Ростислав Ленчук

Ростислав Ленчук

журналіст, член НСЖУ, м. Кременець

Уродженець Кременця, відомий піснями й перекладом «Гаррі Поттера», відсвяткував день народження

Найколоритніша музична «жива легенди» Віктор Морозов 15 червня святкував іменини

16.06.2017 12:13   Джерело: TeNews
Автор : Ростислав Ленчук

Так-так, це саме він, відомий композитор і співак, поет та бард, перекладач усесвітньо відомих творів Джоан Ролінґ, Джеремі Стронґа, Пауло Коельо, Саллі Ґрін, уродженець Кременця, 67-річний, але душею молодий і веселий Віктор Морозов торік, 23 вересня, подарував невеличкий ексклюзивний концерт учням та вчителям Кременецької школи-інтернату на особисте запрошення директора цього навчального закладу Володимира Мишка... Уславлений львів’янин буквально на декілька годин на орендованій у місті Лева автівці прибув до Кременця – міста свого родинного коріння, аби блискуче виступити й згодом знову вилетіти за океан, адже Віктор Морозов уже впродовж тривалого часу мешкає в Північній Америці разом зі своєю сім’єю...

За плечима в добродія Віктора – просто шалені творчі набутки й успіхи: рок-гурт «Арніка», ВІА «Смерічка», група «Четвертий Кут», жахливо неформатний для радянських реалій театр-кабаре «Не журись!», лауреат першої «Червоної Рути» – усе це Віктор Морозов, який, як твердять мистецтвознавці, чує музику по-іншому. У 2000-му році він разом із Костем Москальцем, наче знаючи усе наперед, випустили спільний альбом «Треба встати і вийти». Ці пісні стали гімнами акції «Україна без Кучми». Цитати зі згаданого альбому писали на плакатах Євромайдану. 

Читайте також

В Кременці представлено проекти Генерального та Опорного історично-архітектурного планів, населення котрого може зрости після розбудови до 28 тисяч
Всеукраїнський тур «ЗміниТИ» у Тернополі — публічне обговорення першочергових змін в країні
На Трійцю в Стіжецькому лісі вшанували пам’ять вояків УПА кременчани, шумчани й тернополяни

- Я всім розповідаю завжди, що батьки хотіли, аби я став музикантом, - поділивсмя спогадами про власне дитинство пан Віктор. - Я чинив шалений опір, мені це було дуже нецікаво. Але в результаті вийшло, що мрія мами й тата здійснилася. Бачите, тут і завдяки батькам, і всупереч. Певною мірою завдячую їм, але знаєте, як це… Коли батьки змушували вчити ноти, я музику ненавидів. А коли примус скінчився, став музикантом-самоуком. Тож завдяки мамі з татом, на відміну від Пола Маккартні, в тих перших своїх потугах я, принаймні, ноти вивчив, і вже мені легше.

Коли я пішов до 1-го класу, то мої батьки хотіли, аби я став музикантом. Мене віддали в Кременецьку музичну школу, на фортепіано. І я мусив щоразу грати одне й те ж... А як я вже казав, не люблю нудитися, для мене смерть – щось одноманітне. Так минуло рік-півтора. Потім я почав бунтувати. Сказав батькам, що мені не подобається інструмент, думав, вони дозволять кинути музику. Ні, вони віддали мене на баян, до світлої пам’яті педагога Євгена Лірського. Знову та ж історія. Потім сталося, що батьки поїхали у довге відрядженні, і я скористався цим: кинув музичну школу та зненавидів музику. Почути якусь музичну нотку по радіо абощо, то це було для мене як тортури. Але через кілька років, у класі 7-8-му, приїхав мій двоюрідний брат, на 3 роки старший, який був для мене прикладом для наслідування. І він почав наспівувати мені пісні відомих на той час гуртів. І я, звичайно є, за всієї ненависті до музики, все це слухав. Потім брат мені показав радіохвилю, де можна було знайти всі ці пісні. Довелося боротися з дідом за можливість послухати радіо. Згодом почав награвати мелодії на гітарі. Навчився грати тільки мажорні мелодії. Зібрав свій гурт, і ми вивчили одну пісню. Під час музичного вечора в школі ми напросилися виступити. І тут уявіть: сидить повна зала, завішана портретами Лєніна, а ми почали грати агресивну рокерську пісеньку. Вся дирекція відразу розлютилась, але дівчата просто шаленіли!.. Тоді я зрозумів, що музика мені дуже допоможе в житті...

...Вони всі разом навчалися у Львівському університеті імені І. Франка. Він був, як кажуть його друзі, не Морозовим, а Мороз, улюбленець усіх дівчат. Грав на гітарі вечорами, всі ним милувалися й захоплювалися. Був людиною багатогранною. Виключили його з університету (за місяць (!) до отримання диплома про вищу освіту) й за український націоналізм, і за творче... сачкування...

null

- У 1972 році в складі гурту «Арніка» ми брали участь у концерті з обробленням народних пісень, - згадує Віктор Морозов. - А потім поїхали в турне колишнім Союзом. Повертаючись до Львова, наївно думали, що нас зустрічатимуть квітами. А виявилося не так: одразу компартійники-кагебісти почали викликати нас на допити... Мало того, що самвидавівський літературний альманах «Скриня» Грицька Чубая, де були надруковані твори Олега Лишеги, Миколи Рябчука, мій віршик, потрапив під прес... А потім іще й «Арніка» ніби співала націоналістичні пісні. Скандал був страшенний, нас мали заарештувати. Але була така чудова жінка, Віра Миколаївна, яка нас рятувала, як могла, бігала по бібліотеках, вишукувала тексти пісень, котрі були ще середньовічними й аж ніяк не націоналістичними. Мене і з університету виключили... А ось із комсомолу – ні... Віра Миколаївна мене взяла під своє крило, влаштувала вантажником, потім кур’єром, згодом бухгалтером...

- Завжди, коли приїжджаю в Україну, маю сталий маршрут: Львів - Кременець (могила мами) - Київ (Іван Малкович і решта) - Бахмичі, Матвіївка (Кость Москалець), - із нотками смутку впереміш із любов’ю мовив добродій Віктор. - Найбільше мені запам’яталася одна історія, я її вже неоднораз розповідав. Це було на початку 70-х. Ми щойно познайомилися з композитором Володимиром Івасюком. Він тільки-но приїхав до Львова з Чернівців. У мене тоді був ансамбль “Арніка”. Ми часто зустрічалися, товаришували. Якось у нас була репетиція, він прийшов, а коли всі розійшлися, сказав мені: “Слухай, Вікторе, давай напишемо разом пісню...” Я спочатку не міг зрозуміти: чи це якийсь жарт, бо він вже був відомим композитором, співаком.

Ми сіли за фортепіано, побалувалися. В результаті вийшла його дуже гарна пісня, на основі його фраз, звичайно, “Твоє крило” чи “Кленовий вогонь”. Я дуже довго не міг розгадати, навіщо він це зробив? Аж значно пізніше до мене дійшло – то був такий педагогічний прийом. Допомогти мені, молодому авторові, початківцеві, відчути впевненість у собі, якщо автор безсмертних “Червоної рути” й “Водограю”, відомих скрізь, пропонує разом написати пісню – тобто підіймає мене до свого рівня. Я йому за це завжди вдячний. 

null

Потім ми з Володею фактично написали пісню разом. Але то було вже після його смерті... Я тоді працював у ансамблі “Смерічка”. І ми захотіли заспівати пісню В. Івасюка “Капелюх.” Я вирішив, якщо він мені дав дозвіл писати, я додав деякі фрази, і ми записали її. В цьому варіанті її й «Піккардійська терція» виконувала. Звісно, це пісня Володимира Івасюка. Але я знаю, що ми її написали разом, тому що Володя мені дозволив...

- Цікавою є історія відомої стрілецької пісні «Повіяв вітер степовий», - поринув у спогади Віктор Морозов і на одному подиху разом із слухацькою залою виконав цей патріотичний твір. – У 80-і роки ми її «підняли» з народних глибин, не дуже замислюючись над тим, що тодішня радянсько-комуністична влада у Львові сприйме її як «буржуазно-націоналістичну»... Але, на жаль, так сталося тоді, згодом, коли ми записали відоекліп на цю чудову пісню... Її просто заборонили горе-цензори для показу по Львівському держтелебаченню... Одначе, на щастя, невдовзі вже у Києві, на колишньому УТ-1, ніхто з тамтешньої совково-російськомовної публіки взагалі не звернув уваги на якийсь націоналістичний, стрілецький підтекст твору, і ми відзналися в іншому кліпі, їдучи на конях, у вишиванках, у козацьких строях... Пісня пройшла в ефірі «на ура!», і вже опісля, у Львові, так би мовити, заборону тихцем зняли, бо ж якщо твір пролунав у Києві, то й у Західній Україні її можна «крутити» на телеекрані... Це були перші паростки українського національного відродження, котрі беруть свій початок із сивочолого галицького Львова...   

Подальший же перебіг концерту Віктора Морозова в Кременці був тематично пов’язаний із його перекладацькими здобутками...

...І в одному інтерв’ю я згадав про те, що, мовляв, на дозвіллі перекладаю «Алхіміка» Пауло Коельйо. А тоді ж Інтернету не було, і вся інформація дуже повільно доходила до України. Питав про цю книгу в Івана Малковича - не чув, питав у Юрка Андруховича - не чув, у Віктора Неборака - не чув… Ось це мене й заінтригувало, і я собі почав перекладати, так би мовити, суто для себе.

А відома львівська газета «Поступ» із тим моїм інтерв’ю випадково потрапила до рук Володимира Дмитерка, директора видавництва «Класика», який уже чув про цей твір Пауло Коельйо й хотів його видавати. Дмитерко знав мене як музиканта і подумав, що це якась помилка. Але вирішив перепитати. Знайшов мої контакти й запитав, чи то правда, що я перекладав «Алхіміка». Проблема в тому, що Дмитерко питав, чи правда, що я знаю португальську мову. Я ж блефував... Сказав, що блискуче знаю португальську... Десь сторінок 10 насправді встиг перекласти, а написав, що близько 10 сторінок залишилося до кінця роботи. Він повірив. І так сталося, що справді видав книгу. Потім, звісно, довелося вибачатися. Так вийшов перший мій переклад...

null

А з «Гаррі Поттером» теж дивна історія була. Після «Алхіміка» дружина мені порадила перекласти щось для підлітків, бо дуже мало літератури саме для них. Тоді з'явилися перші книжки про Гаррі Поттера і фільм почали знімати. Виникла ідея: українською нема перекладу, російською – нема. А вийде фільм, і діти почнуть шукати книжку. Якщо українською вже вийде книга, то всі почнуть її читати, і так я українізую всіх. Але в доінтернетну епоху було важко це організувати. Спершу підійшов до того ж таки Дмитерка, але він відмовився, бо вони дитячу літературу не видають. Потім кажу Іванові Малковичу. Але й той не чув ні про книгу, ні про авторку. А ще як сказав, що я перекладу, то одразу відмовився. Він знав, що я музикант, але аж ніяк не перекладач. Потім довідався, що книжка про чаклунів, відьом, то навідріз відмовився: мовляв, він – християнин, і через це жодних чаклунів не хоче видавати. В мене вже був готовий переклад, але переконувати видавців довелося цілий рік. А потім ще рік авторські права добували. Ось могли видати швидше, ніж російською, але не вдалося...

Так, у нас були змагання з росіянами, хто перший видасть книгу. Ми намагалися бути першими з декількох причин. Перша, як я вже казав, – українізаторська, а друга – комерційна. Якщо є з’явиться раніше російський переклад, то на Сході України будуть купувати його. На конференції в Парижі ми познайомилися з перекладачкою з Росії. І вона каже: “А, конкуренти!..” Її весь час у видавництві підганяли: швидше-швидше, бо українці випередять.

Мені доводилися прокидатися о шостій ранку і працювати до третьої ночі, практично не виходячи з оселі. Про музику в той час треба було забувати. Але мені подобається зміна діяльності. Я за гороскопом – близнюки. А близнята дуже легко знуджуються від одноманітних справ. Якщо б я займався тільки музикою, вона б мені вже остогидла. Так само з перекладами...

На жаль, мені не вдалося цілковито виконрати всій українізаторський план... Мій задум був кардинальний і радикальний – українізувати від моря до моря: щоб і в Севастополі, і в Одесі, завдяки “Гаррі Поттеру”, всі діти заговорили українською. Не вийшло... Насамперед через те, що не вдалося вчасно видати перші книжки. Коли я переклав першу книжку, фільм уже мав з’явитися на екрани, і то було б дуже добре, якби фільм з’явився, російськомовного варіанту нема, і всі діти були б змушені читати українською. Багато дітей насправді захоплювалися українським перекладом і вже не хотіли читати російський. Але повальної українізації ще не відбулося, хоча вона нині й триває... Треба чекати якогось наступного бестселера. Але великі зрушення відбулися. Багато дивовижних листів надходило. Приміром, пригадую про лист із Миколаєва до видавництва А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, в котрому батьки написали російською мовою, що наша дитина так захопилася Гаррі Поттером, всього його перечитала, і якось підійшла до нас і каже: “А почему мы не говорим по-украински?” Вже такі ментальні зміни у дітей відбуваються саме завдяки українському Гаррі Поттеру... 

            Учні школи-інтернату запитали у Віктора Морозова про його творчі стосунки з авторкою згаданої суперпопулярної книги.

- На жаль, із Джоан Ролінг усе дуже складно..., - скрушно відповів митець. - Вона – нетусовочна, відлюдниця. Сидить і пише. Її дуже важко кудись витягти на люди. Перекладачі намагалися вийти з нею на контакт, але перед нею стіна – літературна агенція. Всі листи потрапляють туди, і там за неї відповідають: “Ні-ні, вона зайнята. Вона не може...”. Скажімо, Паоло Коельйо полюбляє подорожувати різними країнами. Він жадає постійного спілкування. А Джоан Ролінг – вона герметична, вона в собі, нікого не хоче знати, крім своїх книжок. Ми вже навіть жартували: може, колись із небес зійде свята, і ми її нарешті побачимо (сміється)...

Безперечно, я б хотів із Джоан познайомитися. Це було б доволі цікаво. Наразі важко. Може, “Абра-Кадабра” набуде солідного статусу, і, нарешті, вдасться пробудити в неї інтерес до перекладачів.,.

- Мене цікавила перша книга П. Коельо, котру я почав перекладати, – “Алхімік”, - зізнався Віктор Морозов. - Вона мене самого дуже заінтригувала. В наступних творах він почав вже трішки повторюватися… Я ще два твори переклав і перестав… Спочатку я перекладав його з португальської. Але зрозуміло, що я краще знаю англійську, тож брав англійський відповідник і порівнював якісь відмінності. Тому, коли мене зараз пропонують щось перекласти Коельо, я кажу, що забув португальську. А, чесно кажучи, він мені став менш цікавий...

А ось Джоан Ролінг – це справді зовсім інший стиль. Але, знову ж таки, найцікавіше було перекладати її першу книжку. 

            Віктор Морозов натхненно виконав у Кременці декілька пісень із відомого патріотичного альбому «Армія світла» (2008), котрий ніби передбачив буремні події Євромайдану та нинішньої російсько-української війни на південному сході України:

- Я не є якимсь порадником чи пророком, віщуном. Але я впевнений, що все-таки нам вдасться вийти з цієї трагічної ситуації. І, з одного боку, Україні пощастило пройти довгий шлях без кровопролиття, а з іншого – теперішня пролита кров наших хлопців-героїв дає знак, що Україна почне очищатися й вийде з цього тяжкого стану. Певен, що наша країна знайде себе. Я знаю, що кожна людина мусить відчувати, для чого прийшла в цей світ, і йти своєю дорогою, попри всі невдачі. Якщо кожна людина буде чесно та правдиво прямувати своїм шляхом - уся країна почне очищатися. І все налагодиться... Вірю, що, як співається в пророчій пісні Костя Москальця, на третій рік цієї клятої війни не буде, хочу й дуже сподіваюся, що вона закінчиться в 2017-му...

            Віктор Морозов заспівав у Кременці декілька своїх «хітових» пісень, зокрема, відому «антирадянську» про метелика, котра, можна так вважати, напророкувала нашу з вами Незалежність... Пролунали також такі незабутні зі львівської студентської юності й пізнішого періоду твори під акустичну гітару, як «Напучування сільського вчителя», «Спитай», «Зіронька ясна», «Треба встати і вийти», «Приїхали з-за Дунаю», «Останній воїн», «Львівське пиво», «Колисонька кленовая»... Заспівав гість-земляк і пісні “Бочка” та “Молитва”. Це – твори з майбутнього альбому «Реффолюція», куди увійдуть більш ніж 25 композицій. «Живе» виконання вдячна кременецька публіка супроводжувала гучними оплесками й вигуками захоплення «Браво!»... 

...Так, вересень 2016 року несподівано підняв із глибин пам’яті одну знаменну подію. 27 літ тому, відбувся пісенний фестиваль "Червона рута". І саме там двоє КРЕМЕНЧАН - ВІКТОР МОРОЗОВ та ВАСИЛЬ ЖДАНКІН (володар Гран-прі), разом із киянином ЕДУАРДОМ ДРАЧЕМ, УПЕРШЕ (!) ПУБЛІЧНО ВИКОНАЛИ ГІМН УКРАЇНИ... За два роки до краху совєцької імперії!.. На той час виконавці знали, що за таку ПІСНЮ, їм «світить» кілька або навіть кільканадцять років буцигарні. Це був до божевілля сміливий учинок... То був ПОДВИГ... Тож 23 вересня 2016 року, на зустрічі з вихованцями та вчителями Кременецької школи-інтернат, Віктор Морозов та його побратим Василь Жданкін під натхненний супровід учнів та педагогів повторили це неймовірне виконання нашого Державного Гімну... Погодьтеся, що тоді вони були не лише сміливими, а їх мужність, як тепер кажуть, - "ЗАШКАЛЮВАЛА". Із висоти нинішніх днів, згадана подія бачиться для нової України, котра ще мала тільки відбутися, такою, як для людства політ Гагаріна в космос... Ну десь так, приблизно... А можливо, й Юрій Гагарін "відпочиває", порівняно із силою духу хлопців-співців із Кременця... ЗНАЙ НАШИХ!

На завершення концерту-зустрічі розчулений і захоплений високим мистецтвом директор Кременецької школи-інтернату Володимир Мишко виголосив вдячні слова на адресу Віктора Морозова:

- Ми любимо свою землю й рідний край, пишаємося мальовничою природою, цінуємо своє каміння, котре збереглося до нашого часу. Але найважливіше, що робить нас духовно багатими, – це люди… Люди, які зростають на цій землі, які своїм талантом та творчою працею звеличують рідне місто…І ця велика вулиця в Кременці, котру називали колись Широкою, виносить, як ріка, у світ наші діаманти, які славлять Кременець, пам’ятають про нього. Віктор Морозов є кременецьким діаматом, який ніколи не забуває про рідне місто та його мешканців. Тож сподівамося на те, що це аж ніяк не остання зустріч. Живе слово спілкування, життєдайний блиск очей, голос серця, котрий надихає, – хіба може бути щось іще кращим для юнацтва, молоді, Кременеччини, яка будує нове життя, нову Україну?..


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: TeNews   1083

Loading...