вам краще, є дешевші, є дорожчі». Онна маєш! Батарейки… старі… і серцевину не треба… стій… слово яке – серцевина. Виходить, що серцевину таки не треба міняти. І раптом мені відкрилось розуміння ситуації. Глибокий її філософський підтекст: перш, ніж поспішати міняти комусь «серцевину», чи не краще зазирнути до себе в душу: а твоя серцевина – твій внутрішній світ, який він? Чи не прогнив часом? І ще одне. У годинниковій будці Майструків хоча було й тісно, але дуже затишно і тепло (я про душевне тепло). Я помітила, що стрілки на циферблатах невеличкої колекції дзигарків, які були на вітрині – рухались в унісон, гармонійно, на одній часовій хвилі.


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: TeNews   2003

Loading...