Тернопільські спілчани відкрили меморіальну таблицю світлій людині, яка відійшла у засвіти – багаторічному очільнику Тернопільської обласної організації НСПУ, громадському діячеві Євгену Безкоровайному. На стіні будинку (вул. Пушкіна, 5), де він мешкав останні роки життя.
Спільна молитва, спільні поетичні рядки, спільне пошанування пам’яті, спільна незворушна атмосфера злагоди, єдності і світлого смутку.
Перегляньте також:
- Українські школи наповнені приблизно на 70% потужності
- На Тернопільщині переселенці можуть отримати грантові кошти на відкриття власної справи
Фото: Валентина Семеняк
«Поміж нас жили і живуть люди, які бачать інше небо, інший простір, вони мають інше серце і їх нарекли поетами, – так розпочав свій виступ на відкритті меморіальної таблиці очільник Тернопільської обласної організації НСПУ Олександр Смик. – Кожний з нас добре знав Євгена Івановича, мав з ним одного разу якусь розмову, бо цей чоловік мав велике і добре серце. Тут зібралася спілка людей, спілка однодумців, які вміють не лише шанувати один одного, а й берегти пам’ять. Нічого нового не відкрию, коли скажу, що ми живемо доти, доки нас пам’ятають. Сьогодні сюди прийшли ті, хто пам’ятав поета, шанував і пропустив через власне серце спілкування з цим харизматичним чоловіком.
Фото: Валентина Семеняк
Несподівано образно висловився про батька син Зорян. «Все, до чого батько торкався, – сказав він, – розцвітало. Мабуть тому, що він був навесні народжений». Кожний, хто творив під час цього заходу клечальне слово пам’яті (поети Володимир Кравчук, Володимир Присяжний), згадували про неймовірну енергійність Євгена Івановича: невгамовний, людина-пульсатор, заряджав інших.
Поет Олег Герман: «Було біля нього постоїш, зарядишся і сам починаєш бігати. Він не ділився на тих і тих , бо був об’єднаний із середини. Навіть прізвище у нього особливе, якщо забрати з обох кінців по три букви, то залишається коровай – себто, хліб святий. А ще важлива деталь: любив Україну не показово, не бив себе кулаком у груди і не кричав «Слава Україні!». Він просто сам творив ту славу. І ця праця дозволила йому реалізуватись як творчій людині».
Фото: Валентина Семеняк
Для мене зустріч із Безкоровайним була справді, доленосною, – каже талановита поетеса Люба Малецька. – Ми не чужі, казав він часто, натякаючи на творчі порухи в душі. І це було щирою правдою, бо я завжди могла прийти до нього за порадою, за підтримкою. Мабуть кожний думав, що п. Євген ставився до нього по особливому. Коли відходять люди, яких ти поважала, які були тобі рідними по духу, в душі залишається світлий спогад. Колись я не розуміла, як може бути смуток світлий. Бо якщо він смуток, то він чорний, забарвлений якоюсь тугою, якоюсь пітьмою. Людина пізнається в спілкуванні: я знаю його емоційність, його імпульсивність. Але я знаю його ще як лірика. Він дуже часто цитував Вінграновського, Симоненка. Не секрет, що багато письменників вміють перетягати літературну ковдру на себе, а п. Євген під час зустрічей дуже часто говорив не лише про себе, а й про когось.
«Так нестерпно стояти каменем,
Між бурхливими юними веснами.
Скільки слів ще високих не сказано,
І не пройдено гонами чесними.
Не долюблено, не добачено…»
До слова. Варто згадати двох творців меморіальної таблиці: очільник місцевої письменницької організації Олександр Смик та голова літературного об’єднання при обласній спілці, письменник, художник Зеновій Кіпибіда.
Фото: Валентина Семеняк
