Одного разу до мене несподівано заїхали друзі з південного Миколаєва. Вони їхали відпочити в Карпати і дорогою вирішили подивитись Тернопілля. «Десь тут недалеко є Почаївська Лавра, хочемо туди». А мені, якщо чесно, не хотілось туди . Я тільки звідтіля приїхала під «особливими» враженнями… Ні, ні, що ви, це надзвичайно потужне святе місце. Враження були від «обслуговуючого» персоналу. Коли в мене відмовились брати записку за померлих із вказаним «розкольницьким» іменем Орест. Та ще й настрашили, що всі розкольники горітимуть в «гієнє огнєнной». Отож я запропонувала друзям поїхати в Зарваницю. Спочатку туди, а потім можна й до Почаєва.
Це була Божественна пора: середина літа, пора цвітіння лип. А їх у Зарваниці чимало, ростуть обабіч доріг. А ще – середина тижня, середа. Ніде нікого. Тиша і благодать. Біля старої церкви (де знаходиться оригінал Зарваницької ікони) – нікого. Обідня пора, служба скінчилась. І головне – тиша. Така особлива, дзвінка, настояна на вогниках медових свічок. Ця тиша супроводжувала нас скрізь. Недарма ж кажуть, що Бога можна почути тільки у тиші. Майже увесь день ми насолоджувалися тією тишею, впивалися цими відчуттями донесхочу. Доти, доки нас не покликав на вечірню дзвін. А в новому храмі такий простір, така велич, такий неосяжний огром! Уявіть собі, нас троє, священик править службу. Збоку черниця перебирає намистинки вервиці, у кутику з написом «Сповідь» куняє інший священик. Я несміливо запитую у черниці: «І що, зараз можна піти до сповіді?». «Якщо ви готові, то звичайно». Я тихенько підійшла до священика…
Перегляньте також:
- Шанс нам знову дала Америка – трохи пізно, добряче потріпавши нерви
- Ціна питання 9000 доларів: судитимуть тернополянина, який переправляв чоловіків за кордон
Читайте також
Ще жодного разу у своєму житті я не мала такої довгої сповіді. Вже й служба скінчилась, а ми все спілкувались з о. Петром. Про що ми тільки не говорили!
Коли я вийшла з храму, моїх знайомих, ніде не було, вони як крізь землю провалились. А між тим, обмовились, що також хотіли потрапити до сповіді. Кинулась їх шукати, знайшла аж біля джерела. Кажу до них: « Ходімо, ви ж хотіли до сповіді». А вони перелякано, майже в один голос: «Ти що, якщо тебе сповідали майже сорок хвилин, то що тоді за нас казати». Одним словом, злякались мої друзі, хоча думаю, не були готові. Попри те, враження від Зарваниці отримали колосальне і все дивувались, що до цього часу нічого не чули про цю місцину. Був 2005 рік. Відтоді минуло вже трохи часу, але мої знайомі, як дзвонять, то ще й досі згадують ту поїздку до Зарваниці.
Іншим разом були харків’яни. Жінки були в штанях, боялись їхати. Довелось провести «профілактичну» розмову, щоб переконати у позитивному рішенні. Таки переконала. А одна жіночка – аж з Дніпра. Зацента така: «Та ви що, – каже мені, – як дізнається моя бабушка, що я була в греко-католиків…». Я їй про любов, а вона мені про бабушку, я їй про Єдиного Бога, а вона мені про грізну бабушку… Зарваницьких історій у моїй пам’яті чимало, але всі вони такі теплі, щирі, дружні. Може тому й написалось мені одного разу ось це.
«Я – в Зарваниці, я – в Раю»
Липневий ранок пада мені до ніг –
Крислата липа обсипає цвітом.
Здається, що зарваницькі джмелі
Літають, мов птахи, над всеньким світом.
Там ладан із церкви чути
Ще на початку села.
І радіють із того дива найбільше діти,
Бо ця радість їхні серця звеселя.
Там маленький Христос з ними бавиться
І веде їх до церкви зрання.
Там старенькі бабусі моляться,
Як і личить: великодньо й щодня.
Там африканський лелека над церквою
Звів для себе й дружини гніздо.
І щодня його діти просяться:
«Татку, нам тут добре давно…».
Там дерева сповідаються просто неба!
І причащаються пташиним співом неземним.
Там так пахне любистком і м’ятою –
І корови не такі, як у всіх.
Людей там на прощу – море.
І моляться тоді Небеса.
Там з джерела б’є вода чудотворна
І Матінка Божа всім серця відкрива.
Там співає Душа,
І посміхається Пречиста Діва з Неба…
Я – в Зарваниці, я – в Раю…
І мені більше нічого не треба.
