Вона розквітла, коли жінки ще тільки вчилися бути надто самостійними. Вчили їх то революції, то війни, то чоловіки. А уся інтелігенція лише починала транжирити своє коротке (завдяки владі) життя на докучливі церемонії з гучними незмовкаючими оплесками.
Я не знайомилася з нею. Тоді ще мене не було. Тепер немає її. Здавалося, знаю цю, забарвлену у тяжку роботу, жінку ще з іншого життя. Всі досі звуть її згустком добра. Та в неї на це був інший погляд: хвалити доброту в людині, яка не має твердості характеру, аби раз-пораз бути злою, не раціонально. Це, доводила вона, лише свідчення слабкої волі або бездіяльності. Сама ж особливо діяльною, в сучасному розумінні цього слова, перестала бути вже давно. Після того, як її виключили з компартії. Ото ж, розумієте, таке й добро те…
Перегляньте також:
- У Тернополі тривають роботи над створенням реабілітаційного центру
- Українські школи наповнені приблизно на 70% потужності
А ще досягла вершин у досконалому самоїдстві. Постійно прагнула усамітнення, а змушена спілкуватися з нецікавими їй людьми.
Власне, навіть роки не підточили її духовно вивершеної краси, яка лише оздобилась мудрими зморшками. І тепер, на фотокарточці, вона не здається високою. Швидше підтягнутою. І незафарбована сивина в косах додає її римському профілю якоїсь аристократичності.
Ми не товаришували. Не звіряли одна одній душевні таємниці. Розумілися на відстані.
Проте, хотілося з нею поспілкуватися.
Складалося враження з розповіді людей, які жили з нею під одним дахом, що ця жінка знає про все на світі, як про себе саму – ніби й все, ніби й нічого. І це знання породжувало в неї якщо не протест, то, принаймні, внутрішній неспокій. Якщо вже заспокоїшся душею, казала вона, то кінець твоєму життю. Краще ловити вітер…
Життя заставляло гнути спину в щоденному добуванні куска хліба. Хліба тяжкого, сільського, повоєнного. Гнути спину, піднімаючись піснею.
Ми розумілися на відстані. Приходила до неї нечасто – лише кілька разів на рік, приносила її улюблені квіти. І так потайки перекліпувала сльозу. Нащо їй знати, що її мені бракує…
Якось перед жнивами – розказували мені сусіди – вже збирались в поле. Та загавкав собака і на подвір¢я до неї зайшла циганка з двома дітьми.
– Господине, дай щось поїсти, – не просячи, а домагаючись причепилась до господині.
– Та не готувала нічого. Переднівок, хіба не знаєш? – стомлено відповіла жінка. – Маю одне тісто на молоці. Дати?
– Нащо мені твоє тісто. Дай сала, – наступала, наче обвинувач, обтріпана зайда.
– Сала і сама б з¢їла, але де ж воно ходить в переднівок? – гостро глянула господиня.
– Ти не скачи. І так будеш скакати все життя, як заєць по полі…
Не раз згадувала ті слова, що стали якимись наврочливими .
Життя збирало ординщину, полчищами негараздів дублячи шкіру і душу. Коли усвідомлюєш свою безвихідь, ніщо вже не завадить гарно думати про світ.
Жалкувати і не було за чим.
– Хіба я бочка для пам¢яті? – здавна ожередила вона спогади, кутаючи старечі ноги.
Народилась на початку століття четвертою дитиною в сім¢ї. Старші три брати не вдались лагідною вдачею. Важкі роки після першої світової, після революції, наступу поляків, стрімкого припливу і такого ж відпливу червоних забрали маму. Померла, залишивши ще двійко маленьких дітей. Тож вона в дев¢ять років залишилась найстаршою господинею. З дев¢яти літ – без матері. З дев¢яти літ – навари, напери, дай ради полю і худібці. Коли місила слабосилими руками діжу тіста, солі не давала: від сліз той хліб мав смак. Батько заохочував:
– Міси, міси, ти в сім’ї найстарша дівчина. Більше нема кому.
Знала – сміється останній, а плакати можна і без черги.
– О, тепер не треба буде борщ варити, – ще й дошкуляли малолітній газдині невичищеними від бадилля буряками, – він сам рости буде…
Брехати не вміла. Та й мати ще змалечку вчила: коли сумніваєшся – кажи правду. Тому всім рубала правду в очі і мала від того одні неприємності.
Варила для п¢яти старших чоловіків і двох найменших. З дитячих років запам¢яталася… Хіба, важка праця.
Минав час її дитячих вірувань. Минав тривожний час, що вплітав їй у коси переднівки і норми, що вкладав їй у руки серпа та косу, батога та сапу. Той час навчив не жахатись. Ні роботи нелюдської, ні таких же нелюдських чи недолюдських стосунків в громаді.
Минув її час наприкінці сімдесятих…
…Ото говорила з нею в листопадовий день поминального тижня. Її улюблені хризантеми лягли на плиту в смерканні свічки – запалила і для неї, і для себе вогник пам‘яті.
