Доброволець з Тернополя: «Звання націоналіста потрібно заслужити»

16.03.2017 07:43   Джерело: Терен
Опубліковано : Новини Тернопільщини

Після 2008 року, після грузинсько-російської війни, до нього прийшло усвідомлення того, що Україну скоро теж може спіткнути така доля, як Грузію. І тому він вирішив, що треба починати тренуватися і знаходити однодумців. Павло Тарасенко – доброволець 2-ї окремої тактичної групи Добровольчого Українського корпусу «Правий Сектор» розповів про свій бойовий шлях і ставлення до російсько-української війни. Розповів "Терену" як це – бути добровольцем.

Про себе ж боєць жартує: «Я націоналіст зі стажем». У 2014-2015 роках проходив строкову службу в українській армії, служив у Внутрішніх військах, які згодом реформували у Національну Гвардію. З 2016 року і до тепер перебуває на ротаціях.

– Павле, як так трапилось, що ти потрапив у лави добровольців?

– Раніше, ще до служби, я являвся дійсним членом організації «Тризуб імені Степана Бандери». Ми завжди проводили вишколи, займаючись військовою підготовкою, «розхитуванням човна», і як я завжди твердив, що рано чи пізно війна все ж настане а всі ці навики нам стануть у пригоді. Згодом так і трапилось. Не пройшло і десяти років, як війна назріла на Сході України і потрібно було туди вирушати. Оскільки я вважаю себе націоналістом і патріотом, то переконаний, що таке звання потрібно заслужити, а щоб заслужити його, необхідно відповідно до цього, коли в нашій країні відбуваються такі доленосні події, брати участь у них. Тож через деякий час після строкової служби у армії, я вирішив поїхати на 2 ОТГ ДУК «ПС».

– Наскільки відрізняється служба в звичайній армії від перебування у добробатах?

– Служба строкова відрізняється  від перебування у зоні АТО в складі добровольчих формувань, я б сказав, що більше ніж на 100%. Тому, що спільним є хіба несення вартової служби. Якщо ж говорити за стрільбу, то в добробаті, за одне перше тренування, пострілів було здійснено більше ніж за весь час перебування на службі в армії. Проте, служба в армії навчила порядку.

Читайте також

Василь Лабайчук: «Московський патріархат — духовна окупація»

– Коли ти потрапив на Схід вперше?

– Коли почалося загострення у лютому 2016 року, то одразу сказали, що на передову треба терміново людей. В той час ми всі (члени організації – дод. ред.) виїхали на полігон і подивилися, хто ж з новачків яку мав військову підготовку – кращих одразу ж відправили на передові позиції. Перший мій виїзд був в район села Опитне, поблизу Донецького аеропорту та окупованого сепарами Спартака, і там я вперше зіткнувся зі справжнім відчуттям такого непевного страху… Не переставав боятися, не переставав переживати, але, щоб відчуття страху тебе не опановувало, то завдяки силі волі і ще самонавіюванню навчився тамувати його, ховати в собі, десь далеко-далеко-далеко. Зараз це вже відбувається якось автоматично і ти навіть відчуваєш вже від того якесь певне задоволення, коли приїжджаєш знову на передову, на війну, то відчуваєш себе у своїй тарілці.

Не даремно мудрі люди казали, що війна для чоловіка є тим самим, що материнство для жінки.

Як би це не було страшно чи боляче, але напевно для захисту і оборони рідної землі та своїх близьких ми прийшли на цей світ, ми ж для того створені. Бо який тоді сенс називатися українцем, патріотом, чоловіком, якщо ти не докладаєш до цього ніяких зусиль…?!

– Тебе ж у будь-який момент можуть призвати у армію, правда?

– Я стою у першій черзі запасу, але бажання туди повертатися у мене немає ніякого. Я цілком і повністю належу Добровольчому Українському корпусу «Правий Сектор» і до його бойового підрозділу 2 ОТГ, і йти в армію чи на контракт (я б не сказав, що немає ніякого бажання), а немає навіть ніякого морального права. Тут є свої побратими, своя збита команда… і виконувати свій конституційний обов’язок та й взагалі обов’язок це мені не заважає. Хай воно і нелегально, хай і з нелегальною зброєю, хай воно «муляє око» МВС, українській владі, але це новітня Українська Запорозька Січ і враховуючи цей фактор ми можемо виконувати такі завдання, які не під силу звичайним ЗСУ.

– Це правда, що там, на передовій ДУК багато кого прикриває і є підрозділи які вдячні добровольцям?

– Так, від того, де і біля яких населених пунктів ми стоїмо на передовій. Буває й таке, що нами перекриваються дуже великі ділянки фронту. Саме добровольцями з 1-ї ОШР, 1-ї і 2-ї ОТГ та інших добробатів, які не є визнаними і є нелегальними. Але, це ж нікого не зупиняє, і саме той фактор, за який цінують добровольців – людина має цілковите усвідомлення того, що вона приїхала на війну не отримувати зарплатню, а саме для того, щоб воювати з ворогом і не йти на компроміси, що ці люди високо мотивовані, навчені виконувати накази і як то кажуть, нести свій хрест стільки, скільки треба. І направду, добровольці перекривають інколи дуже великі ділянки фронту, і коли приїжджають журналісти, перевірки зі штабу чи ОБСЄ, то всі дружно кивають головами та запевняють, що ми є та бригада, до якої ви приїхали.

Кожен має виконувати свою роботу, хто взявся за це нелегке діло – боронити рідну землю від агресора і виконувати свої окремі конституційні обовязки, а хто – допомагати. Бо ж ми повністю перебуваємо на забезпеченні наших співгромадян українців, то хочеться бажати того й надалі, щоб кожен виконував своє – воїни воювали, волонтери забезпечували, а інші долучались тим, чим могли.

Ті люди, хто не розуміє, то щоб просто споглядали і не перечили, а сприймали тих, кого змінила війна. Адже саме освідомлення того, що всім прийдеться жити з воїнами, які багато пережили і побачили, що дехто і в страшному сні такого не побачить за життя, але всім нам доведеться миритися, жити з ними (нами) і спілкуватися.

– Чи усім потрібна реабілітація, підтримка чи достатньо просто злагодженого ставлення в сімї?

– Ми всі надто різні. Це ж залежно від того, як людина сприймає свій факт перебування там. Відповідно високовмотивовані люди вони легше переносять то нестабільне середовище, в яке вони попадають, і всякі посттравматичні стресові розлади можуть проявлятися по-різному: у когось слабше, у когось – гірше, але як показує практика, якщо берегти себе і не зловживати алкоголем, не давати слабинки, а твердо і стійко виносити все, з гумором ставитися до усього того, що може з тобою трапитися під час бойових дій, то на мою думку, ніяка психологічна допомога не знадобиться. Адже, насправді, якщо людина розуміє куди вона попала і розуміє, де вона знаходиться, то це переноситься легко. Напроти, люди, які не можуть мати стійкості до таких нестабільних факторів, то їм краще прийняти психологічну допомогу. Оскільки, як показує практика, ця проблема, яку не признавали ні в Радянському Союзі, ні в Україні, ця проблема може проявитися з важкими наслідками, як для самого комбатанта, так і для оточуючих.


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: Терен   852

Loading...