Не перестаю захоплюватися Ониськівим! Щире і виважене письмо, яке сягає глибинних першовитоків. Обожнюю слухати публічні виступи цього чоловіка. Бо коли виступає Ониськів, моє серце просто тане: яка шляхетна мова, який високий стиль! Не перестаю дивуватися, як вміло він нанизує слова-неологізми, немов намистинки і формує з них речення. І що головне, не спеціально і не заздалегідь – вони народжуються в ньому невідомо як і звідки. Втім, це тільки так може здатися…
Вперше я познайомилась з Михайлом Михайловичем, коли несміливо переступила поріг літературного часопису «Тернопіль». Як я тоді хвилювалась, коли чекала на остаточний «вирок» редактора, (а ним був Ониськів): візьмуть чи не візьмуть моє оповідання до друку? Взяли! Та ще й підбадьорили! Хто з творчих не знає, як важливо вчасно отримати добре слово, яке надихає на подальші «літературні подвиги». Мені пощастило його мати. І не раз. До речі, дуже мало сьогодні людей, які вміють радіти успіхам інших. Ониськів вміє. Час від часу він телефонує мені ПРОСТО ТАК і каже приблизно таке: «Слідкую, читаю, тішуся, так тримати».
Перегляньте також:
І коли випадає якась творча поїздка в товаристві пана Михайла, то тішуся вже я, адже це щаслива нагода почути з вуст досвідченого журналіста, краєзнавця, літературознавця «щось» таке, про що ще не чула й ніде не читала. А ще вражає його пам’ять. Якщо я та мої колеги-сучасники, друзі, знайомі з будь-яким запитанням звертаємось до «дядька Гугла» в Інтернеті,то п. Михайло мружить очі і з пам’яті «видобуває» назву відповідного словника, сторінку, потрібне слово тощо. Але й це ще не все: він чи не єдиний «останній з могікан», хто ще й досі пише свої статті… користуючись ручкою і папером. Пригадую поїздку до рідного села Романа Лубківського – Острівця. Власне, це був захід, приурочений тамтешньому уродженцю-письменнику Володимиру Гжицькому. Дорогою до села Михайло Ониськів, немов «ходяча» Вікіпедія, вдавався до таких деталей творчого життєпису Гжицького, що присутні не могли залишитись байдужими – такого вони й справді, ніде не читали й не чули. І було чому дивуватися, несподівано п. Михайло дістав з портфеля течку: там була епістолярна спадщина його листування з Гжицьким, яку він зберіг до цього часу.
За плечима Михайла Ониськіва чималий «шмат» творчої праці (книги, монографії, майже 3 тисячі публікацій у збірниках, українській та закордонній періодиці, співупорядник не одного краєзнавчого манускрипту), звідси – багатий життєвий та професійний досвід. Зізнаюсь чесно, почувши про присудження йому звання – «Заслужений журналіст України», була подивована, адже й досі вважала, що воно в нього давно є. Хай не офіційно, але воно таки направду в нього було. Бо найправдивіші визнання – не офіційні, а від простих людей, від читачів, яких в Ониськіва завжди було, є і буде чимало.
