Найфундаментальніша причина, яка стримує від еміграції – мене там не знають
Справа навіть не у пафосних речах типу “все на світі можна вибирати, сину”.
Перегляньте також:
- У Тернополі тривають роботи над створенням реабілітаційного центру
- Інспектора Тернопільської митниці спіймали на хабарі у майже 100 тис. грн
Справа в досконалому знанні свого оточення.
Ти знаєш цих людей, знаєш ці пейзажі, знаєш ці дерева, знаєш ці будинки і вулиці, знаєш ці реакції і вирази облич, знаєш цю мову, знаєш ці вигуки і фрази.
Знаєш, що буде за цим поворотом і знаєш якою буде наступна зупинка.
Знаєш на смак усі продукти.
Знаєш усі запахи.
Більше того, ти відчуваєш себе частиною цього світу.
Поїхати – це як розірватись і залишити шматок себе в іншій країні.
Добре тим, кому нема шо лишати.
Але я не хочу решту життя жити з оглядкою на Україну, як мусульманин на Мекку, пильнувати новини і політику, міряти рік Великоднем і Різдвом і постійно глушити у пам’яті спогади, асоціації та образи.
Звикання до нової країни, оточення та культурного середовища – це величезний удар по свідомості людини, як наново вчитись ходити, щось на межі роздвоєння особистості.
Тому мене дуже усміхають історії про подорожі 120-річної давності пароплавом в Америку на заробітки на 4 роки і дуже гнітять фотографії старих цвинтарів в Канаді з підписами українською на надгробках.
Я не уявляю, як можна жити у світі, де зі ста людей, що йдуть по вулиці поруч тебе – ти не знаєш нікого.
І ніхто не знає тебе.
