Валентина Семеняк

Валентина Семеняк

журналіст, фотохудожниця, письменниця

Як втеча від смерті подарувала життя

22.10.2017 09:13   Джерело: TeNews
Автор : Валентина Семеняк

Якщо казати мовою крутих, то Олекса несподівано сам для себе і
для оточуючих серйозно «влип». Хлопця підставили, а все тому, що
завжди займав у житті позицію пихатого й зарозумілого. Конкуренти по
бізнесових справах подібних речей не прощали. Отож за ним
несподівано почалось справжнє полювання. Помирати в сорок років
йому зовсім не хотілося і він вирішив тишком-нишком втекти з Києва...

Лише зачинивши за собою двері купейного вагона з іншого боку
на защіпку, Олекса зморено впав горілиць на сидіння і заплющив очі.
Думки, мов навіжені, снували в голові: що робити? А тим часом потяг
рівномірно розгойдувало. Інколи Олексі здавалось, що він навіть важко
зітхав, як втомлена людина. Під цей рівномірний стукіт коліс
новоспеченого біженця почало заколисувати. Він полегшено зітхнув,
бо на якусь мить йому раптом здалось, що всі проблеми, які невідь
звідки в нього з‘явилися, це звичайнісінькі галюцинації, «фата
моргана», як писав колись класик. Але навіяна ілюзія тривала недовго.

Ще з самого початку Олекса запідозрив, що у вагоні, в якому він
збирався їхати, коїлось щось не те. Всі купе були порожні. Що це? Збіг
обставин? А згодом він почув у коридорі вагона галас і важкі поспішні
кроки. Олексій тільки встиг почути притишене: «Він тут». Рішення, яке
блискавично визріло в його голові, було миттєвим: «Вікно...». А поїзд
тим часом сповільнив ходу, повзучи під гору...

Вистрибнувши через вікно, Олекса добряче потовкся. Це він
зрозумів, коли прийшов до тями після «приземлення». Встати не мав
сили, боліло жахливо все тіло. Він зціпив зуби і...поповз. Недалечко від
колії бовванів лісок, перед ним розкинулось розкішне пшеничне поле.
Тугий колос наливався силою, якої Олексію зараз так не вистачало...

Сонце підбилось вже височенько. Олекса вперто повз вперед, ще
й примудрявся після себе підіймати потолочену пшеницю. Це
забирало в нього майже всі сили. Але він знав, що його зараз шукають
і за ним неодмінно прийдуть. Так воно й сталося. До нього згодом
долетів шум двигунів і різке гальмування автомобільних шин. Він
виразно почув як хтось дав комусь команду-наказ: «Прочесати кожен
сантиметр поля! Він не міг далеко відійти!». «Все, – подумав Олекса, –
от тепер мені вже точно каюк». Втім, внутрішній голос (на щастя він
почув його) рішуче запротестував: «Ти повинен жити!». Що на нього
тоді найшло (а може й зійшло), він не пам‘ятав. Відвертий атеїст, він
здійняв очі до неба і палко став благати: «Господи, якщо ти й справді
є, порятуй!». Ніколи в житті він ще так не просив...

Несподівано Олекса побачив над собою незвичайну зграйку
веселих і збуджених пташок. Вони були такі верткі, такі щебетливі і все
тримались купки. Ці Божі створіння кружляли низько над ним і ніби
казали: «Йди за нами, не бійся, повзи». І він поповз: куди пташки –
туди й він. Так згодом добрались до лісу, а недалечко було село.
Побачивши сільські хатки, Олекса невимовно зрадів, адже в якійсь із
них обов'язково мав бути телефон. А це означало – кінець його
тортурам і несправедливому непорозумінню, фатальному випадку,
який зараз з ним стався. Зграйка пташок не покидала його ані на
секунду.

Поки добрався до першої хати, вже й споночіло. Ніде не було
видко людей. Селяни влітку завжди рано лягали спати і рано вставали.
Олекса хотів заповзти на перше подвір‘я, але зграйка пташок його туди
«не впустила». «Не впустила» ні до другої, ні до третьої хати. І тоді
чоловік інтуїтивно відчув, що раз пташки не пускають, мабуть в тих
хатах нема телефонів. Відтепер він покладався лише на своїх
небесних рятівників. Нарешті пташки звернули у непримітний двір і
почали кружляти над тамтешнім будинком. А одна з пташок дзьобиком
почала стукати у віконну шибку. Виявилось, що у цій хаті й справді був
телефон. Господарі підібрали змордованого Олексу, і він дозвонився
куди слід.

Його переслідувачів згодом схопили, а всі Олексині проблеми
щезли так само, як і з‘явились.
Тільки після всіх цих перипетій Олекса згадав про пташок, і в його
серці щось жалісливо тенькнуло, заворушилось. Невідомі рятівники
так само несподівано зникли, як і з‘явились. Будучи від природи
матеріалістом, Олекса не один раз ще їздив на те саме місце, де йому
колись з‘явились несподівані рятівники, але зграйки пташок в радіусі
декількох кілометрів він так і не знайшов. Чоловік довго не
наважувався розповісти комусь цю історію, боявся, що його сприймуть
за божевільного. Власне сумління не давало йому спокою. Він
продовжував шукати для себе відповідь. Аж поки вона сама не
прийшла до нього...

Одного разу випало йому сісти в потяг і поїхати тією самою
дорогою у відрядження. На одній із станцій до нього підсів... чернець.
Назвався братом Петром. Олекса довго не наважувався почати
розмову, бо брат Петро мовчки перебирав намистинки вервиці –
молився. І яким же було його здивування, коли чернець, який зібрався
виходити на наступній станції, якоїсь миті несподівано підняв на нього
очі і мовив: «Спокійно сприймай життя таким, яким воно є. Бог
присутній в кожному з нас і кожної миті посилає нам підказки та
допомогу через людей, через якісь інші обставини. Треба тільки вміти чути це і бачити. Розвинути в собі це чуття допоможе молитва.
Скористайся своїм шансом. Він є у кожного».


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: TeNews   815

Loading...