Останнім часом почастішали випадки жорстокої поведінки підлітків у ставленні до своїх ровесників або однокласників. Почуте не дає спокою, зрештою, це нон-сенс. У жодному разі про це не можна мовчати, щоб, не приведи Господи, у суспільстві не стали звикатися із думкою, нібито це нормальне явище. Хоча, в першу чергу, мали б реагувати на це самі батьки.
Все більше і більше запитую себе: як так сталося, що від часу Незалежності підростає вже третє покоління, а в Україні ще й досі, практично, відсутні гуманітарні програми творення нової нації. Підлітки, тим часом, стають все жорстокішими і жорстокішими. І якщо раніше говорили тільки про хлопців, то, на превеликий жаль, такими вже стають дівчата. Згадаймо, скільки вже було випадків, коли головними фігурантками у справі побиття ставали старшокласниці, які нічим не гребували, досить того – інсценізовану бійку знімали на відео і демонстрували все це в соцмережах. Окрім того, викликає занепокоєння підлітковий суїцид. А що вже казати про серцево-судинні захворювання – лікарі б’ють на сполох. І раптом, побиття на, здавалось би, такій спокійній та умиротвореній Тернопільщині. Програв нещодавно школяр під час гри «у пляшечку» – все, за «правилами» гри мусить йти і вдарити по голові однокласницю. В результаті черепно-мозкової травми і струсу мозку, жертва опинилася на лікарняному ліжку. Дико і моторошно. Душа і серце відмовляються сприймати таку інформацію.
Перегляньте також:
- У Тернополі тривають роботи над створенням реабілітаційного центру
- Українські школи наповнені приблизно на 70% потужності
Сьогодні поведу мову крізь призму загальнолюдських цінностей. Зокрема, яке майбутнє чекає на суспільство, котре ними нехтує? Чи безслідно минають для людей негативні вчинки? А деструктивні думки?
Було це сім років тому. Якось задзвонив до мене хірург одного з районів Львівщини і попросив поради. Тридцятирічний чоловік порізав собі циркуляркою праву руку, ще й повністю пошкодив три пальці. Йому зробили надскладну операцію. М’які тканини почали оживати, а кістки – ні. Почався незворотній процес відторгнення. Зустрівся з тим чоловіком і ми разом проаналізували його поведінку останніх десяти років. З’ясувалося, що саме цією рукою він бив колишню дружину, глумився над нею, коли приходив додому п’яним. А таке траплялося частенько… Усвідомивши після цього свої проступки, став просити прощення та розкаюватися у скоєному. Це була праця над собою не одного дня. І позитивний результат не забарився. Для лікарів це було справжнім дивом. Цей випадок згадався не випадково. Кожна наша дія, позитивна чи негативна, не зникає безслідно, записується як інформація у клітинних файлах нашого біополя. А рано чи пізно вона «підійметься» болючими пластами на відпрацювання (через нещасні випадки, хвороби тощо). І тоді можна буде почути: за що це мені, Господи? А виховання, як не дивно, починається… з перших днів після зачаття, через поведінку батьків. Як тут не пригадати одну притчу про молодого батька, який прийшов до священика.
– Отче, підкажіть, коли починати виховувати сина?
– А скільки йому, – запитав священик.
– Три роки.
– Пізно, – відповів той, – треба було починати ще тоді, коли він був у лоні матері.
В ідеалі на майбутнє дитя мали б чекати турботливі, розумні і добрі, наповнені усвідомленням великої відповідальності за цей подарунок з Небес – батьки. Що відбувається насправді? Значна частина сучасних батьків у пошуках роботи виїхала за кордон. Навіть ті, що залишились, все одно пильнують на першому місці не дитину, а роботу. З єдиною думкою в голові – вижити, вижити, вижити… Тим часом, діти, які залишаються без нагляду дорослих, свій вільний час проводять (колись за телевізором), тепер за гаджетами. А кожній мамі і батькові Творець відводить конкретний Час, який призначений ТІЛЬКИ для виховання (перебування) із сином або донькою. Назвімо його умовно, «час із дитинкою». Це теоретично, на практиці все відбувається інакше. І за цей «не проведений, проігнорований» час також доведеться колись відповідати. А поки настане та мить, прийде пора пожинати «врожай» (наслідки).
Між тим малеча неймовірно обожнює, коли матуся або татко граються з нею: стрибають, повзають, сміються, співають, читають їм книжки, малюють разом з ними, плескають в долоні. Одним словом дорослі на якусь мить стають такими, як і вони – дітьми. Це в ідеалі – так мало би бути. А що, здебільшого, відбувається насправді? Мама – в телефоні, татко – в телефоні, дитя – в мультику (це у кращому випадку). До речі, ви дивились сучасні мультики? Отож бо воно і є: там якщо щось не так – відразу в пику, відразу – по голові. Про якесь співчуття чи добрі справи – не йдеться (за винятком окремих). І пішло, поїхало. Тим часом дитяча підсвідомість все фіксує й успішно «записує», складає у потаємні файлики, які згодом нагадають про себе… неадекватною поведінкою дітей. І тоді можна буде почути класичну фразу: «І в кого воно таке вдалося? Та я ж його годую, та я ж йому ні в чому не відмовляю!». Стоп!
Я завжди наголошую на цих важливих моментах: кожен вчинок (проступок) завжди має наслідки. Порушення земних законів хтось, може, і не помітить, а от закони Духовні, Божественні фіксуються чітко, хочемо ми того, чи ні. Інформаційне поле людини старанно записує вібрації скоєного насилля, проявленої ненависті, образ чи заздрощів у чийсь бік тощо. Так само фіксує вібрації, які йдуть від добрих вчинків, від любові до світу та ближніх, від проявленого милосердя та бажання допомагати іншим.
Просто так взяв і вдарив по голові… Пригадую ще один випадок. Було це вісім років тому у Харкові. Молода жінка вкотила до кімнати інвалідний візок, у якому був її чоловік. Кремезний, міцної статури. Візуально він ніяк «не вписувався» у цей візок. У чоловіка відмовляли ноги. Я запитав у нього: « І кого ж це, ти, друже бив ногами?». Моє запитання дуже його вразило, йому ніби заціпило. Мовчав, опустивши голову. Дружина почервоніла, але так само нічого не відповіла, та й не заперечила… Пізніше випадково дізнався, що той чоловік на початку 90-х був рекетиром.
Нещодавній відеосюжет із Сум шокував всю Україну: дівчата б’ють ногами однокласницю. Від побаченого – мурашки по тілу, оціпеніння від жахливої тваринної поведінки старшокласниць. Звісно, ці особи отримають (чи отримали?) правове покарання. Однак мало хто замислюється, що окрім нього настане ще духовне, образно кажучи, з «Найвищої канцелярії». Наслідки можуть бути непередбаченими. Проминуть роки і може виявитися, що насильниці не зможуть продовжити свій рід – завагітніти, або виносити дитя, створити нормальну сім’ю тощо. Адже «ноги» – в енергетичному плані відносяться до першої чакри, яка є фундаментом для енергетичної (а відтак й фізичної) структури організму. В її просторі знаходиться також репродуктивна система! І корінь майбутніх проблем «ростиме» саме звідси. Повірте, не допоможе ніхто: ні пігулки, ні процедури, ні знахарки, ані штучне запліднення. Такі вчинки не минають безкарно.
Спробуймо проаналізувати, що ще окрім батьківського виховання, формує жорстоких, без краплі співчуття – сучасних підлітків? Насамперед, саме суспільство. А точніше – відсутність грамотно сформованої гуманітарної сфери на державницькому рівні. Абсолютне не розуміння ситуації багатьма: від міністра і до простого вчителя. Як і чому навчаємо дітей? На яких позитивних прикладах? Що дозволяємо дивитися на телеекранах (і чи контролюємо) і який приклад подаємо самі? Між тим кожен з нас має певну сферу впливу на свідомість підростаючого покоління нової України. Батьки особистим прикладом формують риси характеру майбутнього громадянина. А тепер разом проаналізуймо: як саме формуємо? Психіка малечі (особливо дошкільного віку) ще не стійка і дуже вразлива. На психологічний стан дитини впливає абсолютно все, а сімейні сцени-розбори у стані алкогольного сп’яніння – це взагалі окрема розмова. Чи зможуть діти навчитися любові, миру, спокою і не насиллю у такий спосіб? Вищезгадані сцени нікуди не зникають. Вони так і залишаються в інформаційному полі, в аурі, в біополі – назавжди. Спілкування через крики та наказовий спосіб у кінцевому результаті не приведуть до добра: «Роби так, як я сказала (сказав), їж те, що даю». Такі стосунки руйнують у дитини впевненість і силу волі і в майбутньому вона легко потрапляє під вплив інших.
До речі. Чи цікавляться сучасні батьки, які конкретно твори зарубіжної літератури вивчають їхні діти у школі? Дуже влучно на цю тему написав цьогоріч в «Літературній Україні» (№8 (5689)) письменник Іван Захарченко в аналітичній статті «Маленький принц чи Гаррі Потер» у відповідь на статтю тернопільської письменниці Валентини Семеняк «Смертоносний підручник. Випадковість чи втілення у життя чиєїсь хворобливої уяви?» у «Слові Просвіти». Практично у всі твори новітньої хрестоматії зарубіжної літератури, які свідомо підбирались групою упорядників, як бомба сповільненої дії несуть у собі закладені теми вбивств, суїцидів, насильства тощо. «Ідуть приховані процеси знелюднення людини…» – підсумував написане письменник Іван Захарченко.
До слова, а ви гортали сторінки цього видання? Бридко читати. Хочеться запитати у тих осіб, хто складав вищезгадані навчальні програми, зрештою, хто їх затверджував, хто мовчки сприйняв-проковтнув, не протестуючи. Останні у цій вервечці – освітяни. Зверніть увагу, в основі цього слова закладена глибока основа – освітлювати, світло. А Господь обов’язково спитає: чого і чому навчали дітей? Чи були для них добрим прикладом?
Існує одвічний закон духовної відповідальності. На Сході це називається Закон Карми. Дуже шкода, що чимало людей не звертають уваги на моральний аспект своїх вчинків. Багато з них живе сьогодні немов у летаргічному сні: не задумується над скоєним, над вчинками, не аналізує. Задумуються лише тоді, коли вже у двері постукає біда… наслідки. Але й це ще не все. Чомусь ніхто не хоче шукати причину того, що сталося – в собі. Шукають крайнього. А причина – в середині кожного.
Борис Семеняк
Член Національної спілки журналістів України,
Член Української спілки психотерапевтів
