Cтарий помирав… Вечірнє сонце повільно ховалось за сусідню багатоповерхівку. Останній сонячний промінь непомітно торкнувся віконної шиби. Далі ковзнув рамою і пройшовся підвіконням… На якусь мить погляд старого затримався на тендітних пелюстках білосніжної квітки. Старий жадібно вп’явся очима у квіткову ніжність і насолоджувався баченим. Милуючись живою красою земного творіння, на якусь мить він забув про все на світі. І споглядав те, чого не помічали інші. Квітка, назву якої він не знав, граціозно і шляхетно напружувала кожен свій невидимий м’яз і тягнулась до Сонця. Вона поспішала: у передчутті ночі, всотувала в себе кожну краплину Світла. І раптом почала змінювати свою форму… Це не були галюцинації, бо чоловік чітко розрізняв реальність речей, фіксував кожну думку, слово. Він поспішав взяти все, що давала йому квітка, а вона, в свою чергу, поспішала віддати все, що ще міг прийняти її господар. Старий відчув у своїх грудях приплив невимовної ніжності й безпричинної радості. З’явилось раптове бажання обійняти якщо не увесь світ, то хоча б оце живе створіння на підвіконні. Але він навіть цього не міг зробити, бо між ними була відстань, яка дорівнювала відстані простягнутої руки. І тоді чоловік заплакав… Непрошені сльози застлали старечі очі. Але й тут він був безпорадний. Руки його вже не слухались, і він не міг витерти очі. Коли ж в них трохи розвиднілося, він побачив, що квітка й собі зажурилася, її рівненькі, мов струни, пелюстки враз зім’якли і втратили свою попередню перлинно-первозданну яскравість. “Невже це моє відображення?” – злякався Старий. Від однієї думки, що це його кінець, – втратив свідомість…
Отямився в реанімаційній палаті. Як він тут опинився – навіть не здогадувався. Напевно сусідка. Та й чи потрібно йому було це знати? Руки, ноги – все було чужим і ніби не його. Стан абсолютної прострації. Час від часу підходила медсестра. Брала його руку в свою, мабуть, шукала пульс. Хотів, було, подякувати їй за увагу, але губи відмовлялись підкорятись його волі. Очі впирались у стелю. Свідомість працювала на повну потужність. Чому він ще не вмер? Жити в такому стані? А може, він помер? Адже це не його кімната? Може, він вже здійснив перехід і зараз “там” проходить якесь обстеження. Але ж ні. Якби помер, то побачив би своє тіло внизу, а вгорі над ним був би душею. Десь він про таке вже читав. Думки мов навіжені снували химерну павутину роздумів…
Перегляньте також:
- На Тернопільщині судитимуть чоловіка, який убив свого рідного брата
- У Тернополі презентували книгу «Чорнобиль: я бачив»
Минуло ще три дні. Старий не помирав. Він чув, як одна медсестра казала іншій: “Мені здається, що в цього чоловіка з’явився один відсоток шансу. Але… Дива та й годі. Чесно кажучи, я вже нічогісінько не второпаю у всьому тому, що останнім часом відбувається довкола мене. А тут ще й з цими діагнозами… Я помітила, що останнім часом вони не справджуються. Світ перевернувся! Інакше як можна все це розтлумачити!”.
Один за одним минали дні. Старий не вмирав, але й не подавав жодних ознак життя. Зрештою, медперсонал “махнув” на нього рукою… У такому віці і такі симптоми. Старий був самотній як перст: ні сім’ї, ні дітей. Про нього ніхто не турбувався і ніхто ним не цікавився…
Аж раптом у день Зішестя Святого Духа, себто на Зелені свята, Старий закліпав очима. Це побачила санітарочка і покликала чергову медсестру. Згодом чоловік заворушив пересохлими губами, потім пальцями рук. Пізніше – заговорив. Найперше, про що запитав, було дивне поєднання слів: “Як там моя квітка?”. “Ну, все, мабуть, у Старого дах поїхав”, – сумно відзначила подумки медсестра і зробила вигляд, що нічого не почула. А Старий тим часом почав одужувати з космічною швидкістю. Лікарі тільки знизували плечима: дива та й годі. Настав день, коли його, нарешті, з реанімаційної палати перевели у звичайну.
– Невже у вас нікого-нікогісінько немає, – з недовірою у голосі перепитала якось у нього санітарочка.
– Крім вазонка з квіткою – нікого.
– От іще жартівник! – розсміялася жінка. – Квітки є в кожній хаті.
– Е ні, такої, як у мене, – нема ні в кого.
– Якась загранична? – запитала жінка, не соромлячись суржику.
– Вона жива.
– От чудак чоловік. Всі квітки живі.
– Я про інше. Розумієте, вона мені більше, ніж квітка, і більше, ніж друг. Вона мені як дитина.
– Так не буває, – заперечила старша жінка.
– Буває. Ви можете мені не повірити, але увесь цей час поки я тут валявся, квітка… – та Старий не встиг договорити, бо в палату зайшла група студентів-медиків зі своїм керівником. Вони робили обхід хворих.
Цього ж дня Старого виписали з лікарні. Він поспішав. Похапцем зібрався і побіг до дверей, ні з ким не попрощавшись. Вже на порозі лікарні мало не збив з ніг ту саму санітарочку, яка розпитувала його про квітку. Вгледівши Старого, смикнула за піджак:
– Будь ласка, ви не договорили за квітку…?
– Вона, вона… молилася за мене.
– Що-що? – жінка зробила великі круглі очі і позадкувала від Старого до стіни.
– Ні, я не божевільний, повірте мені. Я дуже за неї завжди переживав, доглядав, розмовляв. Я відчував між нами отой невидимий зв’язок… А коли опинився тут, то квітка дуже переживала за мене, адже її ніхто не поливав.
– Звідки ви це можете знати?
– Звідки? Коли моя душа покидала тіло…
– ???
– Я біжу зараз додому, бо вона тримається з останніх сил, аби не вмерти… Я маю встигнути…
Жінка довго дивилась Старому услід і не йняла віри почутому. Десь всередині вона ладна була повірити, але не наважувалась. Змучена за день прибиранням, вийшла на вулицю і біля газетного кіоску сіла на лавку. З думки не йшов Старий і його Квітка. Відпочиваючи, знічев’я почала розглядати газети та журнали, які продавець старанно кріпила до рекламного щитка. Тітка Шура, так звали продавчиню, тицьнула їй в руки якийсь модний гламурний журнал із глянцевою обкладинкою:
– Читай, поки я добра, бо він дуже дорогий, сама не купиш, я ж тебе знаю.
Жінка почала гортати добротні сторінки, насолоджуючись якісними ілюстраціями та добірним текстом. Аж раптом, що це? Стаття про те, що… Чекай, чекай… Хіба ж таке може бути?! “Всі системи людського організму, а також їхні органи, мають свою свідомість. Свою свідомість мають камені, рослини. Камінь за одну добу робить один вдих і видих. З рослинами можна спілкуватися. Вони реагують на негативну чи позитивну енергетику людини”.
І тоді жінка миттю згадала за Старого і Квітку. Вона схопилась з місця, щоб розповісти кіоскерці дивовижну історію… Але несподівано зупинилась… Що з того, адже їй все одно ніхто не повірить, так само, як колись не повірила вона сама…
