Уперше в місті над Іквою нещодавно побував відомий письменник та журналіст, володар головної літературної премії країни – імені Т. Г. Шевченка, лауреат Мукачівської міської премії імені Олександра Духновича, Міжнародної літературної премії «Карпатська корона», «Золотий письменник», лауреат Президентської премії «Українська книжка року» (від 22 травня 2017 р.) Мирослав Дочинець і провів суперцікаву зустріч із кременецькими читачами в рамках «Волинської вітальні у вівторок».
Художник слова завітав на побачення з шанувальниками книги, відвідувачів читальної зали Кременецької центральної бібліотеки імені Ю. Словацького як популярний український письменник європейського й навіть світового масштабу, автор численних романів та книг малої прози, котрі вже кілька років поспіль залишаються в топ-списках книгарень, їх додруковують новими й новими накладами, і вони мають великий успіх серед поціновувачів красного письменства. Найбільшої слави та популярності серед читачів зажили роман „Вічник” та збірка порад старого мудреця-довгожителя Андрія Ворона „Многії літа, благії літа”, а романи „Криничар” і „Горянин” 2014 року стали переможцями в номінації „Література” найвищої державної літературної нагороди нашої країни – Національної премії України імені Тараса Шевченка.
Перегляньте також:
- Частина Тернополя сьогодні залишиться без води
- Півтора мільйони дерев висадили на Тернопільщині навесні
– В його прозі можна знайти джерельне начало, вишукану образність, прекрасну мову, цікаві сюжети, – мовив, відкриваючи захід письменник, літератор і краєзнавець Сергій Синюк…
Так, майбутній письменник почав друкуватися ще із шостого класу. Потім став професійним журналістом. «За часів колишнього СССР я працював на комсомольській та компартійній роботах, а згодом як кореспондент Закарпатської газети-молодіжки. В той період свого журналістського прозріння відійшов від облудної комуністичної пропаганди, ідеології, проводячи резонансні розслідування на хвилі перебудовчих процесів, і навіть отримав вчасне попередження від добрих людей, що мушу зникнути на із Закарпаття на якийсь час, бо, вочевидь, мені реально загрожували чи то арештом, чи навіть чимсь гіршим… Отак мені випало спокутувати свої гріхи й пережити виклик долі…», – наголосив письменник.
Прозаїк, який не раз у своїх творах прославляв Закарпаття, «Срібну землю» розповів кременчанам про історію, літературу, мистецтво, про те, що для письменника найголовніше, торкнувся теми майбутнього України та висловив свої думки щодо телебачення, соціальних мереж, Інтернету взагалі.
У своєму розлогому виступі-монолозі письменник ознайомив вельми зацікавлених присутніх зі своєю захопливою біографією, лаконічно процитував уривки із власних творів.
– Дещо автобіографічне є в тому ж «Горянині». Адже ми, закарпатці, жили під чотирма режимами, і це не могло не накласти на кожну родину якийсь відбиток… Коли сідаю за письмо, то намагаюся якомога більше осмислити, пропустити текст крізь себе. Це дуже особистісна робота, дуже інтимний процес, духовна революція. Але всі ми зіткані з однієї духовної матерії. Тому в цьому є певний парадокс: праця для себе, праця над реалізацією, ствердженням, стає потрібною й для інших. І найменше проймаєшся тим, щоб когось «вразити». Як казав мій улюблений Микола Гоголь: письмо й писання – це просто схима, це потреба служіння…
Я є людиною досить забезпеченою. До письма прийшов сформованою особистістю. Моя робота не є «грою у слово». Це притягнення до слова в найвищому сенсі цього поняття. Моя літературна праця – певним чином «індустрія». Коли написав одну книжку, переходиш до другої, п’ятої. Задум – це коли в тобі починає жити ембріон ідеї. Причому ідеї головного героя. В мене немає класичних сюжетів, інтриг. Є лише герой, який несе сутність, духовну якість. Й ось коли він для мене викристалізовується, то цілковито зживаюся з ним. І він мене починає вести, кликати, щоб щось повідати. З цього й починається книжка як тональність, певна ритміка. Тобто це розмова з довіреною людиною, із самим собою, з Богом.
Є гарне давньоукраїнське слово – «надих», а не натхнення… І коли ти робиш щось сутнє, як казав великий Магатма Ганді, то світ починає тобі допомагати в усьому. Але це найвищий, тонкий світ. Якщо ти торкаєшся тонких речей, то приходять знання і поміч зі світу. Перетворюєшся на ворону, яка носить до свого гнізда все, що бачить довкола. Так і книжка робиться. З якого матеріалу? З цілого світу по нитці…
Я – «людина місця». Як один із моїх головних героїв – Андрій Ворон у романі «Многії літа. Благії літа». Ми – люди місця. Але де б ти не перебував – ти вдома. На тому місці, де ти є, маєш прийняти в себе все метафізично – культуру, сутність людей. І тільки тоді місце починає тобі допомагати енергетично. В усіх моїх книжках – дух Карпат. Вони – безмежні. Глибинність їх – невичерпана. Там формувалися племена, які йшли в Європу. Ми – європейці давно, ще раніше, ніж Європа була створена. І чомусь увесь час це обстоюємо на генетичному рівні. Але то не важливо. Важливо, як ми розвиваємося внутрішньо, як ми до цього підіймаємося. Я завжди пишу про людину. А вона – одна й та ж, починаючи від напівдикого кроманьйонця…
Треба народитися на Закарпатті, щоб відчути пахощі, аромат нашої мови. Те, що закладене за словами. Я все життя збирав народні фольклорні перли. І навіть видав книжку «Мудрість Карпат», котру сам й упорядкував. Наш народ – мудрий, унікальний у своєму творчому, не книжному мисленні. Можна сказати – лукаво-філософський…
Мене дуже притягують постаті Тараса Шевченка, Григорія Сковороди, Івана Сірка. Вони притягують кожного українця… Це наші медіуми, характерники. Носії внутрішньої сили волі. Але, можливо, я ще тоді не був готовий підняти ці речі… Хоча я примірявся до однієї книжки, ходив колами довкола ідеї. Адже Григорій Сковорода прожив понад три роки на наших теренах, хоча й казав, що «світ ловив його, та не піймав…», але все-таки мудрець-філософ лукавив, бо довелося йому пожити в маєтках шляхти, магнатів, користуватися їх прихильністю й благами, розкішшю… Тепер це – Угорщина. Зовсім неподалік Мукачевого. І Сковорода проїжджав через Мукачеве. Є деякі факти, але дуже скупі…
Й ось я написав історичний детектив… У Мукачевому почали пропадати молоді жінки, дев’ятеро дівчат зникло… Невідомо де, чому вони пропали. Навіть жандармерія з Будапешта приїжджала. І звернулися до одного травника, який лікував, зокрема лікував і… Г. Сковороду. І він починає розслідувати історію. Отже, є двоє мудреців – один із великої України, книжний чоловік Григорій. І другий – мудрець від народу, від землі…
Але кожен герой моєї книжки – це місія служіння. Триєдина потреба – бути потрібним людям, бути потрібним Богові й бути потрібним собі. Коли це є, то людина реалізує себе. І виконує свою місію. Й ось у книжках – історії, як герої до цього приходять. Хоча в кожного – свій шлях…
– Під час зустрічей зі своїми читачами я передусім прагну почути, що б Ви хотіли бачити у моїх книгах і що б Ви хотіли почути від мене, – звернувся до присутніх у залі шанувальників своєї творчості Мирослав Дочинець. Він розповідав чимало цікавого про себе, свою роботу, погляди на життя, сучасний стан письменництва, своїх книжкових героїв і сучасну політику. Та провідною була тема літератури, її місце в житті М. Дочинця: „Мені ще батько в дитинстві казав: той, хто пише, повинен знати – для чого він пише та для кого. Я б ще додав: і знати, чого не слід писати. Бо писати можна про будь-що та будь-як. Але навіщо?! Я пишу для себе, щоб піднятися над собою, над сірятиною буденності, бодай на вершок наблизитися до недосяжного. Я шукаю скріплення духу в слові. Виявляється, це потрібно й іншим…
Що це є? Це є слово. Бог не знайшов якогось іншого інструменту, як подати нам свою науку через слово, своє вчення: як не впасти в цьому світі, а якщо впасти, то як піднятися. Слово – це сакральний інструмент. Слово – це більше, ніж слово. Це справді якась енергія, це опір, це якась рівновага в цьому світі. Якщо слово чесне, якщо слово наше, родове, давнє, намолене, благодатне, карпатське… Виявляється, що наша мова, українська, збереглася найкраще тут, у Карпатах, за Карпатами. Всі дивуються цьому і люди читають ці книги в Україні, за межами України, вони просять ці книги українською мовою, хоча вже 6-7 моїх книг перекладені російською. Замовляють книги з Одеси, Дніпропетровська, дуже багато з Криму і вони просять саме українською мовою. Я запитую: чому? Не мучтеся, кажу, вам то легше буде, мабуть, читати російською мовою? “Нєт, – відповідають, – кагда ми чітаєм еті кнігі, у нас как будта прабуждаются пріспанниє казацкіє гєни…” Тобто та частина України, котрій зараз найважче, та частина України, котра наразі лише народжується, котра в муках зараз себе знаходить, бореться, відновлює, котра починає сама знайомитися із собою, десь вона жила з підрубаним коренем, довгий період. Але душу не обманути, вона мусить шукати свого вітаміну. Того вітаміну, як тіло наше шукає вітаміни, щоб жити. Так само душа шукає якоїсь поживи…
Читайте також
Та зіркова хвороба не загрожує майстрові слова. Він щирий та простий і на провокативні запитання, як його книги змінюють людей, відповідає, що пише їх, аби змінитися самому. Адже не можна змінити світ, не змінивши себе – ця мудрість є і в Біблії, і в народній мудрості Карпат, і в дзен-буддизмі в Японії, де вирішили взятися за переклад цікавих книг українського письменника.
Мирослав Дочинець, іще розпочинаючи зустріч, поцікавився в кременчан і гостей міста, чи читали вони його книжки?
– Так, звичайно! – вибухнула, мов заворожена, зала.
– Ну, то що ви хотіли ще почути, я щось недописав? Чи щось між рядками там?! – мовив письменник. – Мене найбільше цікавить не те, що я скажу на цих зустрічах, а що б ви хотіли почути від мене? Щоб ви хотіли почути ще? – запитує і бере до рук невеличку книжечку “Многії літа. Благії літа” у м’якій палітурці.
– Колись я виступав у Львові, в університеті Політехніка, де мені влаштувала зустріч відома українська філологиня Ірина Фаріон, дуже харизматична особистість. Й один професор у першому ряду підвівся та каже: “Я не читав іще з Ваших книг нічого. Ви мені розповідайте, не рекламуйте, скажіть мені двома-трьома словами, чому я Ваші книги маю читати?..” Двома словами, кажу, не вдасться, але до кінця нашої зустрічі я спробую сформулювати Вам якесь таке резюме. І тут піднімається один чоловік із іншого боку аудиторії (велика аудиторія була, 400 із чимось людей), поважна людина (підводиться) і каже: «Можна, я прочитав усі Ваші книжки, можна я спробую відповісти своєму колезі? Кажу: Ви полегшите мені місію. І він каже: “Ці книги навчають, як не бути дурним та бідним…”
Ну, я не чекав того, чесно кажучи. Мудрі люди, вони мають якийсь погляд свій на світ, уміють формулювати це справді якоюсь такою афористичною манерою. Частину цієї книжки, сторінок 5-6 масово ксерокопіюють, тисячами…
– Криничар, із однойменного роману (який удостоєний Шевченківської премії) – це унікальний чоловік, – каже письменник. –Цей персонаж унікальний не лише на теренах нашого рідного Закарпаття. Це чоловік, який із безрідного сироти виріс у найбагатшу людину Мукачівської домінії на той час. А вона була більшою, ніж теперішнє Закарпаття…
Це була, за словами автора-дослідника, частина й Угорщини, й частина Словаччини, й частина Галичини. Й ось цей хлопець, цей безрідний у роді, байстрюк, він почав хлопчиком копати криницю. Це – історична особистість. Він допомагає майстрові чистити криницю в замку («Паланок») і до чого він потім докопується, до яких істин, не тільки до багатства. Він справді став дуже заможною людиною, але до яких духовних, до яких моральних істин він докопується. Про це – згадана книжка. Частину цього твору, сторінок 5-6 ксерокопіюють. Просто, ксерокопіюють масово, тисячами. Так само, як колись копіювали книжку “Многії літа. Благії літа”. Колись не було ще достатньо її, з неї переписували, копіювали, конспектували і так далі. Так само і в “Криничарі” ці сторінки. Знаєте про що згадані сторінки? Про гроші. Людина хоче бути не лише щасливою й довго жити. Ми всі хочемо довго жити, ми не хочемо старіти. Бути щасливими, здоровими, але й заможними. Це нормальні речі. Не слід судити про книжку за її обгорткою… Через скромне оформлення, книги Мирослава Дочинця соромилися дарувати впливовим і заможним людям…
– Книжок моїх є багато. Самому аж, страшно, — ділиться прозаїк. – Книжки – дуже різні. Книжки так, як сироти: тоненькі, дешеві, але, як не дивно, якраз ці книги… Бог любить сиріт, так. Ці книги йдуть поміж люди, вони знаходять свої стежки, та, нарешті, з’явилася книжка європейського ґатунку. Її видали без моєї участі, просто, серйозні люди сказали: «Скільки можна видавати такі брошури, що не подаруєш порядному чоловікові, подумають, що десь знайшов на лавочці – єговісти залишили… І сила-силенна тих випадків, ви не уявляєте собі.
Але, врешті, вже була вийшла друком книжка нормальна, під назвою “Лад”. Це три в одному, трикнижжя. Тут усе, що стосується цього чоловіка великого – Андрія Ворона: “Многії літа. Благії літа”, “Вічник” і “Світован”. Вона надрукована, крім усього, ще й на папері із… соломи. Це зателефонував мій читач із-закордону і сказав: «Ваші книги треба друкувати на папері, на котрий не зрубано жодного дерева. Це принципово…» Кажу, що я за, але це, мабуть, буде дорогий папір…. Ні, каже, на третину дешевший. Легший, дешевший, приємніший на дотик, навіть на запах і вночі, під місячним сяйвом він світиться, випромінюється. До того ж, художниця зробила такий малюнок на книжці, котрий складається із 12-ох символів. його самого можна читати як книжку. «Вічника» увічнять у кіно: в мене купили права на цю книжку. Ініціатором був канадієць, мільярдер. Він по всьому світу має якісь представництва, а його батько, виявляється, українець. І ось, коли вийшла ця книжка, канадієць сказав, що це є той матеріал, щоб показати українця світові, відкрити якийсь його духовний сенс, якийсь образ, аби це було цікаво світові, й люди готові давати готові гроші на це…
Тобто це буде не якась чергова опереточна українська, декоративна історія про дідуся, який крихтить і щось там провіщає такі істини, вічні українські, плачеться на нашу бідну історію, на нас бідних. Це буде український герой на тлі боротьби європейського поля. Четверо фахівців із Європи написали сценарій до фільму…
Книги Мирослава Дочинця дають насолоду милозвучністю мови, глибинами мудрості, любов`ю до отчої землі та рідного народу. Практичні поради, закладені в книгах Дочинця, – прості й дієві. Слід більше пити чистої води, дихати свіжим повітрям, дивитися на зелень лісів та трав, ходити босоніж, полюбити всі живі створіння, вміти дякувати Богові-Творцеві за все, що є, що було та що буде…
Читайте також
Цей закарпатський митець Мирослав Дочинець, раніше відомий як один із провідних журналістів краю, за останні кілька років зробив блискучу письменницьку кар’єру. За його книгами полюють видавництва, котрі видають їх багатотисячними тиражами. На довготривалій творчій зустрічі йшлося про особливості письменницької праці, місце книги на ринку як особливого духовного продукту, а також про цінності, які сповідують герої літературних трудів Мирослава Дочинця. Так, Андрій Ворон із найбільш розтиражованого на сьогодні роману «Вічник», слідуючи інстинктові невмирущості, збудував храм у своїй душі. А герой наступного твору – «Криничар» – цим не вдовольняється і сповідує енергію грошей…
Цікавими ідеями, сюжетами з інтригою та легкою невимушеною оповіддю стежку до сердець читачів протоптали також книжки «Лис у Винограднику», «Булава і серце», «Многії літа, благії літа» та інші. Шкода лише, що з якоїсь причини твори талановитого закарпатського автора легше придбати на київських ринках, ніж у книгарнях провінційних міст нашого краю. Та й цю проблему після зустрічі з вдумливими кременецькими читачами Мирослав Дочинець пообіцяв вирішити, адже, крім іншого, він іще й видавець.
– Так, мої книжки добре продаються, – трішки похвалився автор, а ще й, до слова, хороший життєвий актор. – Десятками тисяч… Наклад “Многії літа. Благії літа. Заповіді 104-річного Андрія Ворона – як жити довго в щасті й радості” – 50 тисяч примірників А сукупний? Гадаю, що десь півмільйона… Є ж і піратські тиражі. За всім не простежиш. Більшість книжок я видаю самотужки, створивши видавництво «Карпатська веж», котре розташоване в Мукачевому…
Зустріч у Кременці була напрочуд цікавою та успішною, адже читачі дізналися більше про життя Мирослава Дочинця і його погляди на прийдешнє України та українства в цілому. Поділився з нами своїми думками про ідеологічний патріотизм. «На літературу також впливає й історія. Люди кажуть, що війна (військовий конфлікт на південному сході України) розпочалася несподівано. Війна не почалася несподівано, адже Україна конфліктує з цим ворогом уже понад 360 років!.. Просто це війна була не відкрита, а прихована. Український дух завжди пригноблювала московська імперія, та ніколи він не був вільним на нашій землі. Зараз, як то кажуть, «окопна війна» та «війна духу» завершилася, і вийшла у відкрити форму. І це, частково, через те, що патріотичний дух українця – переміг. Це стовідсотково вплине на нашу культуру та літературу. Нам терміново потрібно позбавитися від тієї інформаційної залежності, культурної та ідеологічної залежності від Московії, котрі століттями не давали нам вільно розвиватись, але, на превеликий жаль, та ненависна імперія не може обійтись без нас…
Якщо чесно, ми ще не маємо оцінки сучасним трагічним подіям. День у день картина кардинально змінюється. Все це треба повсякчас переосмислювати. Ми отримує поверхову інформацію, тому не маємо чіткої картини останніх подій. Бо навіть наша найвища влада самостійно не приймає рішень щодо війни, а хто ж їх за нас приймає, дізнаємося колись згодом … Яка війна? Хто з ким і за що воює? Ми, інколи, навіть цього не можемо зрозуміти до пуття. Однак дуже добре треба проаналізувати й те, що кожен воює за щось. Тим паче, що по нібито обидва боки конфлікту воюють українці, хоча з проросійського боку є більше омосковленого, асимільованого елементу… Адже ми різні за ментальністю люди, історично різні… Чому європейські країни такі розвинуті? Чому європейські країни – вільні та незалежні? Все тому, що ці цінності завойовували століттями. Європа пережила багато воєн, кривавих воєн. І ті перемоги принесли європейцям їх Свободу, їх культуру та розвиток, їх Незалежність. А нас, на жаль, 360 років гнобив один ворог. Ми вже були змирились із панівним ладом, тому, на жаль, зараз сплачуємо свою ціну. За Свободу треба платити велику ціну. Тобто європейські нації вже цілковито сформовані, тому вони вільні та розвинуті. А ми – не сформовані, й це ще раз доводить, що Україна – різна. Іншими словами, ми ще не зрілі…», – підсумував Мирослав Дочинець.
Кордоцентризм… Це – наша українська ментальність… Це – наша сила і наша слабкість, водночас… За словами письменника, саме серце може більше осмислити певні речі, ніж розум, тому що сьогодні дуже багато прихованої інформації. Дуже багато неосмисленого й непізнаного. Все це має влягтися, кристалізуватися, і тоді дійде до нас оцінка цим речам із глибинного плану. А серце – раціональне, має більший досвід – до 10-го покоління! І народ знає, що цей дух живе в нас стільки часу. «Я намагаюся вірити серцю, прислухаюся до нього, а потім вже через розум пропускати…», – вважає прозаїк-філософ.
Українська культура, на його переконання, має змогу витіснити російську: «Однак, я б не використовував поняття «витіснити», адже російська література – це велика література, класична література. Її відносять до трьох найбільших літератур світу, поряд із французькою та німецькою. Але витіснити російський товар із книжних крамниць – наш обов’язок. Ми можемо це зробити. Тим паче, що наша література – конкурентоспроможна. Росія – різна. Спілка письменників Росії запросила нас свого часу для загального святкування, я там виступав, нас добре прийняли, дуже чудова аудиторія…», – зауважив М. Дочиненць.
У Мирослава Дочинця, «українського Коельйо», як іноді його називають шанувальники та критики, взагалі оптимістичне бачення нашого майбутнього. «Справжній розвій українського народу настане років через чотири-п’ять: повірте, є всі знаки для цього, я їх бачу”, – поділився письменник. – У Бога на нас великі плани, якщо він дав нам такі багатства – таку землю, таких людей, таку страдницьку історію. Але мусимо навчитися бути господарями на своїй землі!…”
– Як я бачу наш розвиток? Я в цьому сенсі – мрійник. Знаю, що через 4-5 років ми будемо жити в іншій країні. Є потуга, триває процес відновлення, підросло нове покоління. Зримі зміни будуть через чотири-п’ять років, бо прийдуть інші люди, ті, які створили армію, волонтерський рух, рухають реформи, хочуть змін. Це вільна молодь, яка не буде замкнута на олігархічних механізмах. Не може бути так, щоб ці 20 кланових сімей помінялися – й знищити їх теж не можна, світ нам не дасть, бо приватна власність – свята, святіша за демократію. Але треба, щоб цей капітал, урешті-решт, почав працювати на українську державу. Цей механізм має запрацювати. А тоді з’являться неймовірні гроші. Україна має безмежні внутрішні ресурси, інтелектуальний капітал. І люди не бідні. Парадокс: українці не бідні, а країна – бідна. Ось у Китаї навпаки – країна багата, а люди – бідні. Це наш феномен: ми знаємо, як і де знайти гроші без жодної допомоги держави. А якщо вона ще почне допомагати!..
На підставі першоджерел письменник простежив історичний шлях закарпатців: від підкарпатських русинів – до закарпатських українців, обґрунтував їх місце і роль у Незалежній Українській державі.
– Русини, угорці… Як я це сприймаю? Це – манія. Ці речі викликані нашим географічним місцем у світі й історичним реаліями. Й угорці, й чехи мають якусь ностальгію щодо Закарпаття. Подивіться, як вони розкішно видають альбоми про Підкарпаття за часів, коли ми були під ними… У Мукачівському замку кілька років зберігали угорську корону – в часи, коли Будапешт був під загрозою, а згодом – саме там, на берегах Латориці, розпочалося найбільше повстання проти династії Габсбургів під проводом Ракоці… А що стосується русинів, то скажу, що до початку ХХ ст. на цих землях не було самоназви «українець». Русини, руснаки, рутени, руські — це самоназва. Ми – гілка українського народу. Можливо, найдавніша. Наша закарпатська мова — найдревніша мова України, так кажуть мовознавці, вивчаючи архаїзми…
Одна його книга переходить в іншу, десь доповнює її, десь змінює… Книга розповідає про вічні істини, про те, що для нас є головним у житті. У одній книзі розповідається про одкровення мудрої людини, карпатського мудреця, аналіз досвіду життя. Книга має назву «Синій зошит». Дав Бог, і вона таки вийшла друком, а тепер потрапила й до читачів. «Синій зошит. Аркуші днів світящих». Вона, як і попередні «Вічник», «Світован», «Горянин», є логічним продовженням історії мудрого Діда Ворона. Також ця книга екологічно чиста – папір для неї виготовлено із соломи, золоте тиснення – із бадилля кукурудзи. Однак усі книги Мирослава Дочинця разом узяті досі не можуть перевищити тиражу книги порад карпатського мудреця «Многії літа, благії літа»…
Книги М. Дочинця масово поширюються серед читачів, викликають дедалі більший інтерес за межами України. За романами «Лис» та «Вічник» уже знімають кіно. «Вічник» також інсценізував студентський театр у Лондоні. З ініціативи педагогів підготовлено й видано версії книжок для дітей – «Бранець Чорного Лісу», «В’язень замку Паланок», «Напутні дари – для дітвори». Як видавець Мирослав Дочинець утілює різні видавничі проекти, зокрема опікується серіями книжок «Домінія слова», «Трава Парнасу», «Книжкова полиця Вічника». Допомагає бібліотекам Закарпаття та України літературою.
Його прозу перекладали російською, угорською, словацькою, румунською, польською, французькою, італійською, англійською й тепер – японською мовами.
– Мусимо ставати господарями на своїй землі – на своєму подвір’ї, на своїй вулиці, в селі й місті, в державі, – наголосив прозаїк. — Знаєте, в українців є багато чого. Ми – боголюбна, тямуща та працьовита нація, можемо знайти себе будь-де в цьому світі. Але нам досі не вистачало внутрішньої самоорганізації, системності, ми не вміли жити на своїй землі й мати з неї користь, бути тут господарями. Я бажаю, аби цю рису ми надбали — стати господарями на своїй землі! Тоді прийдуть і мир, і добробут, і благодать. У мене є відчуття, що Бог нас любить, допомагає та далі про нашу історичну, державну долю подбає. Всі знаки для цього є. То не просто випадкові дарунки в часі – Запорозька Січ, Сковорода, Шевченко і Гоголь, УПА, Майдани та волонтерство – отже, в Нього є великі плани щодо нас. А нам залишається тільки ці дари вдячно приймати та з розумом застосовувати… Востаннє таке відбувалося в Україні за часів Гетьмана Івана Мазепи. Тоді він нас вів у Європу. Але прийти не вдалося. Тепер у нас – останній шанс. Ось чому події, котрі відбуваються зараз у країні, – це позитивний перелом. Ми, Україна-Русь, 28 (!) разів відбивали експансію азійською орди, захищаючи Європу, і нині ми вкотре обороняємося самі від монголобурятів, затуляючи собою ЄС, котрий є кволим, купленим, незграбним… Та й чи потрібна нам, українцям, та Європа: у нас же широка душа, вольниця, а в Європі все за законами, все регламентовано, там треба сплачувати податки, а ми ж в Україні звикли жити в «тіні», зжилися-змирилися з блатом, корупцією, піратством…
«Написана нова книга «Мафтей» із духу протесту. Останні кілька років я подорожував Європою і намагався збагнути, хто вони, а хто ми? І чому ми випрошували безвізовий режим, чому ми повертаємося туди, озираємося, чекаємо звідти якогось благоденствія? І я зрозумів, що не такі ми далекі від Європи. Якщо Європа далека від нас, то ми від неї не далекі. Можливо, ми якоюсь мірою навіть більші європейці, ми є тими людьми, які ту Європу започатковували. Наші гени там, і це відчувається», – акцентував М. Дочинець.
І сама книга «Мафтей» стала певним відображенням усвідомленого та осмисленого під час цієї мандрівки. «Книга «Мафтей» – це моє намагання осмислити нашу європейськість, наші досягнення, наші можливості, наш феномен, котрий лишень зараз починає демонструвати Україна в усьому світі. Це – частина Європи, частина європейського контексту», – пояснив письменник.
Сюжет книги розвивається навколо подій у Мукачеві середини ХІХ століття. «Сюжет якоюсь мірою детективний. Протягом року в Мукачеві зникли 8 дівчат. Жодні потуги офіційних властей не допомагали. Ні кошицькі, ні дебреценські слідчі не могли знайти. І коли ця трагедія торкнулася бургомістра, почали шукати вже неформальними методами. Звернулися до чоловіка, який жив собі самотиною, чоловік дуже цікавий, дуже оригінальний, тіньовий, загадковий. Він довго не погоджувався, але все ж почав це несподіване та нетрадиційне розстеження, котре не схоже ні на що інше. І вся ця книга – це таке приватне розслідування», – розповів М. Дочинець.
Автор, виявилося, не перечитує власні книги, тільки «Горянина» час від часу розгортає. «Многії літа – благії літа» має своє трактування. Довго жити – це добре, але головніше – якість життя: спосіб мислення, віднаходження гармонії та ритму, тобто – «…благії літа». Особлива філософія: кожна людина – цілий всесвіт, і нам не можна нарікати на те, що посилає доля.
Книги, написані рукою Мирослава Дочинця, за його ж словами, не поділяють за призначенням для заможних чи бідних, високо освічених або простих трударів. Його книги – для всіх, тому й кожен може причастити ними свою душу, зрозуміти думки героїв на своє сприйняття.
У власних творах Мирослав Дочинець дає відповіді на запитання, для чого ми приходимо у цей світ, хто ми, у чому наша вічність, невмирущість. На це відповідають герої його книг своїм життям, власною позицією у світі. Він пише із задоволенням, з радістю, з любов’ю, як сам зізнається, – і ці світлі почуття й передаються читачеві.
Характерно та цікаве зауваження М. Дочинця із того приводу, що журналістика допомагає і, водночас, заважає письменнику, оскільки «література – це духмяне вино, дає свіжість, високі речі, духовне наповнення, а журналістика висушує… Журналістика – це відповідь на запитання: коли, що, де? Література ж відповідає на запитання «як?» Інколи – «чому?» Його герої спонукають додумувати їх долю, уявляти, що було далі, бо ж історія життя постійно розвивається. Він творить, майстерно малює, зображує кожен образ, кожну деталь.
Мирослав Дочинець як письменник і публіцист вважає, що літературні премії не змінюють людину, не роблять її ані кращою, ні гіршою, ніж здається. Це – суто етап, це – суто якийсь спосіб оцінки. «Найбільша премія для мене – це читачі. Бог дав мені читачів, дуже багато…», – підсумував автор.
То що ж напророкував Україні мудрий Андрій Ворон, який прожив 104 роки? – цікавить усіх читачів, шанувальників таланту закарпатського Митця слова.
– Так, він, крім усього, мав дар провіщення. Вважав Україну новою Елладою. Казав, що з неї розпочнеться новий світопорядок, вона стане центром притягання слов’янського, балтійського й турецького світу. Україна почне будувати новий Ізраїль – потужну технократично-мілітаристичну державу. А вибуховий розвиток на наших теренах розпочнеться вже через декілька років…
Фото Алли ОЛЬШАНСЬКОЇ (фотокореспондента газети «Діалог» (Кременець)
Фото Алли ОЛЬШАНСЬКОЇ (фотокореспондента газети «Діалог» (Кременець)
