Хвилювання в очікуванні “зіркового” музиканта Андрія Війтовича для інтерв’ю давалося взнаки, адже він – європейська знаменитість, усі про нього тільки й говорять, не стримуючи власного захвату талантом альтиста. Всі метушаться у ході підготовки до недавнього концерту в залі Гуго Коллонтая Кременецької КОГПА імені Т. Г.Шевченка. Час зустрічей та заходів в Андрія Богдановича розписаний наперед, але ми домовились… І ось він є і вчасно. Маємо півгодини на розмову перед усіма урочинами та концертом.
– Пане Андрію, який настрій перед урочистостями та концертом?
Перегляньте також:
- У Кременці відкрили чотири меморіальних дошки загиблим захисникам України
- Цієї ночі 50 безпілотників атакували вісім областей Росії
– Настрій, звичайно, святковий, урочисто-піднесений. Але є й переживання, котрі трішки змушують нервувати. Це, по-перше, погіршення погоди. Їдуть мої друзі зі Львова, зокрема, відомий піаніст Мирослав Драган, і телефонують, що на Кременець насувається дощова хмара, тож можливий дощ під час відкриття меморіальної дошки моєму дідові. А відкриття Меморіальної стели Миколі Матерському та ще й на фасаді споруди Кременецького районного Будинку культури – дуже знакова подія. Це справді достойне вшанування творчої діяльності мого дідуся, адже він для Кременця свого часу зробив дуже й дуже багато щодо розвитку хорового співу, музичної освіти. І я, і мої рідні направду пишаємося творчим внеском та пам’яттю про Миколу Антоновича. Ми раді, що на таку подію приїжджає чимало відомих людей, очікується участь у заходах представників місцевої влади, культури, освіти, учнів М. Матерського і кременчан, які знали і пам’ятають його. Тож те, що мої друзі їдуть до Кременця, мене дуже втішає та додає впевненості, що погода не зможе погано вплинути на настрій людей та перебіг святкування. А ще дуже хочеться, щоб концерт вдався, аби було добре звучання та гармонійне виконання…
Відверто скажу, що все-таки хвилююсь, та, попри все, заходячи сюди, до зали Г. Коллонтая, побачив упевненого в собі диригента й керівника оркестру Володимира Козачка, отримав привітання від прекрасної викладачки, пані Олени Новик – і це додало мені натхнення.
– Як Вам сучасний Кременець, після великих європейських міст?
– Кременець – завжди прекрасний. А буваю я тут досить часто і майже щодо всього в курсі. Слава Богу, здорові родичі, тож є де зупинитись і помилуватися містом. Бачу, що позитивні зміни є і в архітектурі, й у благоустрої, Кременець стає більш яскравим. Правда, є ще над чим працювати, удосконалюватись, але, напевно, не все відразу, і нехай кожен добре виконує свою роботу. Не хочеться порівнювати з великими європейськими містами. Розумієте, наприклад, Лондон – величезний мегаполіс, там велетенська кількість будинків і вулиць, усіх і не запам’ятаєш, а інколи навіть уваги не звертаєш, коли проїжджаєш. Ну, а Кременець… Тут я знаю кожен будинок, кожну вулицю, тобто з кожним куточком нашого міста у мене є незримий зв’язок. У Кременця – своя історія, своя природа, свій, можна сказати, гламур, батьківська хата, до котрої завжди вабить і котра, попри все, – найкраща.
Крім того, всі мої друзі й знайомі, які коли-небудь побували в Кременці, під час зустрічей завжди мені висловлюють своє захоплення від нашого міста і взагалі від нашого Кременецького краю…
– Андрій Війтович уже досить давно є доволі знаменитою в музичному світі особистістю, але й Ваш дідусь Микола Матерський – не менш відомий не лише на Кременеччині, адже ім’я його навіть вписано до Вікіпедії. Тож яким чином дідусь сприяв Вашому становленню в царині музики?
– Ви знаєте, що всі мої родичі говорять, що до розвитку мого музичного таланту мав безпосередній стосунок мій дід Микола Матерський. Мої батьки не були музикантами, тож спрямовував мене до музики, на початках мого життя, найбільше дідусь, ну, і ще, напевно, мамина сестра Людмила Заник. Хоча особисто я пам’ятаю Миколу Антоновича як простого, доброго та дбайливого дідуся, хорошу людину, про яку при мені, ще маленькому хлопчакові, висловлювали тільки хороші відгуки. Розумієте, на мою думку, моє музичне виховання Миколою Матерським було настільки комплексним і гармонійним, що все якось само собою розумілося, що я повинен стати, в першу чергу, хорошою людиною, а вже потім – музикантом, але музикантом обов’язково. Дідусь перший навчив мене їздити на велосипеді, а також зацікавив їздити на лижах. Ого, як згадаю, на лижах ми з дідом Миколою виїжджали на вулицю Корнії і далі в лісочки кататися. Ось такі спогади, напевно, найприємніші. Впродовж усіх шкільних канікул я перебував тут, у Кременці, з Миколою Антоновичем, тож мав змогу, проводячи багато часу з ним, успадкувати його таланти, в тому числі й до музики. Під час спілкування з дідусем Миколою все «крутилося» навколо музики, він постійно сідав за фортепіано, щось награвав і наспівував, щось пояснював та підспівував, підігравав, спілкуючись зі мною, на першому-ліпшому інструменті, котрий був напохваті. Він завжди мав біля себе ноти, тексти пісень, віршів, музичні інструменти. Дуже добре пам’ятаю часто вживані ним слова «Йду на співанку». А ходив до хору він у храм Пресвятої Богородиці (Туницька церква) та в с. Плоске, і мені доводилося разом із ним інколи бувати на крилосі. Закономірно, що в мене виникав інтерес, що ж таке «співанка», для чого та що таке ноти і т. д. Дідусь Микола писав дуже вишуканим каліграфічним почерком і, в свою чергу, коли він розписував ноти, обробляючи та аренжеруючи музичні твори, писав казково красиво, і це виходило в нього ще й як художній графічний витвір. Тож, як можна було цим не зацікавитись. Я не кажу вже про його наполегливе спрямування мене до музичної школи та допомогу в освоєнні музичної грамоти. Головним було підштовхнути мене так, щоб я полюбив музику, а навчання – це вже технічний бік.
Пам’ятаю, коли мені було 17-ть років, дідусь Микола Матерський подарував мені свої збірки українських пісень, колядок, щедрівок, котрі він зібрав із першоджерел, із багатьох регіонів України. І лише через деякий час я зрозумів, що все це дідусь збирав для мене, що йшло це від його душі та серця й мало якусь сакральну значущість. Уже під час «перебудови», за часів колишнього Радянського Союзу, коли ми з товаришами ставили Різдвяні «Вертепи», тоді прийшло усвідомлення цього дідусевого одкровення та розуміння цінності цих збірок для відродження нашого Українського народного пісенного, хорового й духовного мистецтва.
– Тож Ви є продовженням династії музикантів і вже міжнародного рівня. Чи є через Вас продовження династії музикантів Матерських, Заників, Війтовичів?
– Так, звичайно є. Моя дочка Анна професійно займається музикою, і, до речі, на концерті в Кременці вона буде акомпанувати мені на фортепіано. Я дуже радий, що донька займається музикою, та хіба могло бути по-іншому, якщо майже вся наша родина є музикантами. І крім того, хрещений батько моєї дочки – блискучий та прекрасний болгарський скрипаль Васко Вассілєв, із яким я свого часу познайомився в Лондоні й із яким відтоді товаришуємо. Коли ми гастролювали з нашим оркестром «Ковент Гарден» по Україні, вдалося показати йому і Львів. До слова, Васко Василєв акомпанував на скрипці таким світовим знаменитостям, Лілі Іванова, Майкл Джексон, Стінг, Мадонна, Пласідо Домінго. Довіряли йому грати на рідкісній скрипці славнозвісного італійського майстра Андреа Аматі, якого, своєю чергою, вважають учителем знаних майстрів скрипок Гварнері й Страдіварі. Тож я і дочка дуже пишаємося таким знайомством та вже родинними стосунками з Васко Василєвим, і, відповідно, це є стимулом для Анни заради продовження та розвитку її музикальної кар’єри. Тож, упевнений, що продовження нашої династії буде.
– А Ви принагідно співаєте в церковних хорах під час служби Божої?
– На жаль, ні, просто не встигаю. До церков і в Лондоні, й у Кременці та Львові обов’язково ходжу. Але ходжу все-таки на молитву до Бога. Тож у храмі хочеться зосередитися на головному – спілкуванні з Господом. Крім того, хоровий спів у церквах – це окремий вид музичного мистецтва, свої вимоги, свої складнощі, своя специфіка. Бо ж треба знати Літургію, і це дуже відповідально, не хочеться нікого підвести. Я все ж таки більше тяжію до інструментального відтворення музики. А так поривання поспівати, як дід Микола, в хорі, звичайно, що є. Ви знаєте, ви мене цим запитанням підштовхнули до бажання все-таки поспівати в церковному хорі на Пасху, і тому, можливо, я попрошуся за нагоди поспівати, адже це настільки благодатно для душі та тіла.
– Скажіть, маестро, Ви як вихованець кількох музичних шкіл, академій, у тому числі й радянської, знайшли свою нішу в музичному світі, свого слухача та вагомий авторитет як музикант, концертмейстер? І що цьому більше сприяло?
– Дивіться… Хто б що не казав, але «совєцька» система музичної освіти була все-таки сильною, адже я й справді в ній навчався, і ця система виховала свого часу дуже багато музикантів та композиторів світового рівня. Адже тоді все розпочиналося ще із дитячого садка, де вихованців привчали співати й танцювати, граючись. Музична освіта в колишньому «Союзі РСР» була поставлена на високому рівні всюди, і не тільки в Москві, Ленінграді, Києві, але й у більшості обласних та районних міст. Зокрема, в Україні на дуже високому рівні й із урахуванням іще й старих дореволюційних та «досовєтських» музичних традицій Волині та Галичини. В радянській системі музичної освіти було фахове підбирання викладачів, удосконалювали методики викладання, належно підбирали й доглядали за музичними інструментами, культивували індивідуальний підхід до учнів і таке інше. За часів СССР найбільш талановитих випускників Московського інституту імені Гнєсіних або вихованців Київської консерваторії імені П. Чайковського могли відправити на викладацьку роботу в будь-яке, за віддалю та розвитком, місто колишнього Союзу, а це давало згаданим навчальним закладам новий поштовх і піднімало їх статус та професійний рівень викладацького складу.
Інша річ, що, отримавши все-таки класну музичну освіту за «совєтів», не всі зуміли зжитись із тоталітарною системою того ж Совєтского Союзу, і тому більшість «зіркових» музикантів та композиторів досягли свого успіху лише завдяки більш демократичним суспільству, державному устроєві й ладові в закордонних державах, де навіть матеріально роботу висококласного музиканта достойно винагороджували.
Проте, я також дуже вдячний долі, що отримав можливість навчатись із 1978 до 1989 року у Львівській спеціалізованій школі-інтернаті імені Соломії Крушельницької, котру закінчив зі «срібною» медаллю. Ще вступаючи до цього закладу, на іспиті педагог школи зазначив: «З таким слухом вам треба грати на скрипці…» На все життя запам’ятався мій педагог зі скрипки Іван Шутко, на жаль, нині вже покійний. Винятково добрий як людина і, водночас, вимогливий, але він чудово знав дитячу психологію. Терпляче розкривав секрети володіння надчутливим інструментом. Умів віднайти підхід та заохотити словами й турботою дитину. Завдяки йому я досконало освоїв техніку гри на скрипці, як кажуть спеціалісти, він мені «поставив руки», навчив, як вести смичок і переставляти пальці… А потім, із 1989 до 1991 року, я навчався у Львівській консерваторії імені М. Лисенка (нині – музична академія), де доля знову мене звела з геніальною людиною, яку ще називають «Першою леді української скрипки», – Народною артисткою України, професором, викладачкою гри на скрипці Лідією Шутко, дружиною Івана Шутка. До речі, знаменитий український скрипаль Остап Шутко є сином уславленого подружжя Івана та Лідії Шутків.
На цьому радянський період музичної освіти в мене завершився 1991 року, оскільки на другому курсі консерваторії я отримав запрошення й стипендію для навчання в Міжнародній академії імені Ієгуди Менухіна, що в м. Гштаад (Швейцарія), де навчався під орудою таких європейських корифеїв, як Альберт Лисий та Йоганес Ескер. У цій же академії займалися винятково майстерністю володіння інструментами, там були тільки струнні інструменти – скрипка, альт, віолончель і контрабас.
Потім мене запросив уперше Лондонський симфонічний оркестр, і мені дуже пощастило, тому що вони домоглися, аби мені надали робочу візу, а вже потім я перейшов у Королівську оперу та почав працювати в знаменитому лондонському «Ковент гардені».
І ось коли уже я потрапив на навчання за кордон, то там зрозумів, що, звичайно, базова освіта – має дуже велике значення, але там, за кордоном, усе-таки відбирають музикальні таланти та беруть до уваги копіткі старання щодо подальшого удосконалення. Тобто моя освіта давала мені й будь-кому лише теоретичний потенціал для професійного зростання і…, але там дивляться, як ти граєш та як ставишся до роботи.
Під час навчання в Академії отримав звання першого альта ансамблю «Камерата Лисого» і вже тоді в зовсім молоді роки, разом із ансамблем, об’їхав із концертами найвідоміші міста Європи: Рим, Венецію, Барселону, Берлін, Брюссель, Бордо, Ніццу, Київ, Одесу, Львів.
– Ви поїздили по світу й по Україні, грали спільні концерти, тож напевно, володієте інформацією про таланти з України з Кременеччини… Отже, чи будуть із часом в Україні свої Ріхтери, Ростроповичі, Хейфіци і чи з’являться знову Прокоф’єви, Которовичі, Леонтовичі?
– Так, упевнено скажу, що є і будуть. Знову ж таки не можу гарантувати, що саме в Україні наші таланти досягнуть зіркових висот, але те, що вони заяскрявіють, у цьому я впевнений. У Кременці є дуже давні музичні традиції, і згадане місто можна повноправно назвати скарбницею й кузнею музичних талантів. Навіть зважмо на таке, що людина може народитись у Кременці, де є ця особлива духовна творча аура, а творчі здібності, напевно, закладаються ще в генах, бо, отримавши такий потенціал, обдарована людина розвинути свій таланту вже в іншому місці. Для прикладу, напевно, не всі знають, що дуже відомий американський скрипаль 20-го століття Ісаак Стерн – уродженець м. Кременець 1920 року. Гадаю, що читачам буде цікаво самим подивитися та послухати в Інтернеті, що це за знаменитість. Тільки такий факт: Ісаак Стерн був директором Нью-Йоркського «Карнегі холлу».
Ще один уродженець Кременця, з яким я навчався в Швейцарії, в академії І. Менухіна, – тепер уже дуже відомий скрипаль Олег Каськів, син викладача, професора Львівської музичної академії імені М. Лисенка. Також, за браком часу, більш докладно про українця-швейцарця Олега Каськіва може розповісти Інтернет.
Нещодавно я, на прохання знайомих, прослухав одного хлопчину-кременчанина, дав йому свій альт для виконання, і, знаєте, в цієї дитини з Кременця є відповідний талант, і його треба обов’язково підтримати. Та, впевнений, що на солов’їній Кременеччині є й надалі будуть музикальні таланти.
Я знаю, скільки тут є творчих колективів: хорові, камерні, капели бандуристів, і в тому числі самодіяльні, які, без перебільшення, можуть виставити на сцену будь-якого рівня хорошу програму та показати виконання дуже високого рівня.
Ось учора була репетиція з Кременецьким симфонічним оркестром, і в мене від гри залишилися тільки хороші враження. Вважаю, що цей колектив міг би трішки погастролювати.
А що стосується музичної освіти в Кременці, ну, це – взагалі класика: музична школа імені М. Вериківського, кафедра в КОГПА імені Т. Шевченка, тобто є значний потенціал у виявленні та розкритті здібностей талановитої молоді.
Правда, дуже жалкую, що прекрасне приміщення музичної школи цілковито не використовують, через аварійний стан і приналежність до іншої держструктури… Ось типовий приклад причин, чому таланти українців зоряно запалюються лише за кордоном.
І ось хочеться відзначити чудове ставлення до музики в Кременецькій педагогічні академії. Я, на жаль, особисто не знайомий із ректором, професором Афанасієм Ломаковичем, але хочу сказати, що музична освіта в цьому закладі перебуває на досить високому рівні. Тож вдячний панові ректору за сприяння в організації урочистостей щодо вшанування пам’яті Миколи Матерського та люб’язно надану прекрасну концертну залу Гуго Коллонтая ….
…А із знаменитим віолончелістом Мстиславом Ростроповичем, який іще й відомий тим, що захищав особисто «Білий дім» у Москві 1993 року під час так званого путчу, мені доводилося грати в Лондонському симфонічному оркестрі й бути знайомим із ним особисто. Це була, в першу чергу, чудова людина, та що я буду приховувати: він під час першого знайомства, дізнавшись, що я – українець, жартома й шанобливо назвав мене «єврохохлом», а вже з часом ми потоваришували сім’ями. Тож добродій Ростропович зі своєю дружиною Галиною Вишневською, коли бували в Лондоні, заїжджали на гостину до нас із Оксаною, «на вареники».
– Чи довіряєте Ви комусь іншому пограти на своєму струнному альті від знаменитого майстра Степана Мельника?
– Майже нікому, хоча якоїсь перестороги в мене не має, але музикант та його інструмент – це досить особисте. Напевно, існує якийсь невидимий духовний зв’язок, тож здебільшого ніколи не даю свій альт до рук інших музикантів. Хоча ні: нещодавно я слухав одного талановитого хлопчину з Кременця і дав йому спробувати зіграти на своєму інструменті.
А інструментом своїм я справді пишаюсь і дорожу ним, адже його майстер – Степан Мельник – у 1987 році посів перше місце на всесоюзному конкурсі-огляді скрипкових майстрів серед 250-ох (!) претендентів із усіх кінців колишнього СССР. І звідтоді його охрестили українським Страдіварі.
– Пане Андрію, Ви є професором п’ятьох відомих та престижних у світі музикальних академій. Чи надходили Вам пропозиції від українських навчальних закладів?
– До останнього часу нічого такого не було…, – промовив Андрій Війтович із нотками інтриги в голосі, – але я б дуже пишався, якби навчальний заклад мого міста запропонував би мені таке звання (а вже через 2 години після цього інтерв’ю стало відомо, що Андрієві Війтовичу на урочинах із ушанування пам’яті його дідуся Миколи Матерського було урочисто присвоєно почесне звання професора КОГПА імені Т. Г. Шевченка).
А так я в Україні буваю доволі часто, але пропозицій від музичних вишів надходило мало. Була одна пропозиція зі Львова, але поки що не реалізована, та й вельми зайнятий я, адже робочий графік у мене дуже щільний. Крім того, я не люблю «колекціонувати» титули, як це робить окрема категорія людей, які, для прикладу, будь-якими шляхами хочуть здобути «Премію Миру» або звання «Сера» в Англії – я ж ставлюся до цього по-іншому, спокійно. Працюю, а якщо надійде пропозиція та з’явиться можливість, обов’язково налагодимо співпрацю.
– Ви є представником класичної симфонічної, камерної музики, але в своїй гастрольній діяльності Вам доводилося виступати разом зі світовими знаменитостями, зокрема, з мега-популярною поп-співачкою Мадонною та знаним рок-музикантом Стінгом. Як це поєднується на сцені: симфонічний оркестр і поп– та рок-музика?..
– Чесно кажучи, мене завжди, ще з молодих років, приваблювали рок- і поп-музика, котрі мені доводилось із задоволенням грати в ансамблі ще в училищі. Так, волею долі пощастило виступати пліч-о-пліч із цими легендами поп- та рок-музики. В Європі й у світі загалом стало модним пропагувати та грати спільні концерти рок- і поп-музикантів у супроводі симфонічних оркестрів. Дуже часто за кордоном грають концерти, наприклад, «Скорпіонс» чи «Металіка» із симфонічним оркестром, тоді звучання набуває неперевершеного колориту та реакція слухачів є дуже й дуже захопливою та схвальною… Адже симфонічний оркестр професіоналів за вдалого аранжування може виконати будь-який музичний твір будь-якого музичного напряму…
Такі «зіркові» виконавці, як Стінг, домоглись у власному житті, в своєму стилі й амплуа всього, і їм хочеться звернутися до класики. Стінг же як музикант є контрабасистом й останнім часом дедалі більше грає на цьому інструменті симфонічного оркестру.
А це свідчить про те, що класична музика – то є першоджерело та базис майже для всіх музичних напрямів. Знаєте, музика Баха, на мою думку, – це основа основ, бо на ній усе побудовано. Також уся музика «Бітлз» побудована, напевно, на уривках із тієї чи іншої мелодії, котрі вже були раніше написані класиками, але, після аранжування, музику модернізували, осучаснювали. Тож і Мадонна, і Стінг, мабуть, звертаються до першоджерел музики.
– Свого часу у Вас було бажання зіграти разом із «Океаном Ельзи», тож чи налагодили співпрацю зі Святославом Вакарчуком?
– Бажання було і є, але поки що ця задумка залишається нереалізованою. Я добре знаю його тата, мої батьки навчалися з Іваном Вакарчуком та інколи зустрічаються з ним. У мене є що запропонувати Святославові Вакарчуку і для спільного виконання. Але поки що, напевно, через і його, і мою зайнятість не можемо скомунікуватися.
– Побажаєте на завершення щось читачам «Діалога», своїм землякам – кременчанам, тернополянам?
– Хочу побажати кременчанам, тернополянам і не тільки, а в першу чергу – всім українцям – миру! Зичу всім наснаги та терпіння пережити ці дні, коли на південному сході триває війна, без будь-яких втрат. Бажаю всім посадити картоплю й інші городні культури, щоб вони вродили та дали добрий урожай! А творчому потенціалові Кременеччини – надбати, виховати й зібрати свій мистецький ужинок талантів на цій благодатній землі! Всім усіляких гараздів, здоров’я та успіхів!
Олег ГОЛОВАТЮК
Фото з мережі Інтернет
Фото з мережі Інтернет
Фото з мережі Інтернет
Фото з мережі Інтернет
Фото з мережі Інтернет
Фото з мережі Інтернет
