о.Орест Глубіш

о.Орест Глубіш

історик церкви, редактор часопису, "Божий сіяч"

Серце приклоніть у молитві

Роздуми про важливе

16.09.2017 21:10   Джерело: Соціальна мережа
Автор : о.Орест Глубіш

Сьогоднішню розмову хочу повести про молитву. Своєрідним «ключем», який відчинить двері нашого спілкування, нехай буде ось цей фрагмент духовного оповідання. У ньому йдеться про те, що коли Бог виганяв з Раю Адама і Єву, то вони з сумом і розпачем запитали: «Невже ми, Господи, ніколи не зможемо спілкуватися з Тобою?» «Ні, – відповів Бог, – цього привілею Я вас не позбавляю, а даю вам свого незвичайного посланця, завдяки якому ви зможете в будь-який час і в будь-якому місці розмовляти, єднатися зі Мною. І Господь, показавши їм світлого ангела, сказав: це молитва, завдяки якій ви завжди зможете бути зі Мною».

Однак у цих роздумах мова йде не про молитву взагалі, а про один із її аспектів. Акцентуючи увагу на ньому, прошу вчитатися у ці слова святого Івана Золотоустого: «Багато хто вимовляє тисячі слів молитви, не усвідомлюючи, що говорить; його вуста ворушаться, а слух не чує; ти говориш: я приклонив коліна, а розум твій блукає далеко. Уста вимовляли молитву, а розум розглядав прибутки, умови, друзів. Диявол злий: він знає, що під час молитви ми добиваємося успіхів, тому саме тоді нападає на нас. Часто лежачи у ліжку, ми нічого не думаємо, а коли почнемо молитися, тоді з’являються тисячі думок, щоб ми залишилися без духовної користі».

Читайте також

На могилі ієромонаха із Тернопільщини відбуваються дива
Практика соціалізму
Не ті рекорди, або Прокляття сировинної економіки

Орієнтуючись на повчання святого, маю намір висвітлити саме цю проблему, оскільки вона є дуже важливою. Часто, коли мова заходить про молитву, то вже багато людей, навіть діти знають, що молитва – це розмова з Богом. Отож, знати знаємо, але скажіть, будь ласка, чи ми задумуємося над цим визначенням? Це велика ласка, що ми, такі недосконалі і грішні, можемо завдяки цьому чудесному засобові говорити не з людиною, не з якимось дуже видатним вченим, письменником чи актором, зрештою, не з великим начальником, президентом, а... з самим Богом.

А тепер, дорогі читачі, уявіть собі ситуацію. Ви прийшли до якоїсь поважної людини і, розмовляючи з нею, відвернулися в інший бік, стали спиною. Що вона про вас подумає і як реагуватиме на це дивацтво, вашу безтактовність? Можливо, цей приклад є дещо нестандартним, однак повірте, що наша неуважна, проказана поспіхом молитва є відвертанням від Господа. Звісно, від Нього ми відвертаємося внутрішньо, серцем. Тілом, фізично присутні, а духовно десь далеко, за межами храму. Ми дійсно, як говорив святий Іван Золотоустий, приклонили коліна та не схилили свого заповненого різним непотребом розуму і серця. Очевидно саме про це пише чудовий християнський письменник, монах о. Ентоні де Мелло в одній із своїх медитативних притч, передаючи діалог вчителя і учня:

– Де потрібно шукати Просвітлення? – запитав учень.

– Тут, – відповів мудрець.

– Коли воно відбудеться?

– Воно проходить вже тепер.

– Чому ж я не відчуваю його?

– Тому що ти не дивишся.

– А що я повинен побачити?

– Нічого, просто дивися.

– На що?

– На що падає твій погляд.

– Чи повинен я дивитися якось по-особливому?

– Ні, ти просто дивися.

– Але ж хіба я не дивлюся так завжди?

– Ні.

– Чому ні?

– Для того, щоби бачити, потрібно бути тут. Ти ж в основному відсутній.

Після цього повчального діалогу, пропоную вам ось такий, можливо, теж «медитативний» відступ. Написане у ньому – це мої особисті відчуття, молитовні переживання. Одного травневого ранку, коли я молився так зване «Правило» (спеціальні молитви, які відмовляють священики, монахи з Молитвослова: Утрені, Часи, Вечірні, Повечір’я. Північні тощо), захотілося вийти надвір, щоб на свіжому повітрі, серед цієї чудесної природи, продовжити своє моління. Я глянув на красиві, одягнені у молочно-біле маєво вишні, прислухався до веселого щебетання пташок і... раптом, можливо, навіть не усвідомлюючи того розумом, закрив книгу і почав зі сльозами на очах молитися своїми словами. Текст цієї щирої молитви був приблизно такий: «Господи, Всемогутній Боже! Я дякую Тобі за цю дивну красу! За це синє небо, чисте ранкове повітря, ясне сонечко. За пташок, шум вітру. За ці дерева, квіти, трави. Вони не просто цвітуть, пахнуть, буяють зеленню і травневим цвітом чи співають. Це власне і є їхня молитва». Оскільки це було свято Воскресіння Христового, я голосно і урочисто вигукнув: «Христос воскрес, любі пташки! Христос воскрес, дерева, квіти, трави!» Перебуваючи у зворушеному стані, мені в цю благодатну мить здалося (і це було моїм глибоким переконанням), що і пташки, і розквітлі вишні, і синє небо, і тепле проміння вранішнього сонця, і я, що стояв з Молитвословом у руках, творили спільну молитву прослави Всемогутнього Творця, який є Автором цієї Божественної Книги. Вона цього щасливого весняного ранку так несподівано відкрилася переді мною. У такому молитовному збентеженні мені здавалося, що матінка-природа своєю ранковою прохолодою і свіжістю , дивними пахощами і веселим пташиним щебетом урочисто-піднесено відповідає на моє Великоднє привітання радісним вигуком: «Воістину воскрес!»

Опам’ятавшись, я побачив у руках Молитвослов і в цю мить з Божої ласки мене осінила ще одна думка: Господи, та чому ж я швидше про це не здогадався! Все, що написано тут, звучить в унісон із молитвою природи. Раніше, будучи заповненим щоденною суєтою, я просто цього не відчував.

Відкривши книгу на сторінці, де є так звані «Хвалебні стихири», я вже не так, як перед цим духовним осяянням, а з великою радістю і піднесенням у серці молився: «Усе, що живе, нехай хвалить Господа. Хваліте Господа з неба, хваліте Його на висотах. Бо Тобі належить пісня, о Боже. Хваліте Його ви – сонце й місяцю, хваліте Його всі ясні зорі. Хваліте Його ви – небеса небес і води, що над небесами... Хваліте Господа з землі, кити і всі морські безодні. Вогонь і град, сніг і туман, і буйний вітер, який виконує Його слово. Гори й усі пагорби, садовина й усі кедри. Звір дикий і скот усілякий, гад і птах крилатий...»

Після молитви надворі я повернувся до хати і, взявши з книжкової полиці книгу Никодима Святогорця «Невидима боротьба», з великою увагою, пропускаючи кожне слово крізь свої розум і серце, прочитав: «Якщо під час молитви в такому настрої та порядку якийсь предмет молитви особливо западе тобі в серце, полонить твою увагу, як близький до тебе, та викличе в тебе власне молитовне слово, не пропускай цього, але зупинись на ньому та молись своїми словами, поки задовольниться народжене молитовне почуття або потреба».


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: Соціальна мережа   1337

Loading...