Індійська зима – це коли все цвіте і пахне і ти всім цим геть збитий з пантелику. Розумом розумієш, що ти знаходишся у лютому, але коли босими ногами ступаєш землею, то нереальна реальність стає…реальністю.
Я давно чула про експедицію відомої у всьому світі сім’ї Реріхів (батько Микола – художник, вчений, письменник, мати Олена – вчений і теософ) в Гімалаї, про їхнє життя в Бхараті (первісна назва Індії), але не знала, що їхній син Святослав з дружиною індіанкою жили на околиці Бангалора (південь Індії) у власному маєтку. Там вони й поховані. До речі, велике мозаїчне панно Троїцького собору Почаївської Лаври виконане за ескізом Миколи Костянтиновича Реріха. Дізнавшись про музей Реріхів у цій місцині, вирішили обов’язково там побувати. Бо коли ще трапиться така нагода?
Перегляньте також:
- Чи обіцяють дитячі очі біду для світу?
- У Копичинцях презентували книжку про життя вірян цього міста упродовж століть
Читайте також
Між тим дорогою з’ясувалось, що водій, який нас повіз, жодного разу у тому музеї не був і не знав де він знаходиться. Дві години ми кружляли довкола міста в надії на успіх. Двічі проїздили повз всесвітньо відому Силіконову долину, але пошуки щоразу були марними. І от несподівано хтось із групи каже до мене: «Відпустіть ситуацію. Бо здається, що це ви так сильно хочете в той музей і тому ми його не можемо знайти». На що я відповіла (а всі були вже дуже змучені через спеку): «Якщо чесно, то я вже нічого не хочу, у мене тільки єдине бажання побачити чим ця історія скінчиться». Найспокійнішим серед усіх нас був… водій. Він нічим не переймався. Їхати – то й їхати, ставати, то й ставати. І от несподівано хтось попросив водія зупинитись на узбіччі дороги, щоб трохи розім’яти ноги… Авто з’їхало вбік і…тут почалась справжня містика. Знайома підійшла до великого куща, відсунула гілку…і ми побачили схований у вітті вказівник, на якому англійською було виведено «Резиденція Реріхів». Це було настільки неправдоподібно, що нашому подиву не було меж. Спокійним знову залишався тільки наш водій. Його спокоєві можна було позаздрити. Він залишився біля машини, а ми пішли туди, куди вказував напис. Неширока, але й не вузька доріжка вивела нас до садиби музею. Звісно, на дверях був величезний замок – наше наступне розчарування. Однак невідомо звідки з’явився поліцейський. Відчинити нам він не зміг, бо ключ від дверей знаходився у посла в Делі. Як він нам щиро розтлумачив, будинок відчиняли тільки тоді, коли приїздила делегація з Москви від тамтешнього товариства Реріхів. Побачивши наш розпач (а це не можливо було приховати), поліцейський загадково усміхнувся і покликав до будинку. Не вагаючись пішли за ним…
Наш новий знайомий розсунув руками жалюзі… і ми опинились у невеликій кімнаті, де колись всесвітньо-відомий художник, громадський діяч, почесний член художньої Академії СРСР, лауреат Міжнародної премії ім.. Дж. Неру, почесний член Болгарської художньої академії (цей перелік можна продовжувати й продовжувати) приймав не менш почесних і відомих людей світового рівня. Серед них прем’єр міністр Індії – Індіра Ганді. В Індії Святослава Миколайовича любили й поважали. У своїх картинах він прославляв культуру цієї країни, опікувався мистецькою школою у Бангалорі. Його персональні виставки бачила Америка, Фінляндія, Росія. Допомагала йому у всьому дружина – найпопулярніша індійська актриса, також громадська діячка Девіка Рані. Коли у 1994 році не стало чоловіка, Девіка майже 15 років «воювала» із судовою системою, яка намагалась продати частину земель садиби «Татагуні» якомусь багатієві. Дітей у них, на жаль, не було. Девіка таки виконала заповіт свого чоловіка і встигла перетворити садибу на музей. Згодом практично всі картини вивіз до Москви рідний брат Святослава Юрій, де відкрив картинну галерею всієї родини Реріхів. Чи це було найкраще рішення? Час покаже. Адже зараз там музейників виганяють… І нема їх кому захистити.
Маєток Татагуні плавно переходить у джунглі. А це немало-небагато, аж 450 тисяч гектарів! Цифра вражає. Від садиби вниз веде простора алея із дивними оголеними безлистими деревами. Звісно, що нам захотілось зробити нею «променад». Але прибігли селяни, які доглядають за садибою, і почали різко махати руками. З їхніх жестів було зрозуміло, що краще туди не йти, бо там чатує якась небезпека. «Чіта! Чіта!» – вигукували вони з острахом екзотичне слово. Ми зупинились, хоча, насправді назад повертатись не хотілось. Подумаєш, якась там чіта. Ну й що? Бачили ми цих «чіт», у нас вони в цирку виступають (маю на увазі мавп). Один із садівників зламав з оголеного дерева гілочку і дав мені понюхати… Я була приголомшена! Французькі парфуми «Шанель №5» просто відпочивають. Виявляється, ці загадкові дерева ховали в собі фантастичні запахи! Побачивши мою реакцію, садівник махнув рукою, що в «перекладі» українською означало «Ай, що буде, те й буде!». Нам було дозволено спуститися алеєю вниз. Але попереду йшли чомусь садівники. Англійської вони не знали, то ми спілкувалися очима, жестами і серцем. Внизу було невеличке озеро і дерева, які нагадували наші верби. Якби сидіти у глибокій задумі, то могло навіть здатись, що ти десь біля ставка у рідному селі. Але в цих індійських «верб» були великі дупла і нам, як і всім туристам захотілось сфотографуватись біля такої екзотики. Однак один із садівників перелякано почав махати руками, благаючи, щоб ми цього не робили – там жили кобри… Поряд був занедбаний будиночок – у минулому фабрика, де з вищезгаданих дерев Реріхи добували олію для своїх фарб. До цього часу ніхто так і не дізнався про «космічний» склад реріхівських фарб. Цей секрет «пішов» разом з ними у засвіти. Відтоді минуло вже багато десятків років, а фарби на картинах (батька і сина) не тьмяніють, залишаються такими ж яскравими і барвисто-живими, як ніби картина щойно вчора «народилась» під пензликом художника.
Повернулись ми із нижньої алеї задоволені і щасливі. Поліцейський, який з нами не ходив, але трохи знав англійську, розтлумачив для чого йому зброя. Вночі він закривається в сторожовій будці, бо сюди на подвір’я «приходять» із джунглів слони, тигри, леви, леопарди, пантери, приповзають пітони… (Згодом у місцевому сафарі ми прочитаємо, що «чіта» – це плямистий леопард…). Тільки після цього й справді стало моторошно. Неподалік подвір’я садиби Реріхів була молитовна капличка. Ми б її не побачили, якби, знову ж таки, не той поліцейський. Коли його вухо «вловлювало» у нашій розмові слово Реріхи, він радісно кивав головою і його очі світились по-особливому. Після цього я зрозуміла, чому Святослав Миколайович був нагороджений найвищою нагородою Індії «Падша-Бхушан». Бо він усім серцем і душею любив довколишній світ і йому так само відповідали взаємністю, особливо прості люди.
