Віталій Дзюма з Кременця — коваль людського щастя й позитивних емоцій (Фото)

19.05.2017 12:43   Джерело: TeNews
Опубліковано : Ростислав Ленчук

…У кузні чутно напрочуд мелодійний гул ковадла. Коваль, наче чаклує, нагріває шматок металу, а потім із нього народжується деталь для нової парканної огорожі чи вишуканого мангала для приготування шашликів. Молодий кременецький коваль Віталій Дзюма поволі й докладно розповідає, чим він займається в хвилини натхнення.

Задля творчо-мистецького налаштування нашої розмови ми разом, мимоволі згадуємо безсмертного гоголівського літературного й кіногероя – колоритного коваля Вакулу з Диканьки, який і козацьку кобилу вмів підкувати, і картину для церкви намалювати. До того ж Віталій Володимирович святкує два Різдва й два Великодня – разом із родиною своєї дружини-римо-католички Юлії та спільно зі своєю православною сім’єю Дзюмів. Так, особистості цієї направду містичної, казкової професії – ковалі – не з чужих вуст знають, що таке важка праця. Адже коріння їх – у буквальному розумінні розжареного до червоного – фаху сягають далеко в ті стародавні часи, коли людина вперше за допомогою вогню починала оброблювати залізо. Журналіст побесідував із уже досвідченим, дужим, хоч і не високим на зріст 33-річним кременецьким ковалем ручного художнього кування та дізнався про дивовижні подробиці та тонкощі його суперцікавої професії.

– Віталію, чому Ви почали займатися ковальством, художнім куванням й обробленням металу, як давно і хто Ви за освітою?

– Я закінчив Кременецьку ЗОШ №1, потім було наше профтехучилище (за спеціальністю «Столяр»). Мріяв стати лісником, але вимушено також заочно закінчив Кременецький лісоколедж (за спеціальністю «Механік деревообробки»). В дитинстві я непогано малював, навіть подавав надії як майбутній художник, але в живописі я себе не знайшов… Протягом певного часу я як виходець із творчої сім’ї серйозно захоплювався народними танцями, виступав на різних сценах у танцювальному колективі разом із Євгеном Найчуком, інтерв’ю з яким Ваша газета опублікувала в попередньому номері… Натомість змалку мріяв стати водієм, завдяки повчанням свого рідного дядька-автомобіліста. Я мусив іще й здобути спеціальність автослюсаря, одначе тепер, як не дивно, не знаю, що й як робити під капотом авта… Це зараз у Кременецькому професійному ліцеї навчають на газоелектрозварювальників і ковалів, та й у педакадемії є така спеціальність… А в 2004 році я повернувся зі строкової служби в українській армії, але якось майже одразу (зізнаюся, звісно, не без підтримки з боку мого батька – Володимира Івановича Дзюми, художнього керівника й соліста Кременецького РБК...) влаштувався в чудовий колектив «Кременецьгазу», де мене спочатку прийняли в цех – на посаду помічника-стажера досвідченого зварювальника. Саме там тоді орендував приміщення здібний і вмілий чоловік, майстер своєї справи – Віктор Міньковський. Мені відразу було цікаво спостерігати за тим, як він управно займався ковальством. Помалу я почав працювати біля цього наставника й пізнавати ковальські ази-премудрощі. Ми подружилися. Згодом я самотужки пересвідчився, що в мене багато чого стало виходити в кузні. Одне слово, якось непомітно, ціною роботи до сьомого поту й фізичних зусиль, як то кажуть, набив руку в ковальстві. Віктор і надалі залишався головним спеціалістом, а я біля нього як підмайстер. Згодом наш із ним ковальський тандем доріс до розуміння необхідності початку власної приватної справи. Тож ми вдвох переїхали в інший цех, накопичили все своє потрібне обладнання…

А коли 2005 року я одружився, то, зрозуміло, грошей для утримання сім’ї почало не вистачати. І я наважився ризикнути – відкрити вже власну справу. Правда, слава Богу, з моїм навчителем Віктором Міньковським наші спільні ковальські доріжки аж ніяк не розійшлися – ми з ним і дотепер приятелюємо та телефонуємо один одному час від часу, консультуємося. Як і товаришуємо зі ще одним майстром – Русланом Гуцалом. Відтак я взяв у оренду цех (за документами – кузню) в нашому автопарку, де в мене як у коваля-початківця все почало виходити: вдало виконав один проект, а потім прийшли й наступні. Спершу мусив там усе власноруч вивести зі стану занедбаності, відновити, трохи осучаснити, удосконалити двигуна. Як мовиться, невдовзі колесом покотилися замовлення… Із 2006 року працюю як приватний підприємець. А у 2010-му від одного з кандидатів у народні депутати по нашому виборчому округу я отримав чимало дуже цікавих і хороших замовлень на виготовлення кованих виробів із художнім вирішенням. Я навіть не міг упоратися з ними самостійно, тому винайняв собі на підмогу трьох вмілих і тямковитих хлопців. Вдалося нам тоді продуктивно попрацювати над замовленими кованими дитячими гойдалками різних видів для парків, скверів, алей та подвір’їв близько півроку, хоча не все нам вдалося зробити-викувати. Ми підписали договір на сто таких наборів, мали виконати 400 одиниць виробів, одначе встигли викувати лише 46 комплектів… Бо згаданому кандидатові не пощастило у великій політиці, й, відповідно, замовлень у мене на той час дещо поменшало…               

– Чим сучасний коваль відрізняється від звичного образу богатиря з ковадлом і молотом та чи зможете Ви, чого доброго, підкувати блоху?

– Практично нічим не відрізняємося. Мій головний інструмент – це, як і колись, ковадло і молот. Працюю в класичній кузні, як і в давнину. Єдине, що зараз ми частково використовуємо новітні технології фарбування й зварювання. Але з блохою – це точно не до мене (сміється – Авт.). Ковалі в наш час хай-теху й нано-технологій бувають різні – у мене ж інша специфіка, більш приземлена й прозаїчна.

– Що саме Ви виготовляєте й хто здебільшого є Вашими клієнтами?   

– Переважно виробляємо паркани, огорожі, ворота, брами й хвіртки. Замовляють люди й перила для сходів і дашки для ганків. Популярними залишаються художньо оформлені мангали, довговічні гойдалки, лавки зі столами, підставки під квіти, металеві (ковані) двері, ліжка, дивани, крісла, столики як окраса й увиразнення помешкань та подвір’їв, різні художні віконні елементи, грати й інше. Свого часу я виявив бажання допомогти українським військовим у зоні АТО – викував і зварив для їх фронтових потреб холодної пори року декілька пічок-«буржуйок», котрі прикрашає наш Державний Герб – Тризуб. Буду займатися цим і надалі… Виконував я замовлення й для київських клієнтів, і для одеських (дашки для вхідних дверей будинків)… Для столичних замовників я зробив ковані сходи з перилами для двокімнатної квартири. Ось нещодавно доправляв транспортом та встановлював ковану браму власної роботи в одній із садиб у Межигір’ї, що на Київщині, неподалік від сумновідомих «страусиних угідь»... Траплялося навіть замовлення й із Варшави, звідки знайомі й родичі попросили мене виготовити ковані мангал та лавку. А переважно географія замовлень обмежується Кременеччиною, містами Тернопіль і Рівне… Колись, раніше, я навіть хотів поїздити на щорічні ковальські фестивалі, скажімо, в Луцьк чи Кам’янець-Подільський, аби перейняти чийсь досвід та й свої надбання представити. Але на ті конкурси в мене просто фізично не вистачає часу, бо ж я не дуже полюбляю в своїй роботі хапатися за якусь дрібницю, щоб брати кількістю, – мені до снаги й до вподоби якісно, з вигадкою, виковувати об’ємні замовлення, над котрими треба добряче попітніти в кузні.  

– А як визріває, народжується з ідеї, задуму те чи інше замовлення?

– У мене вже є чимало власних кованих робіт-напрацювань, котрі пішли у широкий світ, тож пропоную їх клієнтам у вигляді фотографій.  Щось доводиться домальовувати, переробляти в світлі нового бачення на прохання замовників. Під кожен індивідуальний розмір ми все це згруповуємо, складаємо докупи, і так раз по раз виходить той чи інший малюнок майбутнього кованого виробу. Я працюю за стародавньою технологією кузні, з традиційними горном і міхами, використовуючи лише енергію вугілля, сорту антрацит. Доводиться вишукувати-закуповувати його по людських садибах і в Кременці, й по селах району та за його межами, адже власники будинків рік у рік переходили на опалення осель природним газом, хоч і він останнім часом став ледь не «золотим» за своєю ціною… Багато хто з моїх колег по ковальському цеху вже переходить на газові горни, встановлюючи їх у новітніх печах на балонах. А робота моя спориться як у тих же художників: є натхнення – працюєш, твориш «із вогником» у буквальному й переносному сенсі… Буває, прийдеш у кузню, а воно все наче застопорилося, робота не кується й молотом не махається…

– Чи траплялося, що Ви як майстер усе ніби гарно й згідно з проектом виконали, а замовники, м’яко кажучи, крутять носом?..

– Не часто, але перебірливі клієнти таки трапляються… Якщо щось у проекті, як кажуть, саме «проситься», то я цей елемент кування обов’язково додумаю, додам, бо, на моє переконання, згаданий штрих там мусить бути як довершення виробу. Але, Богу дякувати, в моїй практиці ще не було подібних випадків, щоб я виконав замовлення, а потім їхав до клієнта, аби повернути йому вже проплачені мені гроші… Буває, що люди, даруйте, не мають художнього смаку й самі до пуття не знають, чого хочуть від мене як виконавця їх забаганок (такого є чи не 50 відсотків…). Але переважно освічені та з відчуттям естетики й художніх пропорцій клієнти ще й просять мене щось додати, доповнити до виконаного для них замовлення, так би мовити, хочуть отримати оту «вишеньку на торті»… Тобто кожному клієнтові мушу догоджати, щоб він залишився задоволеним. Мені до душі бути ковалем людського щастя й позитивних емоцій. Повірте, що часто-густо набагато легше порозумітися й домовитися з простою бабусею-пенсіонеркою, яка за власні останні гроші хоче отримати надійний, без викрутасів «козирок» для своїх вхідних дверей та сходів, аби вони довше прослужили, ніж одразу дійти спільного знаменника з грошовитим клієнтом, у якого фантазія фонтанує… Хоча й такі повороти, як не дивно, трішки нервових клітин забирають, але й змушують мене творчо мислити та витворювати щось новеньке в своїй роботі… Але вважаю своїм професійним обов’язком віднаходити підхід до кожної людини, задовольняти найнесподіваніші запити замовників, незалежно від їх статків та можливостей. Як бачите, нюансів є сила-силенна…                            

– Які Ваші найнезвичніші замовлення та скільки на них пішло часу в кузні?

– Наприклад, декілька років тому я віз на вантажівці вже готову ковану літню альтанку замовникові на монтаж до Тернополя, і так сталося, що ми випадково зачепили нею, трохи негабаритною на кузові, одну конструкцію… Але нічого: ми дещо переробили дах ледь деформованої альтанки, і все залагодилося. Одного разу на мене зійшло озоріння – я викував середньовічного меча, звісно, не бойового, а як художній муляж на стіну в розкішній садибі чи в кабінеті. Я його подарував своєму родичеві, а потім такі мечі-красені в мене охоче замовили його сусіди та знайомі. А якось мені випало виконати складну, проте витончену ковану роботу – виготовити металеву напівкруглу підставку для шістьох пляшок із дорогим вином для замовника з Італії, який подарував її якомусь поважному сеньйорові в старовинний замок чи палац. На жаль, я тоді не мав змоги сфотографувати цю чудову підставку на пам'ять, але повторити її мені цілком під силу. Часу на такі ковані вироби, ясна річ, іде чимало, але вінець творення вартий зусиль та днів і навіть тижнів задля досягнення бажаного, вимріяного результату. Цього терпіння та наполегливості навчаю по житті й свого синочка Аристарха.        

– Зима, напевно, не сприяє ковалеві в роботі, а вже весна надає йому чимало шансів для самореалізації?..

– У грудні-січні в моїй кузні завжди триває певне простоювання, тому що люди після зимових свят сидять без грошей. Але це аж ніяк не йде в мінус, оскільки згаданий час я можу витратити не на замовлення, а на проектування-виготовлення чого-небудь новенького, чого раніше ніколи не робив. А ось улітку замовлень завжди є в достатку, особливо після пасхальних свят та аж до осені й далі.    

– Бути ковалем, на Вашу думку, – це істинно чоловіче покликання, вибір суто сильної статі?

– Особисто я вважаю, що ковальство – це, звісно ж, робота справжніх чоловіків. А ну-мо спробуй, піди й помахай молотом… Це доволі важко фізично, після довготривалої роботи поболюють ліктьові суглоби. Хоча знаю, що в багатьох країнах уже й відчайдушні жінки займаються ковальством і досить успішно…

Я навіть коли сплю, то в мене аркуш паперу й олівець – поряд, на тумбочці, лежать. Щоб намалювати ідею одразу ж, якщо раптом насниться, так би мовити, іскра Божа осінить, – зізнається чоловік. – Скільки я працюю, ще ніколи не здавав замовлення пізніше призначеного терміну. 

Із конкурентами ми не змагаємося. Чудово, що вони є і в Кременці, та й у районі загалом. Кожен займає свою нішу. Знаю, що ковалі працюють і в Кременці, й по селах району, і не всі вони зареєстровані, й що їм легше продати свою продукцію дешевше, з меншими витратами, без податків та орендної плати... Інші пропонують ковані брами та огорожі на великих ринках, але вважаю, що ті, хто виїжджає на базари з так званими кованими виробами, просто мають обмаль замовлень… У мене ж свій покупець, у них – свій. Я ж у свою чергу, мушу неабияк «крутитися», щомісяця сплачувати 900 гривень орендної плати, а ще треба викласти 1100 гривень податку, котрий наразі виріс чи не вдвічі…  А треба ж іще заробити для себе, для своєї сім’ї із трьох чоловік… Буває, що 40 відсотків коштів вклав у роботу, а 60 залишаєш собі. Щоправда, здебільшого добре, коли спрацюєш 50 на 50… Приміром, береш замовлення на суму 1000 гривень, то з них 400 грн. ідуть на всі витрати та матеріали (вугілля, метал), а якихось 60 процентів заробив ти…  Добре, що в Кременці відкрили базу, метал на котру привозять прямісінько з Дніпра, даючи мені 3-відсоткову знижку як постійному клієнтові. Тобто віднедавна в місцевому філіалі ми купуємо метал дешевше, ніж у Тернополі. Тож, якщо ти хочеш створити конкуренцію, як твердять маститі майстри-ковалі, прагнеш робити дешево й якісно, то ти просто потонеш у власних амбіціях. Будеш сплачувати податки, оренду й сам не заробиш. Замовлення будуть надходити, але раніше чи пізніше твоя нервова система не витримає. Тому потік замовлень треба регулювати ціною. Твій замовник неодмінно прийде, а ті, кому дорого, підуть до того, в кого дешевше. Конкуренцію можна витримати, не лише знижуючи ціни. Бо власну виробничу марку треба тримати високо, попри все, але з розумом…

Розмовляв Ростислав ЛЕНЧУК

 Фото з архіву Віталія Дзюми

 

 Фото з архіву Віталія Дзюми

 

 Фото з архіву Віталія Дзюми

 

 Фото з архіву Віталія Дзюми

 

 Фото з архіву Віталія Дзюми

 

 Фото з архіву Віталія Дзюми

 


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: TeNews   1525

Loading...