Євген Заплетнюк

Євген Заплетнюк

богослов, письменник, священослужитель, Богослов.укр

10 причин, чому не варто йти на загальну Сповідь

Тернопільський священик пояснив, чому не варто йти до загальної Сповіді

13.03.2017 18:43   Джерело: Богослов
Автор : Євген Заплетнюк

Пишучи цей текст, я не маю жодного бажання критикувати тих, хто живе за іншими принципами та правилами. Кожен із нас сам собі законодавець, суддя та кат. Однак, уже як священик, я б дуже хотів у своїх статтях частіше пригадувати про норму, зокрема норму духовного життя. Погодьтесь, якщо люди перестали щось робити правильно, відмовилися від послуху законам, то це не закон втратив чинність, але люди перестали бути нормальними людьми.

Давайте сьогодні поговоримо про те, що не завжди речі, які видаються нам правильними насправді є добрими, і що в маленьких часто дрібницях приховані великі небезпеки. І ще зауважу. Нічого принципового в моїх текстах немає. Сам нічого від себе не пишу, тільки узагальнюю та разом із вами роблю висновки з прочитаного в різний час від мудрих людей.


 ІНШІ СТАТТІ о. ЄВГЕНА ЗАПЛЕТНЮКА


1. Церква не знає ніяких «загальних» Сповідей. Давайте розпочнемо нашу розмову з головного. Церква ніколи не чула про практику «загальних» Сповідей. Натомість, у перші віки існував інший феномен – цілком протилежний. Це – публічна Сповідь, при якій не натовп каявся перед священиком, а коли одна людина виявляла перед усією церквою свій гріх, просила прощення та молитви за неї. Згодом ця практика виявилася не корисною, а іноді й прямо шкідливою, тому від неї відмовилися. Сьогодні єдиним правильним і прийнятним способом покаяння є приватна Сповідь перед священиком.

Читайте також

10 порад на вечір від священика, який не боїться Хелловіну
Чому християни в піст бояться м’яса?
Дива в Почаївській Лаврі: пішов молитися і зник

У нормальних життєвих умовах, за відсутності гонінь, мору, війни та очікування смерті з хвилини на хвилину, немає жодної потреби масового, неконтрольованого та нерозважливого підходу до цього великого Таїнства Церкви. Особливо, якщо ведемо мову про віруючу людину, яка намагається робити те, що навчає Церква. Зокрема, регулярно, впродовж року приступає до святих Сповіді та Причастя.

Для християнина участь у Святих Таїнствах це не порожня формальність, а життєва необхідність. Віруючі люди приступають до Таїнств кожного багатоденного посту, на день своїх іменин, великих свят, на свій день народження та іменин, у час хвороб та особистих проблем у міру потреби. Тому, ажіотаж, який завжди спостерігається у багатьох храмах напередодні Великодня, є свідченням не великої побожності людей, але навпаки – їх байдужості до Бога та Церкви впродовж усього року.

Навіть за час Великого посту в нас є сорок вісім днів для того, щоб устигнути приступити до Сповіді, неквапливо, з розсудливістю, з благоговінням і максимальною відповідальністю. Але, кого це цікавить?

2. Покаяння – це коли людина, борючись із своїми пристрастями, відкриває язви гріха для лікування. Не дивлячись на те, що Покаяння та Сповідь – це не одне й те саме, було б неправильно говорити, що форма нашого покаяння не має жодного значення. Навпаки! Віруючі люди дуже тонко відчувають не лише різницю між «звичайною» та «загальною» Сповіддю, але й між Сповіддю за православною традицією та католицькою. Як відомо, православні сповідаються духівнику віч-на-віч, як живій людині, духовному батьку, в той час, коли католики сповідаються через спеціальну конструкцію – сповідальню чи ширму. Вважається, що так каятися простіше. Очевидно, що так. Але ж там де простіше каятися – простіше й грішити, чи не так? Треба зрозуміти, що справжнє Покаяння, це не конвеєр, в якому вся увага сконцентрована на очікуванні в черзі свого часу отримати розрішення. Покаяння – це Таїнство, в якому людина сповідаючи свої гріхи перед священиком, отримує прощення за них від Самого Господа.

Однак слід зауважити, що цей процес не настільки простий, як це може видаватися сторонньому спостерігачеві. Сповідь повинна стати, буквально, мучення та катування власної душі через пережиті гріхи. Ми повинні гидитися їх, омивати сльозами каяття та бажати спокутувати їх. А те, що ми бачимо під час т.зв «загальних» Сповідей, це профанація не лише Святого Таїнства Покаяння, але й самої християнської віри. На конвеєрі до священика люди не відкривають наготи власної гріховної душі, але виконують щось дуже жахливе – імітують, або ще гірше – граються з Богом у покаяння! Сповідь це неймовірно інтимна річ, яку не можна втиснути в уніфіковані для всіх рамки та шаблони! Якщо щось «загальне», то воно нічиє!

3.Проблема «загальної» Сповіді не тільки в мирянах, але й у поганих священиках, бо попит породжує пропозицію. Я більш ніж упевнений у тому, що цим пунктом неминуче накличу на себе гнів тих отців, які часто практикують таке дійство. Однак, не сказати про це я також не можу. Оскільки певний чин такої Сповіді існує в церковному вжитку неофіційно (його немає в Требнику), священики самовільно придумують, впорядковують та розповсюджують різноманітні списки гріхів для проведення такого дійства. Ззовні така «Сповідь» відбувається дуже просто. Священик читає список ймовірних гріхів, у кількох словах закликає щиро в них розкаятися, а далі люди рядочком підходять за розрішальною молитвою. Це ще дуже добре, якщо деякі отці дають можливість хоч кілька слів сказати людям «від себе» та назвати незачитані священиком власні провини. Однак, часу виділеного для бажаючих експрес-покаяння аж ніяк не достатньо для того, щоб повноцінно поспілкуватися духівника з паствою, бо за спиною вже стоїть черга нових людей, які також хочуть по швидше все закінчити та побігти додому, додивлятися улюблений серіал чи переглянути стрічку в Фейсбуці. Така Сповідь – це завжди профанація Таїнства. Однак, відмовитися від неї не можуть ні люди, ні священик. Люди не можуть, бо не хочуть працювати над собою далі, ніж це вимагає ось цей духовний сурогат. А священики не можуть відмовити в цьому пастві, бо це його люди та його гроші. Все ж знайте, що сьогодні у кожного священика в кожному храмі є можливість запросити до себе ще кілька отців, щоб надати можливість парафіянам повноцінної Сповіді. Якщо він такого не робить, він любить ваші гроші більше за вас.

4. Якщо ви йдете до “загальної» Сповіді лише через сором від людей – можете не йти взагалі. Треба розуміти, що практика йти до Сповіді перед Пасхою «всім селом» дуже небезпечна. Якщо вас до Таїнств приводить не бажання щирого виправлення, але сором від людей чи страх перед їхнім осудом вас те, що ви великий грішник, який не хоче каятися, то повірте – буде багато краще, коли ви того дня залишитеся вдома. До Сповіді вас повинен вести один-єдиний мотив – глибоке особисте бажання покаятися та примиритися з Богом, і більше нічого. Лише внутрішні, а не зовнішні спонуки. Відтак, якщо за т.зв. «загальною» Сповіддю хтось намагається приховати власну духовну байдужість, лінь і маловірство, то цим він не тільки нічого корисного собі не здобуде, але й навпаки – прийме Святе Таїнство для себе в суд і вічне осудження. Це саме той випадок, коли людина прийшла до лікарні лікуватися, але заразилася там ще новими, багато страшнішими болячками. Як Святе Писання, так і Святі Отці про таку небезпеку постійно попереджують. Таїнства прийняті «без розважання» призводять до хвороб і смерті. Кожне Таїнство Церкви це вогонь, що спалює гріхи, але якщо людина ототожнила свій гріх із собою, то може згоріти й вона сама. До всього треба готуватися, мати страх Божий і благоговіння.

5. Ви не мусите встигнути до висповідатися до Страсного тижня за будь-яку ціну. Серед «досвідчених» і «всезнаючих» парафіян давно існує один, доволі дивний забобон. Він навчає, що, мовляв, усім бажаючим піти до Сповіді зробити це слід конче до Страсного (останнього) тижня перед Пасхою, бо в останні дні можуть сповідатися тільки вбивці, блудники, розбійники та взагалі – великі грішники. Відтак на багатьох парафіях в останні тижні посту буквально ажіотаж: устигнути схилити голову під єпитрахілем хочуть навіть ті, хто про справжній сенс Сповіді майже нічого не знає. Звичайно, такі чутки та марновірства – безпідставна маячня. Немає такого дня в році, коли б не можна було сповідатися. А з іншого боку, кожна людина, яка приступає до Сповіді, так і повинна себе відчувати – великим грішником, першим із грішників, про що й читає слова молитви вже перед св.Причастям. Не здоровий потребує лікаря, але хворий.

6. Повноцінна сповідь не може бути коротшою 15 хвилин. Як мінімум. Особливо та, що відбувається в людини один раз у році. Я вже загадував коротко, але зараз особливо підкреслю. Недопустима формальна сповідь, коли людина просто каже: «Грішна у всьому, про що щиро каюся», на що священик, ні разу не соромлячись, дає їй «покуту» прочитати тричі «Отче наш» і «Богородице Діво..» і на цьому їх спілкування завершується. Сповідь відбулася – всі задоволені. Священик повинен переконатися не тільки в тому, що людина визнає себе грішною й такою, що схибила з правдивої дороги. Йому потрібно ще й бачити усвідомлення нею потреби подальшого вдосконалення, бажання подолати гріх, оминати спокус у майбутньому та виправляти гріхи та помилки минулого. Окрім того, священик повинен переконатися, що людина дійсно правильно розуміє сенс Таїнства Покаяння. Якщо людина не правильно вірить, не має жалю за гріхи та не вважає себе ні в чому винною, то розрішальну молитву над неї читати не потрібно, і вже напевне таку людину не можна допускати до св.Чаші. Якщо відбувається Сповідь «конвеєром», то з’ясувати згадані речі, упевнитися в тому, що людину можна причащати священик ніяк не може. Саме тому здоровий глузд каже позбутися цілком практики загальної «Сповіді» якомога швидше.

Блудний син

Блудний син “загально” тільки грішив, а каятися повинен був особисто.

7. Сповідь раз у рік нічого не дає. Ще легендарний отець Олександр Єльчанінов писав про те, що «урок раз у рік дитині нічого не дає». І, безперечно, він був тисячу разів правий. Для того, щоб наше покаяння змогло переродити та оновити нас, ми повинні вчитися не лише щиросердно грішити, але й щиросердно виправлятися. А це можливо лише коли людина живе в Церкві та постійно існує в її благодатній атмосфері. Не один раз у році, але постійно перебуває в доброму духовному налаштуванні. Не випадково Православна Церква має в своєму арсеналі слово «бдіння». Цим словом описується не лише момент, коли людина не спить, але процес самого чування, коли вона тверезо пильнує, залишається максимально мобілізованою для молитви та духовних подвигів. Не спати, не бути байдужим, не чекати якогось одного з 365 днів у році, щоб проявити свою рішучість. Для християнина, на відміну від атеїста, подвиг це не разовий вчинок, але впевнена праця та постійна рішучість, не мета, а процес. Тих, кого ми називаємо «подвижниками» творили свій подвиг постійно, вперто впродовж багатьох років, а не стали героями випадково, через збіг обставин чи якусь одну окрему нагоду. Подвиг це не результат, а процес.

8. Немає універсальних гріхів. Особлива небезпека т.зв. загальної Сповіді полягає в тому, що запропонований священиком список гріхів не є, та не може бути універсальним для всіх членів Церкви, бо є чоловіки, а є жінки, а є діти. Є молоді люди, є люди середнього віку, а є старші. Є грамотні, є середнього рівня, а є взагалі мало розвинуті. Є цілком здорові та багаті, а є бідні та хворі. До кожної з цих груп, очевидно, слід мати власний список, чого, звісно ж, не практикується. Годі вже говорити, що при поганій дикції, при шумі в храмі, чи елементарній неосвіченості, присутні в церкві люди не можуть почути або правильно зрозуміти сенс багатьох зачитаних священиком гріхів.

Отже, не раз можна бачити, як люди «про всяк випадок» «каються» у незнайомих їм гріхах, не притаманних їх життєвому досвіду чи взагалі незнаних ними, тими, про які вони вперше чують. Так, чоловіки з повною щирістю каються в сто жіночих гріхах, а жінки не сумніваючись каються навіть у можоложстві. Жоден список ймовірних гріхів не може бути виразом життєвого досвіду «середньостатистичного» християнина.

Окрім того, що сміливо виголошуючи його священик наче допускає можливість, що людина, яка зараз стоїть перед ним, згрішила саме тими гріхами, які він зачитує. При такому підході каянник – це вже не улюблене дитя Боже, але обвинувачуваний на суді, де йому не дають слова, зате одразу читають вирок. Я вже не говорю про те, що багато цнотливих і непорочних душ саме з таких списків навчаються нових гріхів. Жила б собі людина щасливо без жодної думки про це, але священик на весь храм навчив її нових способів гріхопадіння. Будь-яка формалізація духовного життя, встановлення рамок для людської поведінки та її виправлення – величезна помилка та єресь.

9. Не можна йти до Сповіді «між справами». У цьому пункті, який зовсім не обов’язково слід розуміти буквально, я маю на увазі те, що наша Сповідь, як і будь які інші Таїнства Церкви, не можуть бути настільки ж пріоритетними, як і всі інші наші справи того дня. До Сповіді слід ретельно готуватися, не лише постом, молитвою, милостинею, але й духовними розважаннями, перебуванням на самоті з Богом, в шуканні тиші та перебуванні в Божому Слові та читанні Святих Отців. Для цього, безумовно, слід виділити собі час. Те, що ми називаємо «говінням», – особливо ретельна підготовка до Сповіді та Причастям, повинно тривати для мирян не менше трьох днів. Людина, яка ретельно готується до участі в Таїнствах, не може та й не захоче погодитися на сурогат, на підробку. Зате людям маловірним та марновірним немає жодної різниці на яку саме Сповідь йти – вони що одну, що іншу сприймають байдуже та формально. Раз прийшов – уже поставив собі «галочку» за праведність і всі свої проблеми в стосунках з Богом вирішив за 20 хвилин. Це вже навіть не смішно, а страшно.

10. Чи є виняток із правил? Є, звичайно. «Загальну» Сповідь проводимо та відвідуємо тільки тоді, коли іншого варіанту сповіді в нас реально немає. Це єдина причина, яка змусить віруючу людину йти на певні поступки, все ж, розуміючи всю аномальність такого дійства. У «нормальної», повноцінної Сповіді не може бути жодних альтернатив. Однак, коли ми стоїмо перед вибором «загальна» чи ніяка, краще, безперечно «загальна». І ще одне. Існування практики т.зв. «загальної» Сповіді часто пов’язують із іменем святого праведного отця Іоана Кронштадського Чудотворця. Його приклад начебто відкриває двері для кожного священика йти цим шляхом. Так, ось. Хочу запевнити усіх, хто читатиме ці рядки, що згаданий випадок був винятком тільки для святого праведного отця Іоана. Те, що сучасні священики люблять чудити зовсім не робить їх чудотворцями. Сповідь – це не формальний білет до Причастя, а одна з найважливіших подій у людському житті, незалежного від того, скільки нам пощастить ще прожити на цій землі. Цінуйте себе. Цінуйте власні стосунки з Богом. Шукайте можливості виправляти найгірші свої вчинки, а головне – ніколи не повторюйте їх знову. І пам’ятайте: Бога ніхто ніколи ще не зміг обманути. Особливо в Його святому храмі. Отже, подумай, бо ти прийшов (ла) на лікування, щоб не відійти тобі незціленим(ною) (З молитви перед Сповіддю).

П.с. А всіх тернополян я завжди радо запрошую до нашого храму – на справжню, повноцінну Сповідь, Причастя та всі інші необхідні для спасіння Таїнства Церкви. Наш храм розташовано на куті вулиць Тарнавського та Київської. Актуальний розклад богослужінь на тиждень завжди знайдете на дошці оголошень біля входу. Наші священики завжди знайдуть час для вас і ваших проблем. Не задовольняйтесь сурогатом. Ви варті кращого. Завжди



Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: Богослов   1556
Loading...