Відкривати «живі голоси» в регіонах. За понад 20-річну історію «Дня» це виявилося однією з «попутних» функцій видання. Ми завжди радіємо, коли знаходимо однодумців, непересічних творчих людей, мислителів, нонконформістів, громадян із позицією в найрізноманітніших куточках нашої країни. Часто трапляється так, що «День» першим «висвітлює» їхні постаті для суспільства, – пише День.
Одним із нещодавніх наших відкриттів (завдяки «Фейсбуку») стала тернопільська блогер і письменниця Дзвінка ТОРОХТУШКО(справжнє ім’я — Любов Бурак, інтерв’ю з нею див. у № 75-76 від 28 квітня 2017 року). Тож коли ми дізналися, що Дзвінка наразі в столиці з нагоди виходу у світ її другої прозової книжки, скористалися цим для ближчого знайомства. У розмові про трансформаційні процеси в регіонах та, звісно, творчість Дзвінки взяла участь і її видавець Тетяна ВОРОНЦОВА.
Перегляньте також:
- Знаменний ювілей: у Копичинцях жінка відсвяткувала своє століття
- Ірина Верещук прокоментувала своє “призначення” головою Тернопільської ОДА
— У ваших іронічних дописах у «Фейсбуці» багато про «совок», який не покидає. Чи змінюється середовище і завдяки чому в наших регіонах?
Дзвінка ТОРОХТУШКО: — Зараз триває суцільний процес трансформації. Ми навіть не помічаємо цих змін, але вони потихеньку відбуваються. Культурне середовище змінюється, але дуже повільно. Це пов’язано з тим, що, по-перше, Україна була дуже прив’язана в цьому плані до Росії. Російськомовна домінанта просто агресивно нав’язувалася нам. Зараз нам треба її «витруїти» із себе. Людям необхідно просто відчути себе українцями. Не більше й не менше. А відчути себе українцями людям, які звикли до російського продукту — літературного, кіношного, найбільше — музичного, важко. Тому що культурні смаки сформувалися, й людина ними живе. А змінювати їх треба, тому що ми інакше державу не змінимо. Такий рух є.
Ще один момент. Культурне середовище і культурний шар українства формувався на грунті спротиву до цього російського пласту, який був привнесений аристократією. Наші літератори, музиканти, культурологи, історики намагалися зберегти автентичність передусім села. Тому в нас немає урбаністичної культури як такої. Нам це треба змінити. Своє, рідне, тільки подає паростки.
Треба насамперед починати з формування особистості. Поки ми не змінимо себе конкретно кожен сам, ми світу не змінимо. І лишиться наше сприйняття світу. Є мета, її треба досягати. Ось, наприклад, ми маємо в літературі Жадана, Андруховича… На початку 90-х вони були такими самими молодими людьми, як і всі інші. Але вони змінили себе, й вони змінюють Україну.
Нам слід «вивести» свою історію (власне, у тому, що такі зусилля є, й досить успішні, доводить Бібліотека газети «День». — Авт.). Бо досі живемо чужими історичними штампами. Моя дитина-дев’ятикласниця приходить і ставить мені якесь питання, я їй розповідаю, як було. Вона каже: «Мама, а в підручнику не так». У десятому класі це знову повторюється. Тобто наш підручник досі «підтасований» під російський. А насправді нам є чим пишатися. Не знаю, чи ще якась нація може пишатися такою кількістю героїв, реально жертовних людей, як українці. Але ми їх боїмося. «Ми визнаємо Бандеру, що про нас подумають поляки?» А це нічого, що поляки змушують нас трактувати частину історії Волині так, як у них це офіційно прийнято? А Росія — це взагалі наша катастрофа. Не можна було «народжувати» таку державу. Я кажу, що Київська Русь вчасно не зробила «аборт», хоч я і проти абортів.
— Як ви розділяєте блогерство і власне письменницьку діяльність? Чи є поділ на інтернет-аудиторію і читача друкованої книжки?
Д. Т.: — Це і пов’язано, й не пов’язано. Сторінка на «Фейсбуці» — це моя особиста творча площадка. Я можу там писати або не писати що завгодно. Але це місце, де мене знайшла Тетяна Володимирівна Воронцова. Тобто якби не було цього блогу, не було б «Масіка» (перший роман Дзвінки Торохтушко. — Авт.). Тетяна Володимирівна пішла на шалений ризик. Я — нерентабельний абсолютно автор. Але комусь я цікава. Люди в мене вірять. Я собі викладала історії про Масіка у «Фейсбуці», а Тетяна Володимирівна побачила там книжку.
Тетяна ВОРОНЦОВА: — Українці мають таку рису — не помічати щось видатне в себе під ногами. На Форумі видавців у Львові мене запитали з тернопільського видавництва: «Як це так, ви друкуєте нашого тернопільського автора?». Я кажу: «А де ви були?» Коли Дзвінка почала викладати перші частини «Масіка», в обговоренні люди писали: «Чому це не книжка», «Я хочу таку книжку почитати»… Тоді я подумала: невже в нас немає жодного видавництва, яке підтримало б оцей талант? І хоча наше видавництво не займалося художньою літературою, але я вирішила: зрештою, ми постійно жертвуємо на Майдан, на фронт, займаємося волонтерством. А тут людина, талант, який потребує наразі підтримки. Можливо, ми відставимо всі інші волонтерські проекти і поставимося до цього проекту як до нашого волонтерського? Тому коли вийшла книжка, багато хто зрадів. Фейсбучна аудиторія була в захваті…
Д. Т.: — Також родом із «Фейсбуку» книжка «Світлячок». Це — казка, яка спочатку була надрукована на «Фейсбуці». Потім у моєї подруги, блогера Оленки Степової, виникла ідея видати її. Спочатку ми її видрукували як книжку-розмальовку. А потім мама нашого Андрія Дьоміна — «Світляка», який служив у «Азові» й загинув під Іловайськом, захотіла отаку книжку. Тобто це й казка, й своєрідний реквієм по другові. До речі, ілюстрації в книжці — перша спроба мого друга після 26 років перерви. Тож це вийшла дитяча хороша казочка. Така, як і наш Андрійко був, — хороший і дуже жертовний.
— Про що ваша нова книжка «Фотограф», що вийшла буквально сьогодні (розмова відбулася 13 червня. — Авт.)? Чи є якась спільна ідея, що об’єднує новели?
Д. Т.: — Це різнопланові новели. Спільне там — як у передмові написав Роман Коляда, — це історії, яких не могло бути в реальності, але вони відбулися, і Бог нам ними показує, що так буває. Це — історії, які я почула, працюючи журналістом, частина з них — те, що переживалося особисто. Але вони різні. Якщо «Тарольки» — це Друга світова війна, «Пиріжки з шугалем» — це глибокий совок, решта історій більш сучасні. До речі, коли книжка була практично готова, набрана й вкладена у файл, саме в цей момент у мене зламався комп’ютер. Ще й задимівся (усміхається).І я її писала з нуля. Можливо, комп’ютер мав згоріти власне для того, щоб вони стали трохи інші.
Т. В.: — У нас поки що це не комерційний проект. Але я дуже вірю в цього автора, і не тільки у плані комерційному. П’єси, вірші, гумористичні блоги… — настільки багатогранний талант Дзвінки. Велика честь і насолода просто брати в цьому участь.
